Статтi

Юкка Кярккяйнен: споднє фінського дна

Забудьте про лицарів з Калевали й оповідки про підкорювачів півночі. Забудьте про Nokia та інноваційні технології. Приготуйтесь побачити Фінляндію без Санта Клаусів та глянцевих буклетів. Режисер Юкка Кярккяйнен (Kärkkäinen) закликає побачити споднє життя шести фінських "віталень"-притуліків - у різних куточках країни. Повсякдення людей-аутсайдерів об’єднане у вразливій сюрреялістичній історії «Вітальня нації» (Kansakunnan olohuone), пише Наталя Петях у репортажі про київський фестиваль документального кіна "Docudays UA".

Соціяльна тематика переважала на Міжнародному фестивалі документального кіна з прав людини, який пройшов у Києві. У програмі - 32 картини з 20 країн. Праця людини в сучасному світі, ціна, яку платять за працю і бездіяльність – у фокусі картин-переможців.

Творчість як розкіш

Фестиваль свідчить - перспективи у вітчизняної документалістики є. Фільм випускника Інституту Карпенка-Карого Максима Васяновича «Мама померла в суботу на кухні» здобув головний приз. Робота молодого документаліста викликала неоднозначні оцінки, і підстав не бракує. Окремі кадри, ймовірно задля драматизації, надто уповільнені, камера довго тримає великим пляном стражденне обличчя, що сприймається як спекуляція і тиск на авдиторію. Та Васянович все ж узяв не формою, а змістом. Його батько – працівник провінційної філярмонії – замолоду прагнув стати дириґентом симфонічного оркестру. 25 років тому він відмовився від своєї мрії заради родини. Для творчих людей праця «за фахом» давно стала розкішшю, яку може дозволити собі далеко не кожен.

Стрічку Васяновича можна назвати поетичною оповіддю про покоління батьків, котрі приїхали в місто з села, здобули освіту і шанс зробити кар’єру. Однак вирішили пожертвувати останньою, щоб «заплатити за дитинство власних дітей». І тепер діти відчувають обов’язок повернути борги – хто як може…

Безпорадність «цивілізованости»

Забудьте про лицарів з Калевали й оповідки про мужніх підкорювачів півночі. Забудьте про Nokia та інноваційні технології. Приготуйтесь побачити Фінляндію без Санта Клаусів та глянцевих буклетів. Фінський режисер Юкка Карккаїнен (Kärkkäinen) закликає побачити реальне життя шести фінських віталень в різних куточках країни. Повсякдення мешканців Фінляндії об’єднане у вразливій сюрреалістичній історії «Вітальня нації» (Kansakunnan olohuone), в якій знайшлося місце для радості і смутку, любові і близькості, збентеження і самотності, народження і смерті.

Теуво занурюється у спогади – здається, він крутить педалі тренажера не для схуднення, а намагається повернутися в минуле.

Ерккі та Рітва переїжджають до нового будинку – з вірою, що залишають у старому всі свої турботи.
«Моя мама з Карелії, тому я дуже товариський, я – екстраверт», – запевняє пенсіонер Шкода, який понад 10 років не переступає поріг власної квартири.
Арві не згадує ні про що, крім побуту.
Теро обіцяє другові, який у робочому комбінезоні вмостився на білизні, що покінчить з пияцтвом після народження дитини – і відразу ж на ліжку прикладається до пляшки. Страх відповідальності переслідує його в будь-якому стані і зрештою, отруює сімейне життя і навіть батьківське щастя.
«Порнозірка пройшла повз мене і навіть не глянула в мій бік. Які дивні бувають люди!» - зауважує середніх літ Мауно, який дав притулок Яані – алкоголічці, завсідниці психіатричних лікарень. Щодня він умощується в кріслі й рахує машини на стоянці, яку споглядає з вікна. Змінюються марки автомобілів, етикетки на пляшках, вицмулених подружкою, – тільки Мауно непорушно сидить у кріслі.
Так кожен із героїв чогось виглядає з вікон своєї вітальні: близькості, розуміння, визнання.

«Вітання нації» викликало живу і жваву дискусію у фінському суспільстві. На форумах зазвичай стримані фіни виливають душу: «Нарешті ми побачили себе збоку і жахнулися, що наша цивілізована нація є такою безпорадною і жалюгідною».

Плівка, наче кардіограма, фіксує усі нюанси фінської вдачі. Й найхарактернішою в ній виступає не славнозвісна повільність або стриманість, а саме смиренність, з якою мешканці усіх віталень зустрічають свою долю. Здається, вони пов’язані не стільки походженням чи громадянством, скільки цією смиренністю. Їх важко уявити на барикадах і на страйках. Або у ролі хвацьких хлопців, які ладні приступом взяти мури…

«Одружись зі мною за гроші!»

Непосидючих Атанаса та Марка, уродженців сонячної Македонії, здається, ніщо не примусить розпачувати. «Дон-Жуани із Балканів», як вони самі жартома назвалися, мають за душею сім тисяч євро. Вони не бачать іншого виходу, щоб легально отримати роботу в Австрії, як фіктивно укласти шлюб з громадянкою Євросоюзу. «А що тебе чекає удома? Ти інженер і працюєш за 200 євро. 200 євро на місяць – капєц!» – це слова героя фільму «Плати й одружуйся» македонського кінематографіста Атанаса Ґеорґієва (стрічка отримала премію оргкомітету та засновників фестивалю).

На перший погляд, фільм чимось нагадує стрічки Куштуріци: музика, темперамент, жарти. Герої сиплять дотепами. «Я знайшов тобі жону – членкиню Комуністичної партії Австрії. Ось так, друже, ніколи не розлучишся з комунізмом, так і знай – до гробової дошки!», – регоче Атанас.

