Статтi

Колекція жахів: Másik Bolygó

«Наша планета рухається у кепському напрямку. Багаті країни утискають бідні, великі нації утискають малі. Запам’ятайте останнє зображення у фільмі: гола земля, на якій не лишилося нічого живого. Навіть хижого вовка, який блукав на початку”. Так 31 квітня в Будинку Кіно говорив угорський режисер Ференц Молдованій. У Києві відбулася прем’єра його стрічки „Інша планета” („Másik Bolygó”). Її вважають однією з найкращих документальних робіт минулого року, пише Наталя Петях.

Ференц Молдованій 5 років поспіль збирав гіркі зізнання сімох дітей із чотирьох континентів. 96 хвилин глядач мандрує «іншою планетою», зітканої з переказів про втрачений рай та картин нестерпної дійсності.

На схилі літ шаман з індіанського племени Тараумара міркує над тим, як повернути гармонію в людське життя. Цінності „білих людей” не викликають у нього довіри. На лоні незайманої природи він проводить прадавній ритуал посвячення дитини, направляючи її голівку до променів вранішнього сонця.

Те ж саме сонце світить усім героям документальної епопеї. В Еквадорі, Мексиці, Конго, Камбоджі. Саме світить – але не гріє. На цій «іншій планеті» діти не пізнають справжнього дитинства: вони животіють, щодня бавлячись у гру на виживання. Злидні перетворюють життя на пекло – й безборонні діти стають жертвами експлуатації, жорстокого поводження. Їхні слова не просто ріжуть слух – вони влучають у серце.

Лоток із цигарками по 8 годин щоночі налягає на плечі дівчинки з Еквадора. „Цілу ніч я ходжу і продаю цигарки. А вранці мама наказує: приготуй їсти, випери, прибери... Я все зроблю, щоб тільки мама не лютувала... Мама завжди сердиться, коли я мало заробляю. Колись вона побила мене, а потім лягла спати і заснула. А мене ще довго боліла рука”.

Тендітна дівчинка з Конго на вулиці заробляє на кусень хліба. „Не пам’ятаю, як втратила цноту. Мені було тоді 8 років, за мене заплатив американець. Мене накачали валіумом, щоб я довго була збудженою. Потім я втратила свідомість, а прокинулася від болю в калюжі крові. Мені дали пігулку для заспокоєння і сказали: він дав 350 доларів. Що ж я мала робити? Я взяла гроші! Відтоді дбаю про себе сама”. Наступне зізнання не менш відверте: „Коли поліція запитує посвідчення особи, ми показуємо їм презервативи. Недавно мене гвалтувало семеро копів – у відділку, просто на землі. А презервативів було лише чотири”.

Та насправді камера розповідає про цих дітей більше, ніж вони про себе самі. Діти на цегельному заводі в Камбоджі не розповідають нічого. Ці справжнісінькі німі раби, на вигляд – учні-першокласники. Вони самі возяться з глибами глини, самі стоять на конвейєрі, з якого самі ж знімають стандартні цегельні блоки. Виснажені дитячі постаті, заяложені в глині, здається, ось-ось загубляться на фоні кар’єру. Раптовий рясний дощ змиває бруд з їхніх облич – та ніщо не приховає голодних оченят і хронічної втоми.

Незабутнє знайомство: хлопчик зростом 1м 30 см, для якого автомат замінив іграшки, а військові дії – дитячі ігри. Щоб не вмерти з голоду, як його родичі, він змушений вбивати разом із дорослими. Життєвий досвід вояка-дитини найбільш шокуючий: „Я не боюся йти в бій. Але доводиться вбивати і гвалтувати. І я знаю, що це зле”.

Під звуки органу з вечірньої літургії хлопчик-мексиканець, який працює чистильником взуття, на сходах величного собору притискає до серця голуба – і камера безжально фіксує зранені дитячі руки, що їх з дня у день нещадно роз’їдають крем і щітки.

