Статтi

Регіональний націоналізм: петербурзька версія

"А що коли радикально змінити саму концепцію суверенітету?" - запитує публіцист Данило Коцюбинський на сайті петербурзьких автономістів ИNАЧЕ. Замість концепту про національне самовизначення пропонується ідея регіонального самовизначення - аж до повної державної незалежности. У Російській Федерації, де право представляти націю узурповано групою спецслужбістів, тема "архіактуальна". Люди активно шукають нової форми легітимації суверенітету окремих частин РФ - без обов'язкового набору сучасної нації: мова, національний міф. За приклад беруть Фінляндію, яка, на думку Коцюбинського, є типова нація-регіон, де інтереси громад (у тому числі етнічних) враховані максимально коректно.

Що коли радикально змінити саму концепцію суверенітету? Адже часи змінюються, а з ними змінюються наші уявлення про справедливість сущого. Колись «легітимістами» називали себе прихильники династичного абсолютизму, що рахували тільки-но спечених адептів народоправства «узурпаторами». Потім державники-конституціоналісти зіштовхнулися у виснажливій «сторічній війні» з «терористами-сепаратистами», що бились за радикально-національний переділ.

Чому б і в сторіччі, що наступило, не зробити поправку на еволюцію і не замінити концепцію національного самовизначення, котру висунули на початку минулого століття американським президентом Вудро Вільсоном, і що породила до кінця століття стільки нерозв'язаних проблем, парадигмою регіонального самовизначення?

В центрі політичної світобудови опиняється в цьому випадку нація-регіон, котра і стає базовим носієм суверенітету. На відміну від нації-етносу і нації-держави, нація-регіон володіє низкою «цілющих властивостей», які дозволяють успішно здолати недуги і хвороби, що обрушилися на людство за останні 10-15 років.

Почати з того, що концепція «нації-регіону» зовсім не вступає в конфлікт з інтересами етнічного самовизначення, а просто вводить його в цивілізовані, мирні і політкоректні, неекспансивні рамки. Річ у тому, що різні етноси в цьому випадку виявляються не декларативно, а по-справжньому в рівному статусі мешканців єдиного регіонального дому, якому для життя і процвітання не потрібні ні «національні міфи», ні «ієрархія народів і мов», а потрібна лише загальнообов’язкова умова про співіснування.

Питання конфлікту культур і мов, неминуче у великій державі, в нації-регіоні просто знімається. Бо, по-перше, регіон, як правило, етнічно гомогенний і включає максимум одну-дві меншини. А по-друге, в такій компактній одиниці громадянам набагато легше домовитись і врахувати взаємні інтереси.

Один із зразкових прикладів такого штибу – Фінляндія (по суті, є «нацією-регіоном»), де інтереси шведської меншини захищені так міцно, що його представники з гордістю називають себе «фінляндами» і, наскільки можна помітити, не відчувають себе «молодшими братами» ні співгромадян-фінів, ні сусідніх «шведських» шведів.

...Звичайно, у тих, хто живе у національно змішаному районі або серед представників різних соціяльних верств завжди напоготові неабиякий запас побутової ксенофобії – як і у людей, що живуть в одному будинку, часто буває взаємна антипатія, яку неможливо пояснити. Але якщо ця неприязнь не знаходить форму імперсько-етнократичних потуг і породжуваних ними зустрічних образ, ужитися можуть всі.

І не тільки шведи з фінами або грузини з абхазцями, але навіть євреї з арабами або тутсі з хуту. Бо регіон – це дім, а свідомо влаштовувати у власному будинку пожежу або намагатися «розбити» його на частини, сенсу немає. А є сенс домовитися про прийнятні правила спільного життя. Якщо ж домовлятися сил і бажання немає, значить, треба переглянути «концепцію регіону» і задовольнитися більш скромними його контурами. Бо його господарями є реальні мешканці, а не віртуальні «духи предків».