Балканські хлопці підкуповують згуртованістю. Отим відчуттям плеча, якого зі свічкою не знайдеш у фінських вітальнях. Організовувати зустрічі, носити меблі, роздавати оголошення – друг вирішує твої проблеми так, наче вони його власні. З такими хлопцями ніде не пропадеш: з ними хочеться танцювати і пити ракію на терасі. Зрештою, життя – це не лише мури Євросоюзу…

Рушійна сила на марґінесі

«Саня і Воробєй» – також фільм про чоловічу дружбу, яка випробовується в жорсткіших, майже екстремальних умовах. Професійний фігурист та випускник російської Першої національної школи телебачення Андрєй Ґрязєв три місяці знімав щебеневий перевал за 6 км від Кремля, де гастарбайтери розвантажують вагони зі щебенем, стоять за конвеєром і лагодять залізничні колії.

Хлопці приїхали заробити і «втрапили»: їм кілька місяців не платять. 19-річний Саня може повернутися додому під Тулу, але не хоче залишати напризволяще 36-річного Вороб’я, який не має ні документів, ні грошей, а повертатися йому аж в Комсомольск-на-Амурі. Ці два напрочуд різні чоловіки намагаються разом вижити серед хмар щебеневого пилу на 500 рублів у тиждень, з’ясовують стосунки з рідними вдома, а за чаркою – один з одним, Москвою та всією країною. Голодуючи і замерзаючи в комірчині, напідпитку вони мріють у наступному житті народитися в столиці. «Ідиот! Мечтай о том, как до дома добраться!», – кричить Саня Вороб’ю. Але тільки-но з робітниками частково розраховуються, старший вдягає новий одяг і вирушає додому. А молодший купує собі… ковзани.

Соціальний підтекст стрічки тривалістю 61 хвилина очевидний: люди, котрі народилися не в Москві і не здобули відповідної освіти, асоціюються з потоком щебеня – уламками суспільства. Хоч саме суспільство гостро потребує їхньої праці й самі ці люди ще готові йти на самозречення, щоб чесно працювати, їхнє становище все ж виявляється незавидним: на кожному кроці їх обманюють і недоплачують, а про належні умови праці та її безпеку ніхто й не згадує. Якщо подивитися глибше, на марґінес виштовхнуто переважну більшість представників малих народів, рідні землі яких віддалені від великих комунікаційних центрів! Так велетенська країна уявляється кар’єром, дрібні уламки в якому стираються на пил. І хоч від самого цього пилу нікому немає ані життя, ані користі, державний конвеєр не готовий змінити програму. Він швидше заржавіє і вийде з ладу, ніж перезавантажиться!

Заробітчанські саги

Праця гастарбайтерів у Москві зацікавила й шведських кінематографістів. Вони чесно зізнаються, що пострадянська дійсність в Середній Азії виглядає в очах шведа як суцільний екстрім. 18-річний безробітний із Киргизстану Алішер Султанов, герой фільму «Любов на відстані» режисера Магнуса Герттена, щойно одружився. Він наважується покинути 17-річну вагітну дружину Дільдору та батьків, які ледве зводять кінці з кінцями. Майбутній батько хоче гідно утримувати свою сім’ю, тому їде працювати в Москву, за три з половиною тисячі кілометрів від дому. Надії Алішера не справджуються. Замість високих заробітків він зустрічається з обманом і самотністю. Затримання московською міліцією завжди завершується вилученням грошей і мобільника. Алкоголь, повії, гральні автомати – велике місто має чим розважити гастарбайтера, розгубленого в новому середовищі й пригніченого розлукою з рідними. Знайшовши врешті нелегальну роботу в жахливих умовах і з низькою оплатою, Алішер усвідомлює, що мізерні гроші насправді не варті таких жертв – і після 8 місяців він повертається додому, щоб знайти роботу на батьківщині й жити поруч з дружиною, новонародженим сином і батьками.

Заробітчанська історія Алішера не до порівняння з історіями палестинців, котрі нелегально працюють в Ізраїлі. Задіяні на будівництві у заселеному євреями районі Східного Єрусалима, араби кожен робочий день розпочинають підйомом на мотузці через мури з колючим дротом, наражаючись на арешт і навіть смерть. Короткометражний фільм про ці поневіряння режисера Даніеля Галя «З дев`ятої до п`ятої» отримав на Docudays UA нагороду від правозахисного журі.

Скуті одним ланцюгом

Українська Гельсінська Спілка з прав людини відзначила картину «Інша планета» угорського режисера Ференца Молдованія. Цей документальний фільм розповідає про буденний жах, в якому живуть діти у Конго, Камбоджі та Еквадорі.

Сьомий Міжнародний фестиваль документального кіно назвав не лише імена переможців, але й зосередився на багатьох глобальних проблемах сучасного суспільства. Зіткнення кадру й реальності показало втрату гуманістичного начала у світі, переповненому деклараціями про права людини, справедливість та рівність.

Поки мешканці заможних країн утрачають робочі місця, а разом з ними – самоповагу й віру в себе, люди з постсоціалістичних країн у пошуках роботи розлучаються з родинами і потрапляють в тенета новітнього трудового рабства. Водночас мільйони дітей у країнах т. зв. третього світу тяжко працюють, щоб тільки не вмерти з голоду. Угорський режисер Ференц Молдованій називає останніх дітьми з «іншої планети» – проте ці діти навряд чи відірвані від нас: останнім часом навіть європейці купують все більше продукції, виробленої там, де процвітає дитяча праця. Купують не від доброго життя – так само як не від доброго життя працюють діти, які мали би бавитися і вчитися.
Дешеві речі насправді обходяться кожному з нас надто дорогою ціною.

Автор: Наталя Петях