Статтi

Марій Ел - країна калмицького монархізму

Наймодерніший політичний рух серед фіно-волзьких народів сформували марійці. Він спирається на живу традицію національного відродження 20-років ХХ століття та власну версію побудови федерації волзьких народів - Ідель-Урал. Крім того, посполиті марійські монархісти є авторами популярної євразійської чутки про калмицьке походження Владіміра Лєніна.

Вона виникла у 20-их роках і була підтримана Москвою на хвилі “демордовізації” біографії Вождя. Основа “калмицької версії” має глибоке історичне коріння – в період Визвольної війни 16 сторіччя марійські “польові командири” закликали на Лісовий Престол кількох калмицьких принців. В період розвалу Волзької Булгарії це був блискучий антимосковський хід, який легітимізував марійський визвольний рух. Щоправда, сорокорічна “череміська війна” закінчился фізичним винищенням 50% населення Марій Ел. Загинули і марійські монархи калмицького роду. Однак сам факт “закликання варягів” передавався з покоління в покоління, так що прихід соціал-демократа Ульянова-Леніна до влади у Москві був потрактований марійцями як своєрідний реванш історичного Ідель-Уралу. (Так Ілля Ульянов став калмиком, а по суті нащадком калмицьких принців Марій Ел – ще одна версія євразійських “Лже-Димітріїв”). На цьому оригінальні інспірації марійців в контексті “Жовтневої революції” не закінчилися. 1918 року рішенням Всемарійського зїзду в Казані історичне прізвисько “черемис” замінено на національне імя “марієць”. Близьких і далеких сусідів зобовязано надалі користуватися саме цим етнонімом. Найбільшим большевицьким начальником-марійцем був Сергєй Кіров, якого вбито 1 грудня 1934 року. Вождя пітерських комуністів завжди трактували як прихованого феномана – окреме провадження НКВД стосувалося справи “Північної Комуни”, на чолі якої начеб-то мав стати вилицюватий череміс Кіров. Однак навіть з загибелі свого іменитого співплемінника марійські кола зробили власну політику – спірне фіно-угорське місто Вятка, на яке претендують комі, поіменовано прізвищем марійця. Очевидно, не випадково провалився 1998 року референдум і про перейменування українського Кіровограда в Златопіль чи Тобілевичи – саме місто донедавна очолював фіно-угр, а в області (як зазначалося) існують анклави українізованих фіно-волзьких сіл.

Не могли забути комуністи-словянофіли і похідних німецько-марійських словників, виданих Вермахтом в розпал сталінсько-гітлерівського протистояння 1942 року. Очевидно, що полонені марійці – з числа молодшого офіцерського складу РСЧА – зіграли самостійну партію в формуванні політики Абвера до совітського Поволжя. У післясталінському облаштуванні регіону марійці готувалися відіграти роль каталізатора фіно-угорського руху, протиставившись ісламістським групам ідеологів Ідель-Уралу. До сьогодні природними союзниками марійців у стримуванні ісламських впливів є невеличка діаспора православних булгарів – кряшен, що замешкують в Марі-Турекському районі. Імовірно, що й самі кряшени, кількість яких сьогодні сягає 200 тисяч осіб, є слабо тюркізованим анклавом булгарського народу, а фактично ще одним фіно-угорським народом.

