Статтi

Від фольклору до епосу: Джордж Грабович про "Калевалу"

У Фінляндії наприкінці лютого святкують День Калевали. Геніяльний твір фольклориста Еліяса Льоннрота, заснований на стародавніх рунах карельських співців, видано в середині ХІХ ст. Попри виняткову автентичність образів та самого строю Калевали, досі вчені "ламають пера" аби довести: цей твір не є народним епосом, а лишень вправною літературною обробкою фольклору. До числа цих "циніків" тепер належить і український філолог Джордж Грабович. Свої погляди на Калевалу він оприлюднив кілька років тому у газеті "Критика".

Розмова про «Калевалу» в контексті національних містифікацій може видатися, кажучи словами класика революціонера-демократа, «національною безтактністю». Адже цей твір загально вважається і всесвітньо поважається як фінський народний (національний) епос, як голос фінського народу, символ нації, втілення її генія.
Справді, між ним та Оссіаном–Словом–КЗР є істотні різниці — саме в ключі автентизму. І водночас є посутня схожість, яка кидає багато світла на предмет нашої розмови. Основне — встановити контекст і критерії.
Американський фольклорист Ричард Дорсон у своїй книжці «Folklore and Fakelore» (1976) розвинув поняття, на позначення якого він іще 1950 року вигадав неологізм «fakelore» (fake по-англійськи фальшивка, підробка). Він розумів під цим «просування сумнівних і синтетичних писань під виглядом автентичного фольклору. Ці твори збираються не в польових дослідженнях, а переписуються з раніших літературних і журналістських джерел у нескінченній низці пережовувань, або взагалі творяться на ходу...». Хоч як дивно, цією тактикою користувалися — іноді — брати Грімм у славетних «Дитячих та родинних казках». Після першого видання, яке вийшло 1812 року, наступні виявляють різні додатки, «поправки», фальшування інформації про оповідачів (пошивання їх «у народ», навіть коли це міські люди) — хоч усе це надалі подавалося за чисту й автентичну усну народну традицію.
Саме така практика прилучає до нашої теми «Калевалу».
Еліас Ленрот, хоч і був за фахом лікарем, але мав класичну освіту й дуже захоплювався фольклором. Розпочавши 1828 року фольклорні дослідження у фінській Карелії, він 1832 року з гуртом однодумців засновує Фінське літературне товариство, а в серпні 1833 року пише: «А от якби товариство знову видало всі значні фінські руни (поезії) і так їх звело, щоб те, що тепер маємо в різних місцях про Вейнемейнена, Ільмарінена, Леммікейнена й інших героїв, було з’єднане в одне ціле?»[6]. Ця всеохопна цілість, ясна річ — епічна поема.
У цьому напрямку його праця й розвивається. У грудні 1833 року він уже має готові «Пісні про Вейнемейнена» — те, що потім стане «Прото-Калевалою». Одначе він їх іще не друкує й доповнює іншим матеріалом, який виходить щойно в 1835 році як «Стара Калевала» (32 пісні на 12 тисяч рядків). Приклад співаків, із якими він спілкувався, наштовхнув його на думку поєднувати різні поезії в більші одиниці, але понад усе тут важила загальна модель класичного епосу: під час праці над ним він пише до друзів, що «не перестане збирати, поки не матиме хоч би половину обсягу Гомера — щоб фінський епос мав таку ціну, як «Едда» серед готів; (а як не Гомер, то бодай Гесіод для римлян)» (цит. за Вілсоном). У подальшій праці йому вже допомагали ентузіасти-помічники, студенти університету. «Нова Калевала», яка вийшла 1849 року, мала вже 50 пісень і майже 23 тисячі рядків, і була захоплено сприйнята як відтворений національний, тобто народний епос. Ленрот, хоч сам ніколи не твердив, що такий пра-епос відтворив, вочевидь керувався такою моделлю.
Проте, як наголошує Вілсон, проблема полягає не так у поєднуванні поодиноких пісень в епічну цілість, а в тому, що поодинокі пісні-поезії також є синтезовані, підібрані:


Коротко, його [Ленротів] метод був брати варіанти наративних поезій, які йому подобалися, й доповнювати їх рядками з інших поезій, часами іншими варіантами тої ж поезії, іноді іншими наративами, а іноді взагалі поезіями інших жанрів — ліричними, заклинаннями, весільними піснями. Потім через те, що рядки зібраного тексту походили з різних регіонів, він унормував мову, затираючи діалектні прикмети окремих рядків. Результатом була поема, може, естетично досконаліша, але за сучасними стандартами її не можна назвати автентичним народним твором (Wilson, p. 40).

А втім, 1851 року на запитання свого французького перекладача про автентичність, тобто недовимовлений натяк на наслідування Макферсона, Ленрот доволі сердито відказав: усе, що він використовував, походило з народу, й велику силу варіантів іще не вжито. (Дослідники потім підтвердили: не народних, Ленротових рядків, дуже мало, не більш як 2%.) Спрацювала, зазначає Вілсон, поширена романтична поетика: комбінування й переформулювання народного матеріалу. (На українському матеріалі бачимо її в Кулішевій епічній поемі «Україна» (1841), складеній переважно з різних дум, і в раніших (1833–1838) випусках «Запорозької старини» Срезневського, де перемішано автентичні з підробними матеріалами.) Саме в такому романтичному дусі, філософсько-теоретичною вершиною якого є гердерівська концепція народної поезії як колективної власності, Ленрот і покоління його вдячних земляків уважали «Калевалу» істинним епосом фінського народу.
Що вона вирішально вплинула на формування фінської національної свідомості та захист нової нації перед шведською культурною та пізнішою російською політичною гегемоніями — немає сумніву. Її висока естетична якість також безсумнівна. Але «народним епосом» «Калевала» не була — хоч і функціонувала як основна колективна ікона, як священний метатекст. Розрізнення індивідуального твору Ленрота і колективного (та його власного) уявлення про природу цього твору, показує у своїй праці Вілсон, проходило з великим опором і затвердилося тільки внаслідок колективних травм. Знаменно, що основне переосмислення «Калевали» як індивідуального твору Ленрота прийшло після поразки у війні з Совєтським Союзом, тобто після 1945 року. У передвоєнні та воєнні роки весь наголос був на колективному, всенародному, «примордіальному» й навіть історичному значенні цього твору. Тепер нова фінська наука, як і личить їй у відкритому суспільстві, шукає в «Калевалі» не модель «національного епосу», а глибинні пласти шаманської поезії та універсальність міфу. В совєтських обговореннях цього питання «Калевала», зрозуміло, трактувалася майже винятково саме як «народний епос». У найновішому українському виданні (1995) вона трактується двоїсто: Дмитро Павличко у змістовній вступній статті наголошує Ленротів особистий внесок, його «майстерну компіляцію», але й говорить про «Калевалу» як про «фінський епос, збережений фінами, записаний фінами», в якому «завжди існуватиме об’єднувальний для фінів і карелів зміст»; перекладач Євген Тимченко, зазначивши, що «Калевала» — це «фінська народна епопея», далі твердить, що «ця назва, як і сама поема, є твір Ленрота, синтеза традиційної фінської поезії»; а на титульній сторінці зазначено: «Фінський народний епос». І вовк ситий, і коза ціла.

http://krytyka.kiev.ua/articles/s6-6-2001.html