Статтi

Про Фінляндію - по-шведськи, а потім по-українськи

У Львові презентували україн­ський переклад книжки “Історія Фінляндії” професора Гельсинського університету Ґенріка Мейнандера, який написав її шведською мовою. Автор прекрасного перекладу - Наталія Іваничук, яка вже брала участь у подібній презентації у Києві. Однак не тільки за це видання наш читач має бути вдячним перекладачці, а й за знайомство з іншими цікавими іменами скандинавської літератури, вказує Львівська газета в інтерв'ю з пані Іваничук.

Перше запитання до пані Наталії, що цікавило “Газету”, було про те, коли і як виникло її захоплення цією літературою?

– Моє зацікавлення скандинавською літературою з’явилося ще у школі з Кнута Гамсуна, – говорить перекладачка, – з книжки, яку мені запропонував почитати тато. На другому курсі факультету іноземних мов розпочалося зацікавлення мовою. Скандинавістику викладали тоді в Ленінграді та Москві, це було далеко. Цілком випадково мені до рук потрапив підручник-самовчитель із норвезької мови. До закінчення університету я вже розмовляла вісьмома мовами. На жаль, нині багато втратилося. Треба читати, говорити, слухати, а якщо не маєш живого контакту з мовою, то втрачаєш навички. Із норвезької вивчала граматику, добула кілька книжок, а потім пощастило – як перекладач-волонтер працювала з групою з ФРН на змаганнях із кульової стрільби. Там були і норвежці. Десять днів вони мене вчили живого спілкування, після чого я вільно заговорила норвезькою.

– У роботі вам допомагало прізвище батька – відомого українського письменника?

– Радше навпаки. У нас до дітей іменитих особистостей переважно ставляться з упере­дженням. Не вірили, що в дівчинки, яка бачить себе перекладачем, може щось вийти. Перші спроби перекладу були під час навчання в університеті, потім 1987-го прорвалася з однією книжечкою у “Веселці”. А далі було довге затишшя. На хліб заробляла викладанням німецької. Проте я не опускала рук. Публікувала переклади у пресі, в журналах “Жовтень” (тепер “Дзвін”), “Всесвіт”, “Вітчизна”.

1997 року у Львові з’явилося видавництво “Літопис”. Його директор Михайло Комарницький почав життя свого видавництва з підготовки до видання твору норвезького письменники Юстейна Ґордера “Світ Софії” – роману про історію філософії. На той час він уже прогримів світом, а в Росії тільки купили права. І йому захотілося видати цю книжку, причому швидше від росіян. Над “Світом Софії” працювала п’ять місяців. А потім майже щороку видавала по одній, по дві, а то й по три книжки. Не можу сказати, що була надзвичайно захоплена світом Софії, хоча діти читають її із задоволенням. Згодом пропонувала видавництву те, що мені подобалося. Так вийшов Кнут Гамсун, Тар’єй Весос. Це класики норвезької літератури. З молодих – Лінн Ульман – дуже ці­­кава письменниця. Ну й, слава Богу, вже побачило світ п’ять книжок Юстейна Ґордера.

– Що є нового в цих книжках для нас?

– Це – інший світ.

– Більш прагматичний і стриманий?

– Не прагматичний. Стриманіший, холодніший, трохи сумніший – так, чомусь уся норвезька література суворіша. Якось ректор університету Іван Вакарчук запитав мене: “Чому вони всі так сумно пишуть, похмуро?” Думаю, що це північна література, це північні люди. Там зовсім інший ритм життя. І він дуже впливає не стільки на світогляд, скільки на психіку кожної людини. Там дуже довге літо і довга зима, довга ніч. Переважно норвезькі та шведські письменники пишуть в осінньо-зимовий і весняний період. Це не може не впливати на психіку. А те, що класичні твори дещо похмурі, мені це навіть подобається. Вони краще відображають психічний, внутрішній стан людини. Нинішня література – поверхневіша, вона не йде вглиб, не вивертає людську душу навиворіт.

– Вочевидь, вони інші за характером, за поведінкою, звичаями?

– На перший погляд – скандинави дуже замкнуті, стримані, не поспішають знайомитись. Але на загал – це добрі, доброзичливі люди. Якщо така людина стає другом, то це надовго або назавжди. Вони дуже вірні.

– Ви часто там бували?

– Наїздами. Спочатку намагалася рахувати, скільки разів побувала у Швеції, нарахувала 15 разів, а далі – втратила лік.

– Чи почуваєтеся там, як удома?

– Не як удома, звичайно, але поверталась у щось рідне. Дуже люблю Швецію, найбільше – Норвегію, але проживала тільки у Фінляндії. Три роки працювала в Посольстві України.

– Чим відрізняється там життя від нашого?

– Розміреним ритмом. Усі надзвичайно спокійні. Ніхто нікуди не біжить, не летить на злам голови. Дуже доброзичливі громадяни. Ніхто не піде на скандал, не сваритиметься, не ображатиме. На дорозі, якщо навіть ти порушуєш правила, тебе пропустять і ніхто не гарчатиме, що ти не так їдеш. Може, забув правила, розгубився.– Із ким підтримуєте дружні стосунки?

– З авторами – ні. З ними не мала аж таких дружніх стосунків. Але друзів у мене там дуже багато. Зокрема, серед фінляндських журналістів.