Внутрішньою проблемою №1 залишається політична інтеграція лугових та горних марійців, які нині мають окремі літературні мови і відмінності у поглядах на майбутнє Фіно-Євразії. Спроби лугових марі форсувати у 30-тих роках “зтертя регіональних відмінностей” призвело до сплеску горномарійського сепаратизму. Місцева інтелігенція агітувала за вихід з Марійської республіки і створення власного Автономного округу в складі Нижегородської області. Ця ідея не вмерла і сьогодні, адже північний схід Нижегородської області є горномарійським краєм. Його інтеграція з материком є головним завданням сепаратистів. Водночас, розвивається ідея цивілізаційного поділу марійського народу, де горним марійцям відводиться роль таких собі галичан. Їх амбіції підгодовуються співплемінниками, що влилися в московську еліту. Так, поп-символом євразійського масштабу є композитор Андрєй Ешпай, який довгий час очолював Союз композиторів СССР. Горномарійська націоналістка Васікова договорилася до того, що луговим марі притаманні “брак професійної компетентності і рівня загальної культури”. Лугові марі не лишаються в боргу і закидають горним братам зрадницькі риси – в період Вітчизняної війни ХVІ сторіччя західні марі беззастережно перейшли на бік Москви, чим врятували свою аристократію та “кращих мужів” від розправ. Власне, як репродукцію таких настроїв можна сприймати принизливе запобігання горних марійців перед путінською Москвою. У дні відзначення 450-ліття “добровільного” приєднання Марій Ел до Московії ця риса набула якихось гротескних форм. Концерт, з яким виступила в столиці РФ ця група марійців, без всякого жарту називався: “Тобі, Москво, від вірнопідданих марі”… Між луговими і горними марі зберігається завзята літературна конкуренція – так, перший переклад “Заповіту” Тараса Шевченка, здійснений луговомарійською мовою 1939 року, через місяць було продубльовано горномарійською.

Втім, сьогодні на федеральному рівні національний марійський рух має всі шанси виступити консолідованим. За радикалізмом та гостротою вимог націоналісти Марій Ел ведуть перед серед всіх фіно-угрів Поволжа. Лідером сучасних марійських правих є організація “Марій Ушем”. Створена в Йошкар Олі на початку 90-их років нині вона перебуває в жорсткій опозиції до нового Президента Марій Ел, яким став протеже ФСБ полковник Лєонід Мєркулов. Переслідуються активісти марійських товариств, брутально закрито Національний театр імені Шкетана, де в 30-их роках ставилися пєси Івана Франка та Івана Карпенка-Карого марійською мовою, з Конституції Марій Ел вилучено статю про обовязковість знання марійської мови Президентом Республіки. Кількість марійців – депутатів парламента – зменшилася до критичної межі. Сам Маркєлов свідомо вводив в оману представників Волзького Федерального округу , що частка марійців в населенні РМЕ не перевищує 16% (хоча навіть за офіційною статистикою 45%). Сигнали начальства швидко сприймаються підлеглими: міністерство освіти РМЕ, традиційно укомплектоване людьми з шовіністичноим світоглядом, блокує вимоги марійців надати предмету “Марійська мова та література” статусу обовязкового для всіх середніх шкіл республіки. Слід зауважити, що екс-президент Марій Ел Вячеслав Кісліцин хоч і не був марійським націоналістом, але завжди протиставлявся Москві, вів самостійну торгівлю зброєю та приймав на лікування в марійські санаторії чеченських солдатів. Щоправда, в РМЕ ним було створено авторитарний режим, але бути марійцем було і вигідно, і престижно. Нині ситуація загострилася до крайної межі. Мер Канаш марійського народу закликав громадян РМЕ до участі в масових акціях на захист марійської культури, одна з яких відбулася 22 лютого 2002 року. Новообраний лідер “Марій Ушем” Валерій Мочаєв, лідер марійських соціал-демократів, закликав надати черговому з’їзду марійського народу статус надзвичайного. Вагу наміченої події оцінила і влада: за кілька днів до проведення З’їзду марійців побито лідера Мер Канаш Віктора Ніколаєва. Другий замах на життя марійського лідера було зроблено у жовтні цього ж року.

