Статтi

Ядро великоруського сепаратизму. Український погляд

Після смерті князя Юрія Довгорукого 1157 року його синів було вигнано з Руси в Суздаль - Мерянію, а його суздальську дружину побито. Крім того, сина Юрія Довгорукого вигнали і з Новгорода - Вепсляндії, де здавна панували шведські пірати. Власне саме в цих історичних епізодах криється грунт великоруського сепаратизму, пише український політолог Олександр Палій на популярному сайті "Обозреватель". Феномен наскільки реальний, настільки й табуйований сучасною історичною наукою Російської Федерації.

Середина ХІІ століття – дуже цікавий період в історії України. У цей час з-під контролю Києва вийшов Суздаль – основний центр формування майбутнього російського етносу. Син Юрія Довгорукого Андрій встановив у Суздалі одноосібну владу, вигнавши з князівства власних родичів та навіть єпископа.

У всіх значних князів, зайнятих боротьбою за Київ, за винятком Ізяслава Мстиславича (1147-1154 рр.), до суздальських сепаратистів не доходять руки. Водночас, сепаратизм Суздалі залишився поодиноким випадком – інші території, які нині входять до складу Росії, такі як Новгород і Смоленськ, в цей час все ще лишаються васалами Києва.

Після смерті Юрія Довгорукого у 1157 році його синів було вигнано з Русі в Суздаль, а його суздальську дружину побито. Крім того, сина Юрія Довгорукого вигнали і з Новгорода.

Спочатку Великим Київським князем стає представник Чернігівського „клану” Ізяслав Давидович (1157-1158). Він відзначився невдалою боротьбою за утвердження на галицькому престолі Івана Берладника – безземельного князя, якого він відбив з полону в Юрія Довгорукого і прихистив у себе. У цій боротьбі за свого друга-галичанина Великий Київський князь розсварився навіть із своєю родиною :”Святослав же Ольгович слав до нього послів багато разів, кажучи йому: „Брате! Кому ти домагаєшся волості — чи брату, чи синові? І добре б тобі не починати раті першим”. Але Ізяслав не послухав брата і рушив із Києва”. Своєму родичу Святославу, князеві Чернігівському Київський князь ще й каже: «Якщо ти сам не ідеш, ні сина не пошлеш, а мені Бог дасть, [що] я добуду Галич, то ти тоді не жалкуй на мене, коли поповзеш із Чернігова до Новгорода(Сіверського)!»

Після вигнання Ізяслава з Києва решта князів запросили на великокняжий престол Ростислава Мстиславича з „київської династії” – сина і брата знаменитих князів – Мстислава Великого і Ізяслава Мстиславича. Фактично, при правлінні Ростислава Мстиславича (1158-1167 рр.) відбулися нові кроки з автономізації Української церкви.

Ростислав спочатку не хотів у якості Київського митрополита Клима Смолятича – видатного релігійного діяча, філософа та письменника, а бажав поставити митрополитом грека Костянтина, поставленого Константинопольським патріархом. Натомість, його племінник Мстислав Ізяславич – Володимиро-Волинський князь – хотів поставити митрополитом Клима, а не Костянтина, оскільки той проклинав його батька. Суперечка продовжувалася, і, оскільки була запеклою, вирішили не дати митрополичий стіл ні тому, ні іншому, а запросити іншого митрополита.

А вже згодом Великий Київський князь змінив свою думку. Ростислав не схотів прийняти присланого з Константинополя митрополита, „тому що одрядив був Ростислав боярина Гюряту Семковича до цесаря грецького Мануїла Комнина, намагаючись настановити Клима на митрополію. І прислав цесар дари многі Ростиславу — оксамити, і паволоки, і всяке узороччя різноманітне. При цім посол цесарів говорив Ростиславу: «Мовить тобі цесар: «Якщо приймеш ти прихильно благословення од святої Софії , „буде тобі митрополит Іоанн». Великий же князь сказав до цесаревих послів: «Я сього митрополита задля честі і приязні цесаревої і патріархової прийму, але надалі, якщо патріарх без дозволу нашого всупереч правилам святих апостолів поставить митрополита, ми не приймемо його, а будуть вибирати єпископи».

Фактично, це була декларація про незалежність Київської православної церкви. Ростиславу вдалося відновити потужну спілку Київського і Чернігівського князів, та їхніх родин, проти яких не міг виступити жоден князь: „У тім же році зібрався Ростислав зі Святославом Ольговичем [у городі] Моровійську місяця травня в перший день, і з’їзд їх обох був про велику приязнь. Тоді ж Ростислав позвав Святослава до себе на обід, і Святослав поїхав до нього безо всякої підозри. І була ж радість у той день межи ними обома, і дари многі. Дав бо Ростислав Святославу [дари] соболями, і горностаями, і чорними куницями, і песцями, і білими вовками, і моржовими іклами. А назавтра позвав Святослав Ростислава до себе на обід, і тоді веселилися вони обидва дужче, ніж учорашнього дня. Святослав дав Ростиславу пардуса і двох коней борзих під кованими сідлами. І тоді розійшлися вони до себе”.

