Статтi

Фінський мовний щит

Лариса Масенко - завідувач кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія». Автор книг «Мова і політика», «Мова і суспільство: постколоніальний вимір». У День національної мови вона по-своєму інтерпретує фінський досвід мовного будівництва.

Інтерв'ю для газети "Україна Молода" з Ларисою Масенко підготувала Анастасія Богуславська.

— В українському суспільстві зараз закорінюється думка про те, що регіонам слід дати більше свободи як у фінансовому, так і в мовно-культурному плані. Можливо, справді нехай Крим, Донбас, Луганщина вводять регіональну російську мову, але на всеукраїнському рівні слід використовувати лише державну. І якщо хочеш досягти успіхів у кар'єрі, то також без української тут не обійдешся. Можливо, таке рішення зняло б напругу?

Л.М.: Для України це цілком неприйнятний шлях, бо ми, принаймні зараз, маємо дбати про цілісність нашої держави. Якщо ми введемо регіональні мови, то у нас з'являться мовні кордони всередині країни. Тим часом Україна формувалася так, як і більшість європейських держав, у яких переважає один етнос. Тому консолідувати населення може лише одна державна мова. Ті варіанти, які нам постійно пропонують як приклад — досвід Бельгії, Швейцарії та Фінляндії, — це винятки, які підтверджують правило. У Швейцарії чотири державні мови — французька, німецька, італійська і рето-романська, яка вже гине. Але ця держава формувалася з територій, на яких жили етнічні німці, французи, італійці. Тобто це конфедерація, сформована з кантонів, і на території кожного кантону — своя, одна мова. Багатомовність здійснюється лише на рівні урядових структур. Але для того, щоб взяти громадянство Швейцарії, там треба прожити не менше 12 років, скласти іспит на знання мови кантону, в якому живеш і, що важливо, пройти тест, який перевіряє, як ти засвоїв місцевий спосіб думок.

— Як же це можна перевірити?

Л.М.: Я не знаю, але якби у нас на це звертали більше уваги, то хтось би дослідив, що це за іспит. Якщо пропонують використати швейцарський досвід в Україні, то нехай люди, які хочуть отримати громадянство, складають іспит на знання мови. А тим паче — представники влади.

У Бельгії (а ця країна формувалася з двох етносів) теж дві офіційні мови — фламандська і французька. Останнім часом тут настільки загострився мовний конфлікт (а він триває близько 200 років), що всі передрікають розпад країни на дві саме на мовному грунті.

Зовсім інша ситуація у Фінляндії. Фіни справді визнали шведську другою державною мовою. Коли фіни були під шведами, дійшло до того, що фінська мова залишилася лише у селах, а вся інтелігенція говорила шведською. Коли незалежна Фінляндія повертала свою мову, то тут проводили дуже жорстку мовну політику. І другу державну ввели лише у 1919 році, коли Фінляндії загрожувала радянська окупація. Тоді, з політичною метою, фіни пішли на поступки шведам, хоча шведи не складали і 10 відсотків населення, а фінська мова посіла абсолютно тверді позиції — більше 80 відсотків населення говорили фінською. Фіни до сьогодні виявляють дуже сильну мовну стійкість — коли до них звертаються шведською, вони не відповідають доти, доки не переконаються, що їх питає не місцевий, а іноземець. Тож коли нам пропонують фінський варіант, то виходить, що офіційно російську можна буде ввести лише після того, як 80 відсотків населення буде говорити українською мовою. Тоді, власне, російська не буде загрожувати витісненням українській, і тоді можна буде говорити про другу державну мову.

— Чи близькі між собою фінська і шведська мови, як українська та російська?

Л.М.: Ні, вони надзвичайно далекі та належать до різних груп. Коли мови споріднені, то мові колонізатора набагато легше витіснити місцеву мову. Так, наприклад, було з чеською та словацькою мовами. У Чехословакії довго існував проект спільної мови. Хоча чехи і словаки постійно усвідомлювали себе окремими націями. В результаті вони мирно розійшлися. Це, як бачимо, приклад позитивний, бо дуже часто на мовному грунті виникають серйозні конфлікти. Так само не вдався проект створення сербсько-хорватської мови. Народи розійшлися і зараз вони навіть на різній графіці — хорвати пишуть латиницею, а серби — кирилицею. Ми бачимо, що коли народи усвідомлюють свою самобутність, то рано чи пізно вони формують свою державу і формують її на основі власної мови, культури та ідентичності. Це речі дуже пов'язані між собою.

http://umoloda.kiev.ua/number/863/