Факт відкритої, цілеспрямованої боротьби федерального центру з марійським визвольним рухом привернув увагу депутатів Європарламенту. Делегації Фінляндії, Іспанії та Італії планують винести “марійське питання” на обговорення в профільних комітетах Ради Європи. В українській, фінській та естонській пресі розгорнуто кампанію на захист марійців. Народний депутат України Василь Онопенко, член Вищої Ради юстиції, висловив занепокоєння посиленням тиску на активістів марійського національного руху. Онопенко також закликав Прокуратуру РМЕ всебічно розслідувати обставини побиття Ніколаєва. Не дивно, що всесвітній Мер Канаш, який таки відбувся в Йошкар Олі у квітні 2002 року, закликав президента Марій Ел подати у відставку. Після травневих відпусток делегації марійських громад уповноважили організацію ініціювати референдум з дострокового припинення повноважень Маркєлова. На сьогоднішній день в невеличкій республіці триває справжня холодна війна. Ставка в ній – гідність древнього народа марі та зрив підготовки Москвою знищення національних держав східних фінів.

Драматична ситуація склалася в релігійному житті марійської нації. В совітські часи Марійська АССР разом з іншою фіно-угорською країною – Карельскою АССР - стала експериментальним майданчиком для повної ізоляції людей від Православної Церкви. Якщо на тисячі квадратних кілометрів Карелії комуністи залишили один напівкатакомбний прихід у Петроскої, то в Марій Ел не було і того. Не останню роль в цьому відіграли місцеві активи КПСС, укомплектованими з родин чімарі – язичників. Тим не менше, на початку 90-тих РПЦ відкрила в Марій Ел свою 100-єпархію. При чому, прихожанами православних парафій є часто-густо марійські патріоти. Цим пояснюється той факт, що саме марійські громади мають неаби-які успіхи в “коренізації” приходів Йошкаролінської єпархії РПЦ. В окремих районах в літургіку впроваджено марійську мову – факт у ХХ сторіччі безпрецедентний для всього східного фіно-угорського православ’я. 100-а єпархія РПЦ також відрізняється поміркованим ставленням до традиційного марійського язицтва, з яким ще наприкінці ХІХ сторіччя розмова велася переважно з позицій сили. У Йошкар Олі організація “Ош марі чімарі” створила школу картів – жерців традиційного культу марійців. Постачальником кадрів для них є східна діаспора марійців – з Башкортостану, Пермської та Свердловської області. Вплив чімарі характеризує й те, що в перших масових культових заходах язичників брав участь навіть випускник ВПШ при ЦК КПСС, Президент Марій Ел Владіслав Зотін. У липні 2002 року в подібній церемонії засвітився вже керівник Управління апарата Приволзького Федерального округа Алєксандр Мінєєв. На побутовому рівні марійці зберігають строге табу на обговорення релігійних уподобань один одного. Це консервує конфесійну ситуацію, робить її порівняно стабільною.

Ще одним феноменом марійського життя є динамічний розвиток національного кіномистецтва. Достатньо сказати, що фільм Сергія Бондарчука “Тарас Шевченко” продубльовано марійською мовою ще в далекі 70-ті роки, а нещодавно на одному з московських кінофестивалів справжній фурор викликала 10-серійна “мильна опера” горномарійською мовою, створена у провінційному Козьмодемьянську. Не полишає звязків з національною мас-культурою згаданий композитор Андрєй Ешпай (автор совітських хітів, зокрема, “Я ждала и верила сердцу вопреки”) – його діти Андрєй та Валентин також працюють в кінематографі. На жаль, українсько-марійські мистецькі звязки не склалися, хоча й не бракувало курйозних фрагментів стихійної співпраці. Перший марійський кіноактор Йиван Кирля в 30-их роках був одним з членів мистецької громади в Соловецькій тюрмі особливого призначення, ба більше – певний час він був співкамерником одного з генералів Армії УНР і, очевидно, товаришував із зеком Лесем Курбасом, орагнізатором тюремного Соловецького театру.