Усвідомлення цієї істини вельми болісне, особливо для малих народів, що історично живуть на невеликій території. Але якщо ці народи насправді так люблять свою землю, вони повинні думати про всіх, хто на ній живе, а не тільки про себе. Інакше квітуча земля перетворюється на обсмалену війною пустелю.

Регіоналістський підхід дає змогу в перспективі вивести країни третього світу з порочної спіралі внутрішньої смути, поліцейщини, корупції і вбогости, затвердивши в цих регіонах моделі стійкого розвитку і зупинивши, нарешті, прогресуючу лихоманку економічного утікацтва азіятів, африканців і латиноамериканців у благословенні країни Півночі.

Нарешті, регіоналізм (на відміну від націоналізму – державницького або етнічного) не експансивний за визначенням: регіон має чіткі контури, «розширення» яких так само немислиме, що історично склалося, як, наприклад, «розширення» людини за межі його власного тіла.

Зрозуміло, мова не про те, щоб вже завтра «запихнути» в єдині регіональні держави тих, хто ще довго навряд чи зможе мирно співіснувати. Мова про інше. Про те, щоб регіоналістський підхід став універсальною призмою, через яку людство навчилося б дивитися на всі свої нинішні «нерозв’язні проблеми», включаючи проблему міжетнічних конфліктів, а рівно ж гинучої екології.

Все це здається утопією. І на сьогодні так, нажаль, і є. Але так само колись «утопічними» здавалися всі нові політичні ідеї – і ліберально-конституційна, і соціял-демократична, і національно-державна. Здавалося, що традиційні монархії та імперії будуть вічними, бо «так було завжди». Але у міру того, як уяву суспільства опановували нові великі мрії, колеса історії починали рух і робили черговий оберт.

«Регіоналістський фундаменталізм», що затверджує «локальну гідність» перед різного роду меґа-надбудовами, – це природне продовження ліберально-демократичної традиції, в основі якої не абстрактні «права людини» (конкретно припасованіі до імперської палі), але «суспільний договір» про порядок управління спільним будинком. Саме будинком, а не кварталом. Бо як тільки контури і межі загального житла зникають з поля безпосереднього зору мешканців, над ними тут же зростає фігура «квартального наглядача». І «договір» виявляється перекреслений авторитарною інструкцією, спущеною зверху «державою-держимордою».

Те, що новітня історія підіймається на «регіоналістських дріжджах», вже відзначено спостерігачами. Так, К.Омае передбачає створення в найближчому майбутньому «природних економічних зон» або «регіональних держав», які зметуть потужність колишніх національних столиць.

Багато авторів пишуть про те, що все частіше локальні, регіональні ринки (разом з глобальними) стають більш важливими, ніж національні. Керівник наукових прогнозів ЄС Р.Петрелла у зв’язку з цим припустив, що «до середини сторіччя такі нації-держави, як Німеччина, Італія, Сполучені Штати, Японія, не будуть більш цільними соціоекономічними структурами і кінцевими політичними конфігураціями. Замість них такі регіони, як графство Орандж в Каліфорнії, Осака в Японії; район Ліона у Франції, Рур в Німеччині, вже отримують і, нарешті отримають чоловий соціоекономічний статус». На думку сінгапурських експертів, в кінці поточного сторіччя Китай буде сотнями держав масштабу Сінгапура…

Імперіялізм національних держав versus регіоналізм – ось головна колізія ХХІ століття. Імперіалізм ще фізично сильний, але вже морально надломлений. Регіоналізм потенційно незборимий, але поки роздріблений і, головне, позбавлений самосвідомости. Питання лише в тому, скільки ще триватиме ця безідейно-ембріональна фаза нового світового порядку.
Ясно, що самі нації-держави так ніколи і не наважаться на те, щоб поступитися окупованим ними простором під історичним сонцем націям-регіонам. Здути окупантів з насидженого місця має незборимий вітер змін, створений новою великою мрією.

Потрібен могутній глобальний клич: «Регіоналісти всіх країн єднайтесь!» Потрібен регіоналістський інтернаціонал. Потрібні апостоли і герої нової політичної віри.

Зі скороченнями
Иначе