Ростислав і васальні князі неодноразово б‘ють половців, а також „берладників” – незалежних від княжої влади слов‘янських торгівців, рибалок, мисливців і вояків: „Послав Ростислав із Києва воєвод Юрія Нестеровича і Якуна Мирославича в насадах на берладників, що були [город] Олешшя (нині – місто Цюрупинськ Херсонської області) взяли. І, догнавши їх, побили їх і здобич узяли”.

Князь досить жорстко веде політику придушення сепаратизму. Так, новгородці задумали вигнати з князювання його сина. Літопис пише: „Віче вчинили новгородці, і послали [послів] до князя свого Святослава Ростиславича, і сказали йому: «Ми не можемо двох князів держати. Пошли-но, виведи брата Давида з Нового Торга». І він, не вередячи їм серця [і] вивівши брата, послав його у Смоленськ до [брата] Романа. Та не спинилась на цім злоба їх, а ще за гірше зло вони заповзялися. Трохи часу переждавши, вчинили вони віче проти Святослава, переступивши хресне цілування Ростиславу і синові його Святославу. Князь бо сидів на селі Городищі у церкві святого Благовіщення. І ось пригнав до нього вісник і сказав: «Княже! Велике зло діється в городі! Хочуть тебе люди схопити!» І мовив Святослав: «А яке їм зло я вчинив, що вони мене хотять схопити? І отцю моєму цілувавши хреста на тім, що мати [їм] мене князем собі до кінця живоття мойого? А вчора мені вони всі цілували святу богородицю». І коли він це мовив, то тут пішло безліч народу, людей, і, взявши князя, заперли вони його в хижці, а княгиню послали в монастир. А дружину його окували, а добро його розграбували і дружини його. А потім послали вони князя в город Ладогу, приставивши багатьох сторожів до нього. І прийшла вість до Ростислава в Київ, що схоплено йому сина в Новгороді, і повелів він позабирати новгородців і повкидати їх у пересіченський погріб. І в одну ніч умерло їх чотирнадцять мужів. І розповіли Ростиславу, що вони задихнулися в погребі, і він опечалився із-за них, і повелів випустити їх із погреба і розвести їх по городах”. Новгородці змушені були відновити на посаді сина великого Київського князя. Знову вони вигнали його лише після смерті.

Після завершення вдалого походу на усмирення новгородців Ростислав і помирає: „І зустрівся він тут, на Луках, із сином і з новгородцями. І цілували новгородці хреста Ростиславу на тім, що мати їм сина його собі князем, а іншого князя не шукати, аж поки вони з ним смертю [не] розлучаться. І много дарів узяв він у сина і в новгородців, і звідти вернувся до Смоленська”.

Літопис повідомляє зворушливу історію, коли Великий князь, який усе життя прокняжив в Смоленську, бажає їхати вмирати до Києва, і просить там же й поховати його. Річ у тім, що ще й на той час усі князі Рюриковичі (за винятком деяких Суздальських та Полоцьких князів, які вже втратили зв‘язок з династією) вважали Київ і Русь (тобто область навколо Києва) своєю Батьківщиною, а всю решту земель – просто підлеглими собі:

"Рогнідь же, сестра його, бачивши, що брат вельми знемагає, стала благати його, велячи йому лягти у Смоленську в його власному домі. Але він сказав їй: «Не можу я тут лягти. Повезіте мене до Києва. Якщо мене бог візьме в путі, то покладіте мене, за отчим благословенням, [церкві] святого Феодора. Якщо ж мені бог одпустить недугу сю молитвами пречистої його матері і святого отця нашого Феодосія, Печерського монастиря ігумена, то пострижусь я в Печерському монастирі”. Князь казав: „Хотів би я звільнитися од короткочасного і суєтного світу сього і [од] минущого і многотривожного життя сього, про що я і раніш нагадував тобі». Але він, [священик Полікарп], йому так говорив: «Вам бог так велів жити: правду діяти на сім світі, по правді суд судити...".

В часи княжіння Ростислава Київ неодноразово традиційно й наголову б‘є половців. Здавалося б, становище Києва міцне, і йому ніщо не загрожує. Однак, наступні випробування, які випали на долю Києва і Русі в князювання племінника Великого князя Мстислава Ізяславича, наочно продемонструють, наскільки мінливим може бути успіх і могутність.

Олександр Палій, історик, для «Оглядача»

http://www.obozrevatel.com.ua/
news/2007/3/15/160788.htm