– Серед перекладачів є люди, які намагаються “тупо” викласти позицію автора. А є такі, які на першому плані бачать себе. Як це виглядає у вас?

– Я все-таки перекладач і не можу дозволити собі вольності. Це мусить бути адекватний переклад, але не буквальний. Адекватно передати стиль автора, його відчуття, зловити його мелодику мови. Це – в ідеалі. Норвежці не розмовляють так, як українці. Якщо перекладу дослівно норвезький текст, він буде кострубатий. Його просто не читатимуть. Вважаю, що переклад має читатися так, ніби твір написав український автор. У цьому адекватність.

В Україні ще залишилося сприйняття перекладача, як ремісника, котрий механічно перекладає текст, дотримуючись букви тексту. За кордоном перекладач – співавтор книжки.

– Свого часу доводилося читати, що найважливіше в літературному тексті – це лад.

– Головне – знайти мелодику автора. Це дуже непросто зробити. Тому за порадою своєї старшої колеги, чудового редактора та письменника, завжди починаю переклад будь-якої книжки – з її середини, перекладаю 10 сторінок і повертаюся до початку, а про ті сторінки забуваю.

– Напевне, найскладніше в перекладі – це власні імена. Як із ними даєте собі раду?

– Нещодавно перекладала книжку зі шведської мови про історію Фінляндії, де автор паралельно подає дуже багато власних назв – фінських і шведських. Але шведський алфавіт має свою специфіку. Для прикладу, буква “а” з крапочкою читається як “о”. І перша столиця Фінляндії – Обу – шведською читається як Обу, а пишеться як Або. І звідси труднощі, бо в українській історіографії ще дотримуються радянських правил, тобто російської мови. Росіяни ж пишуть цю назву як Або. Але це неправильно. Жоден швед чи фін не зрозуміє, про що йдеться. Транскрипції слід дотримуватися чітко. І я залишила Обу.

– Ви перекладаєте й дитячу літературу?

– Перекладаю, однак доросла мені цікавіша. Кілька років тому за ініціативою “Видавництва Старого Лева” переклала оповіді про Мумі-тролів фінської письменниці Туве Янсон, що також цікаво, але й складніше. Потрібно знайти якусь “золоту середину” для сприйняття дитиною.

– А з української скандинав­ськими мовами перекладаєте?

– Ні, цього не роблю. Бо жодна людина не може знати чужу мову так, як свою рідну. Та цього й не варто робити нікому.

– Вочевидь, у мовах, з яких перекладаєте, також є діалектизми. Як із цим справляєтеся?

– Я – галичанка, галицизми в мене “проскакують”. А свідомо вдалася до стилізації під діалект під час перекладу дитячої книжки норвезької письменниці Анне-Катрін Вестлі “Восьмеро дітей, тато, мама і вантажівка”. Там бабуся розмовляла діалектом. Із допомогою свого батька, який краще за мене знає гуцуль­ський діалект, вирішила “огуцулити” її розмову. І видавництво на це погодилося.

– Перекладацька діяльність – це головна для вас робота чи підробіток?

– Для мене це професія, якою, на жаль, займаюсь у вільний від основної викладацької діяльності час.

– Ви самі шукаєте книжки для перекладу чи вам їх нав’язують?

– Буває по-різному. Проте від пропозиції ніколи не відмовляюся, бо в нас існує такий забобон, що відмовлятися не можна. Звичайно, перекладати улюбленого автора художньої книжки значно приємніше. Для прикладу, мені дуже хотілося перекласти Тар’єя Весоса. У норвезькій літературі це як Гарсіа Маркес, нелегке чтиво на сон.

– Як ладнаєте з холодними скандинавськими мовами?

– Вони не такі вже й холодні, радше стримані. Але я також не “вибухова” особистість. За своїм норовом я – поміркована людина. Можливо, тут збіглися характери.

– Можете поділитися таємницями своєї кухні. Довго працюєте над книжкою чи одним махом?

– Переважно обмежена часовими рамками, які мені закладає видавництво. Але це залежить також і від самої книжки. Якщо не знайома з нею, то мушу прочитати. Проте буває й так, як, наприклад, із твором Юстейна Ґордера “Замок у Піренеях” – історія кохання в електронних листах. Її я перекладала відразу, попередньо не читаючи. Було дуже цікаво!

– Що радили б почитати з останніх ваших перекладів?

– Уваги варті всі автори. Щодо до Ґордера, то обов’язково прочитайте “Помаранчеву дівчинку” та його останній роман “Замок у Піренеях”.

– Над чим працюєте нині?

– Перекладатиму Бйорнстьєрне Бйорнсона, класика норвезької літератури і духовного вождя Норвегії, який відстоював право своєї батьківщини на незалежність. Фігура, схожа в історії своєї країни на Т. Г. Шев­ченка в Україні.

– Театру щось перепаде?

– Чомусь не люблю перекладати драму. Хоча разом із Ніною Бічуєю маю досвід перекладу драми для журналу “Просценіум” А. Стріндберга. Це поки що єдина моя драматична річ.

– Дякую вам за розмову.

Розмовляв Василь Худицький
http://gazeta.lviv.ua/articles/2010/03/18/40833/