Статтi

Портников. Народний фронт Естонії

Віталій Портников - шеф-редактор газети "24" - охоче згадує про "естонські епізоди" в своєму житті. Однак у вересневій колонці "Акценти" він вдався до неочікуваного порівняння історії українського Руху за перебудову та Народного фронту Естонії. Віталій підозрює, що національні революції в республіках СССР вже тоді були запрограмовані на якісно різний результат - український провал і естонський тріумф.

Народний Рух України так і не став провідним загальнонаціональним рухом, твердить Віталій Портников, згадуючи часи, коли носіння синьо-жовтого значка на лацкані автоматично робило людину "бандерівцем". 1989 року журналіст особисто брав участь у діяльності Руху.

"З'їзд Руху був не першою подібною подією у моїй журналістській роботі. Все починалося із засновницького зїзду Народного фронту Естонії, - пише Віталій. - У Таллінні все було так... і не так. Так - тому що відчувалася незвичайна атмосфера зустрічі вільних людей у невільній країні. Не так - тому що на київському з'їзді дуже багато говорили про те, як хочуть допомогти партії в проведенні перебудови. А єдиним партійним працівником, який прийшов на з'їзд, був Леонід Кравчук.

У Таллінні ніхто в любові до партії не зізнавався. Просто перший секретар ЦК разом з головами Ради Міністрів і Верховної Ради Естонії сиділи серед делегатів.

Не так - тому що кожен виступ на з'їзді Руху переривався численними оваціями. А з'їзд Народного фронту Естонії вставав усього один раз, коли немолодий селянин сказав, що земля повинна належати тому, хто її обробляє. І це не тому, що естонці неемоційні: просто їм було не до овацій, з'їзд напружено працював, готуючись до перемоги на виборах і до керування країною.

Перемога близько - це було зрозуміло хоча б тому, що атмосфера вільного духу, що була присутня на з'їзді, відчувалася і на талліннських вулицях, і по всій Естонії.

А з'їзд Руху працював у ґерметично закритому приміщенні - свою статтю про нього я назвав "Акваріюм свободи", - пише Портников.

Загалом, ідея про марґінальність національного руху в Україні на межі 80-90-их років не нова - вона постулюється багатьма публіцистами як ліберального, так і шовіністичного промосковського крила. Портников лише констатував якісну різницю естонських та українських національних еліт.

Однак варто нагадати: українці пережили ґеноцид 1932-33 року, який підірвав саму етнічну основу нації, її суспільну організацію, елітний резерв - цього не знала Естонія, а депортації 1940-50-их років таки не кваліфікуються правниками як ґеноцид. Українці в часи Брежнєва були найчисленнішою громадою політзон СССР, хоча Євген Сверстюк твердить про найбільший пропорційний відсоток естонців щодо їх чисельности в СССР. Українці все ж таки мають складніший історичний сценарій мезальянсу із Москвою, аніж Таллінн, і у період пізнього СССР в ЦК КПСС панували "південні великоруси" з Кубані, або й дніпропетровська мафія, що змазувало факт окупації України іноземними, московськими військами.

У всякому разі, Естонія - точно не Україна. А Рух був надто компліментарною структурою до влади, аби справді очолити національну революцію. Бандерівське крило було марґіналізовано силами своїх коляборантів, націонал-комуністів і результат не міг бути іншим. 2007 року Україна знову починає все з початку.

ОК