Детонатором сучасного політичного і мистецького життя марійців знов-таки є потужна східна діаспора, яка кількісно співставна з населенням самої Республіки Марій Ел. Так, у Башкортостані вже десять років поспіль проводяться представницькі фестивалі марійської поп-музики, авторами і виконавцями якої є місцеві мешканці. На півночі Башкортостану видаються три марійські газети, рівень етнічної самосвідомості та мовної культури тут вищий за “континентальний”. Свердловська та Пермська діаспора марійців є постачальником сильних націоналістичних кадрів, частина яких перебуває у політеміграції в Естонії.

В сміливу контратаку перейшли молоді марійські письменники та поети, які здійснили серію перекладів хрестоматійних творів російської літератури на марійську мову. Зокрема, Зоя Дудіна та Альбертіна Іванова уклали книжку перекладів іжорських казок Алєксандра Пушкіна “Йомак-влак”. Повертається до пантеону марійської культури художник Константін Васильєв, автор лубочних картин синьооких фінських типів – нині вони фігурють у шкільних підручниках Міносвіти РФ як еталони “русских людей”. Ієромонах РПЦ Віталій Уткін, одначе, повязує творчість самого К.Васильєва з неоязичницькими культами, а авторьску картину “Людина з філіном” ключовою в його трагічній смерті 1976 року.

Українсько-марійські відносини мають цікаву й багату історію. Як не дивно, але формувалися вони не у Фіно-Євразії, а в глибоких тилах української землі, насамперед на Волині та Поділлі. Одним з перших дослідників цього феномена є відомий вчений Ярослав Дашкевич, який вказує на точну дату і маршрут першого розселення марійців в Україні – 1527 року кількатисячна валка марійських втікачів з Московського князівства через Біларусь прийшла на Волинь, де стала підданою короля Стефана Баторія. Ці дані підтверджені марійським істориком Сергеєм Свечніковим, який досліджує проблему московських депортацій марійців у 16 столітті: “По сведениямСигизмунда Герберштейна (1526 г.), вывезенных марийцев стали расселять близ литовской границы, однако те “в конце концов рассеялись в разные стороны, многие из них убежали в Литву” (Герберштейн С. Записки о Московии. М., 1988. С.164)”. Однак сам Свєчніков іде далі від Дашкевича і наводить дані про влиття частини марійців до порівняно молодих паланок Запорізької Січі! “В письме русского посла в Литовском государстве И.В. Лятоцкого от 22 апреля 1527 г. сообщается, что марийцы, перешедшие литовскую границу, вполседствии спустились вниз по Днепру (Сборник Императорского Русского Исторического Общества. Т.XXXV. СПб., 1892. С.753-754), где, как полагает А.Г. Бахтин, они влились в состав запорожского казачества, а некоторые, возможно, смогли вернуться на родину (Бахтин А.Г. XV-XVI века в истории Марийского края. Йошкар-Ола, 1998. С.76)”. Імовірно, що й саме поняття “черкаси” по відношенню до українських низових козаків усталилося в Московії через марійську еміграцію на Січ, а не лише з огляду на назву відомої Черкаської фортеці. А ті марійці, що поверталися “на родіну” рахувалися, очевидно, “черемісскімі казакамі” або “черказамі”, адже московська адміністарція була добре обізнана з географією розселення поволзьких політемігрантів. Припускаю, що саме ці марійці принесли на тоді ще 30-літню Січ досвід і тактику “тотальної партизанської війни”, яка була створена ними у підчеревині Булгарського царства та на страшному західному московському фронті, військову організацію, а також фіно-угорську практику надання паралельних “поганських” імен, або просто прізвиськ, якими так уславилися козаки.

