Статтi

Клясика українського антикомунізму - в Петербурзі

Культурний центр України в Москві, у присутності посла Олега Дьоміна, презентував перший том “Библиотеки украинской мысли” великоруською мовою. Це – вибрані твори українського історика Івана Лисяка-Рудницького, яким дали заголовок “Между историей и политикой”. Ця збірка побачила світ в Інгерманландії, у петербурзькому видавництві “Летний сад”. Редакційну колегію видання очолив депутат Державної Думи РФ Алєксандр Лебедєв.

Як пише у вступній статті один із реда-
кторів видання, професор Львів-
ського націо-
нального універ-
ситету ім. Івана Франка Ярослав Грицак, за життя Рудницького не вийшло жодної його книжки, але кожна з його статей варта цілої монографії. Він був палким прихильником створення незалежної Української держави, а завдання української еміграції бачив у збереженні вільної національної думки. Будучи також противником совітської влади в Україні, Рудницький, водночас, вважав, що вирішення українського питання має стати результатом її внутрішньої еволюції.

Після падіння комунізму історик набув надзвичайної популярності в Україні, і з самого початку перебудови аж до виходу двотомника його творів у Києві в 1994 р. його статті передруковувались багато разів і великими накладами.

Єдина прижиттєва збірка праць Рудницького “Між історією та політикою” вийшла в 1973 р. Упорядники нового видання вирішили зберегти цю вдалу на їх погляд назву.

Книжку склали 29 статей Лисяка-Рудницького, перекладені великоруською мовою (перекладачі - І. Задорожнюк, Е. Задорожнюк та В. Мироненко). Умовно їх можна поділити на більш загальні – “Україна між Сходом і Заходом”, “Зауваги до проблеми “історичних” і “неісторичних” націй”, “Проблеми термінології та періодизації в українській історії” – й такі, що висвітлюють кожний окремий період в історії України – “Феодалізм”, “Переяслав: історія і міф”, “Український національний рух напередодні Першої світової війни” та інші.

Стаття “Формування українського народу й нації” цікава не тільки тим, як автор пояснює ці поняття, але й насамперед тим, що він, критично оцінюючи праці попередників, водночас погоджується з неперервністю лінії розвитку українського народу з найдавніших часів. Втім, вважаючи, що “нація – феномен політичної сфери”, а “народ – явище не тільки більш раннє, але й триваліше, ніж нація”, Рудницький говорить що українська нація “двічі помирала і двічі повставала знову” під час відроджень державних. Таким чином, він виявляє себе прихильником політичного розуміння поняття “нація”, яке загалом поширене поміж західних – англійських, французьких, американських – істориків, для яких воно часто слугує синонімом “держави”. Водночас, Рудницький застерігає від хибної думки, ніби всі держави є націями, і виокремлює не національні держави – імперії. В Україні з ХІХ ст. більшого поширення набуло розуміння нації як етнічної спільноти, об’єднаної спільною історичною традицією, мовою, культурою. Тобто духовна єдність людей, що не обов’язково мешкали в одній країні, але прагнули до цього, вважалася підтвердженням існування нації.

Важливим є знайомство російського громадянства з такою статтею як “Переяслав: історія та міф”, адже останнім часом можемо спостерігати в РФ продовження жонглювання старими імперськими міфами та надмірною ідеалізацією цієї історичної події. Рудницький звертає увагу на історіографічний аспект Переяславського питання, аналізує своєрідне “перетікання” царського міфу в совітський. “Переяслав не означав “возз’єднання” України з Росією, поглинання України Російською державою. Цей пункт варто особливо підкреслити тому, що зовсім неправдоподібну його інтерпретацію було піднято в Совітському Союзі до рівня офіційної догми” – пише Рудницький.

Щоби пояснити таке своє твердження, він порівнює Переяславську угоду зі схожими угодами Війська Запорозького з Польщею та Османською імперією. Мотиви угоди – не в тому, що український народ нібито прагнув об’єднатися з “російськими братами”, а в розумінні козацькою елітою політичних інтересів своєї країни.

Низка статей присвячена ще одному періоду в історії України – Українській національній революції 1917 – 1920 рр.: “Четвертий Універсал і його ідеологічні попередники”, “Українська революція – сорок років потому”, “Внесок Галичини в українську визвольну боротьбу”, “Громадсько-політичні погляди Володимира Винниченка в світлі його публіцистичних творів”. Втім, роблячи акцент на постатях одних відомих діячів українського національного руху, Рудницький менше звертає увагу на інших, які, без перебільшення, відіграли помітнішу роль у третьому національному відродженні України.

Висвітлює Рудницький і розвиток української суспільно-політичної думки, стаття “Напрямки української політичної думки“ – це опис чотирьох течій української суспільно-політичної думки: народництво, консерватизм, комунізм, інтегральний націоналізм. Деяким із них присвячено окремі статті – “Політичні ідеї Липинського: погляд із нашого часу”, “Націоналізм”.

Широко охоплено і радянський період в історії України – “Український визвольний рух у роки Другої світової війни”, “Новий Переяслав”, “Радянська Україна в історичній ретроспективі”, “Русифікація чи малоросієзація”, “Політична думка радянських українських дисидентів”.

“Библиотека украинской литературы” – спільний проект групи українських і російських учених, в рамках якого планується переклад російською мовою і видання творів провідних представників української історичної та політико-економічної думки ХІХ – ХХ ст. І, як сказав на презентації книги один із представників редакційної колегії видання Дмитро Фурман, “це буде весь спектр української суспільно-політичної думки, від радикальних націоналістичних поглядів, до народництва, соціал-демократії й москвофільства”. Завдяки цій серії, російський читач матиме можливість знайти нове у знайомих вже йому авторів – Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка, Миколи Костомарова, Володимира Вернадського, Михайла Драгоманова, Михайла Туган-Барановського. У “Бібліотеці” він також зможе відкрити для себе й нові, маловідомі імена. Це представники української суспільно-політичної думки ХІХ ст. Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Максим Ковалевський, провідні діячі української соціал-демократії та визвольного руху початку ХХ ст., видатні українські публіцисти Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, В’ячеслав Липинський, Богдан Кістяківський, представник українського “Розстріляного відродження” Микола Хвильовий, а також ідеолог інтегрального націоналізму Дмитро Донцов, дисидент Іван Світличний та інші видатні постаті.

Цікавим є те, що редакційну колегію видання очолив відомий російський політик, депутат Державної Думи РФ Алєксандр Лебедєв. Крім того, з російської сторони до редакційної колегії увійшли: член-кореспондент РАН, директор Інституту економіки РАН Руслан Ґрінберґ, доктор історичних наук, головний науковий співробітник Інституту Європи РАН Дмитро Фурман, кандидат історичних наук та провідний науковий співробітник Інституту Європи РАН Віктор Мироненко. Від України: доктор історичних наук, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка Ярослав Грицак і академік Національної академії наук України Мирослав Попович.

Основне завдання проекту його засновники бачать у допомозі федеральній інтелектуальній і політичній еліті сформувати власне бачення інтелектуальних течій, що лягли в основу світоглядного фундаменту нової української державности. У цьому контексті знаковим є те, що у федеральній історичній науці відбувається повільний, але впевнений перехід від спрощеного сприйняття розвитку україно-великоруських міждержавних відносин до глибшого вивчення й переосмислення національної історії та інтелектуальної традиції двох народів. Адже без цього, як показує практика, неможливо встановити атмосферу довіри, яка, в свою чергу, є підґрунтям стратегічної співпраці між новими Україною та РФ.Юрій БЕЗКРОВНИЙ
http://kobza.com.ua/content/view/1967/1/