У дітей з іншої планети – недитячі очі. Усі вони розповідають про свої життєві перипетії з завидною стійкістю. Хіба що крихітна збирачка сміття з Камбоджі, яка працює, щоб не пухли з голоду брати і сестри, захлинається слізьми, коли переповідає про свої нічні скитання. Після останніх слів стає зрозуміло, що дитя плаче не з жалю чи відчаю, а від звичайнісінького переляку: викинута на вулицю матір’ю через малий заробіток, вона боїться натрапити на голодних псів. А вже наступного дня безстрашно кидається під колеса бульдозера, який привіз на звалище свіже сміття...

Ці діти бувають дітьми лише уві снах. Маленька продавчиня цигарок розповідає про свою зустріч з Ісусом. Саме Ісус наказав їй втікати від стихії, не озираючись. А ось хлопчику, який живе на вулиці в конголезькій провінції, Ісус не сниться: місцевий священик публічно оголосив його відьмаком, винуватцем смерті матері, а відтак закрив перед ним дорогу додому.

В кадр майже не потрапляють дорослі: роботодавці, сутенери, клієнти і навіть батьки. Ніхто з них неспроможний додати жодної мажорної ноти до моторошної симфонії, що називається животінням цих дітей.

Художні прийоми Молдаванія – візуальні, емоційні, інтелектуальні – виходять за межі документального жанру. Глядачеві хочеться, щоб переказ став дійсністю, а дійсність – казкою. Однак на іншій планеті вже ніхто не вірить в чудеса. Старші хлопці брутально забирають дріб’язок у малечі, поліція, зловживаючи владою, гвалтує малолітніх дівчат, а хлопці калічать один одного під час видовищних боїв.

«Я взяв глядача у цю важку подорож. І глядач побачив, що найуразливіші місця планети – там, де страждають діти, де дійсність є воістину суцільним жахом, – сказав Ференц Молдаваній під час зустрічі з глядачами після перегляду фільму в Будинку кіно.

Соціальна несправедливість, що з року з рік актуалізується, – ось чим мають перейматися люди у багатих країнах і насамперед, заможні люди, вважає режисер. На його думку, нерівномірний розподіл благ неухильно підштовхує людство до прірви: "Двоє найбагатших чоловіків світу мають більший капітал, ніж ВВП 44 країн світу. Із 6 млрд населення понад 3 млрд живуть на 1$ у день”, – нагадує Ференц.

«Наша планета рухається у кепському напрямку. Багаті країни утискають бідні, великі нації утискають малі, – резюмує він. – Запам’ятайте останнє зображення у цьому фільмі: гола земля, на якій не лишилося нічого живого. Навіть хижого вовка, який блукав напочатку”.

Фільм Ференца Молдованія уже був представлений на 30 кінофестивалях та здобув 11 нагород. Є відзнаки з Татарстану та Югри. Торік був визнаний найкращим документальним фільмом під час V Казанського міжнародного фестивалю „Золотий Мінбар” та спеціальним призом Євразійської академії телебачення і радіо за кращу режесуру на ХІІІ Міжнародному фестивалі телевізійних програм і телевізійних фільмів у Ханти-Мансійську „Золотий Бубен”.

Торік під час кінофестивалю в Сараєво, Сербія, фільм Молдованія назвали „тріумфом кінематографа, який свідчить про поразку людства і людяності”.

Автор: Наталя Петях

Довідка. Ференц Молдовані народився у Дебрецені, східна Угорщина, 1960 року. У 1987—1990 роках навчався у Будапештській академії драми та кіно, котру закінчив спершу як режисер документальних, а потім художніх фільмів. Рік навчався у Школі кіно Луї Люм’єра в Парижі. Викладав творчу документалістику в Університеті Лоранда Етвьоша в Будапешті. 1995 року заснував продюсерську компанію Engram Film. Лауреат численних нагород і премій.

Фільмографія: Інавгурація (1987), У самвидаві (1989), Тут і тепер (1988), Художники, що незаконно оселилися в Парижі (1993), Хрещений батько (1993), Якби ми їли бобрів (1994—1995), Кіно та… I—XIV (1994—1995), Шлях (1997), Діти, Косово 2000 (2001), Інша планета (2008).