Наступні хвилі міграцій марійців до українських земель відповідають сплескам національно-визвольних воєн Марій Ел, а у другій половині 18 століття – сплескам економічних лих у слобідському пограниччі. Столицею української Марій Ел у 16 столітті було місто Бар, де вони створили автономні квартали. Одначе вже 1600 року марійці заснували власну фортецю на Поділлі - Череміси, яка була знищена разом з посадом в період польсько-українських та польсько-турецьких воєн на початку 18 століття. Я.Дашкевич вважає, що в 17 столітті на Поділлі проживало не менше 10 тисяч марійців. У всякому разі, у Визвольній армії Богдана Хмельницького вони навіть створили окремі кавалерійські частини, які відзначалися надзвичайною боєздатністю. “Залізною гвардією” були марійські сотні і в армії гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Вони брали участь в найскладніших операціях українських військ під час чигиринської кампанії 1672-1673 років. Понад 2 тисячі марі перебували на службі у османського монарха, окремий загін сформували чемериси у військах Молодовського князівства. Щодо Поділля, то марійці не були єдиними фіно-уграми, які сформували тут стійкі національні громади. В ХІХ столітті, за даними карельських істориків, тут існували навіть вепські поселення, які також зробили помітний внесок у витворенні цікавого фінського типа серед українців-подоляків, своєрідної фіно-української суб-культури. Зокрема, дослідники твердять, що подільська вишивка носить на собі відбиток древніх фіно-угорських візерунків, успадкованих знов-таки від “чемерисів”. Марійська присутність в Україні в період українсько-польських воєн відображена навіть у кінофільмі Єжи Гофмана “Вогнем і мечем”. І зовсім не випадково чемерис-горбун прислужує тут українській ворожеї Руслані Писанці - довший час серед марійської громади на Поділлі зберігалися язицькі вірування і, очевидно, саме з цього середовща в 17 столітті виходили такі от віщуни.

Фатальним для української Марій Ел став 1699 рік, коли значна частина її населення емігрувала на дельту Дуная та в північну Молдову, створивши ще одну субетнічну фіно-угорську групу – волоських марійців. (*В дельті Дуная “череміси” дочекалися притоку свіжої фіно-угорської крови аж у ХІХ столітті. Тоді, разом із старовірами, сюди прийшли поволзькі фіни, які зберегли до сьогодні у провінційному Вілково незбагненний аромат протофінських вірувань, легенд про заснування “мордовських” міст). Попри часткову рееміграцію цих мандрівників Україна на початок ХІХ століття поглинула марійську громаду Поділля без решти. Хоча очевидно, що середньовічні марійці мали шанс зіграти власну політичну партію в Центральній Європі і продублювати операцію з “віднайдення Батьківщини”, якою уславилися в Паннонії орди сибірських угорців ще в Х столітті. Такому фіналу сприяло й те, що до зовнішнього фіно-угорського світу – у тому числі до Дунайської Угорщини і рідних марійських земель на сході – подільська Марій Ел зберігала повну герметичність. Фантомами цього уламка фіно-угорського світу є українці з прізвищами “Чемерис”. Один з них нині відомий письмениик-москвофоб, другий – герой кучмагейту 2000 року. Разом з тим, існують сучасні козацькі фамілії, які виводять свій рід з “литовських чемерисів”, тобто подільских марійців. До них належить відомий нині письменник-белетрист Леонід Кононович. Володіючи розвиненим етнічним смаком всі ці люди, щоправда, могли б перескочити цю прірву забуття і спробувати стати або марійськими Натанами Щаранськими, або й навіть Голдами Меєр, очоливши патріотичний рух в сучасній Йошкар Олі. У всякому разі саме рід Чемерисів і чемериських козаків міг би стати шляхетною базою марієфільства в Україні, нав’язуючи Києву активну й осмислену зовнішню політику в Фіно-Волзькому анклаві Євразії. Майже 8000 тисяч офіційних “нових марійців”, що пройшли у ХХ столітті шляхами своїх предків від Волги до Дніпра, надали б цій роботі натхнення.

Макаров Д.М. Самодержавие и христианизация народов Среднего Поволжья (16-18 вв.): Монография.-Чебоксары, 2000.-280 с