Статтi

Вадим Штепа: Чи існує карельська нація?

90-річний ювілей Республіки Карелія змушує замислитися не тільки про реальне існування карельської державности, але і про суб’єкт цієї державности – карельської нації. Думаю, що ніхто із патріотів Карелії не заперечував би проти того, щоб карельська мова нарешті отримала статус другої державної. Однак тут головне питання полягає в її власному розвитку, і це має вирішувати сама карельська етнічна еліта – вчені та письменники. Коли карельською мовою буде написаний хоча б підручник економіки для вузів – тоді можна буде сказати, що мова ця досить розвинена, і не залишається лише на рівні історичного фольклору…

У нас і в публіцистиці і навіть у науці досі панує плутанина між термінами «нація», «національність», «етнос» і т.п. Спробуємо хоча б у загальних рисах розібратися в цьому питанні. Етнос (і його до недавнього часу паспортний «синонім» – національність) – явище генетично-культурне. Тому заперечувати існування карельського етносу звичайно ж, неможливо. Однак нація є соціально-цивільний феномен, який може включати в себе багато етносів. Нація виникає тоді, коли суспільство здобуває самоврядування та формує свою державність.

Класичний європейський приклад – швейцарська нація, яка в основному складається із німецько-франко-італомовних громадян, але які вважають себе саме швейцарцями, а не німцями, французами або італійцями. Стійкість Швейцарії забезпечується її конфедеративним устроєм, де кожен кантон має максимальне самоврядування. Саме це демократичне самоврядування історично виявилося більш привабливим для громадян цієї країни, ніж належність до імперій, що оточують.

У Карелії ми також мали прототип такого демократичного складання нації у 1918-22 роках. Північно-карельська держава і Ухтинська республіка об’єднували карелів, великорусів і фінів. А ось «Карельську трудову комуну», створену розпорядженням із Москви, важко назвати самоврядованим національним утворенням. Звичайно, певні етнічні риси в ній були присутні (спочатку «краснофінскіє», потім була безглузда спроба розробити карельську писемність кирилицею), але вони за визначенням не вели до формування карельської нації як цивільного суб’єкта. Совєтський інтернаціоналізм взагалі підозріло ставився до всіх націй, пропагуючи утопію «всесвітнього братства» – яка швидко обернулася на гулагівську антиутопію…

У завідуючого катедри культурології ПетрДУ професора Васілія Півоєва є вельми докладна монографія «Етнос та нація: проблеми ідентифікації». Там глибоко досліджується формування націй на основі загальної історичної і територіяльної ідентичності. Щоправда, з одним висновком шановного пана Васілія хотілося б посперечатися. У цій книзі він стверджує: «Очевидний факт, що в Карелії немає національної культури Республіки Карелія, але є національна культура великорусів, національна культура карелів, національна культура фінів, національна культура вепсів і інших народів, а єдиної національної культури Карелії немає, і створювати її непотрібно».

На мій погляд, тут автор, який проводить на інших сторінках чіткий поділ між етносом і нацією, сам поза волею потрапляє у їхнє змішування. У Карелії є етнічні культури великорусів, карелів, фінів і вепсів – але феномен національної культури здатний виникнути лише на загальнореспубліканській основі. Згадаймо знову ту ж Швейцарію. Та й звернемо увагу на сусідню Фінляндію – грандіозне фінське культурне відродження ХІХ століття було багато в чому натхненне саме етнічними шведами (Снелльман, Рунеберґ, Топеліус та ін..), які по праву вважаються засновниками фінської національної ідентичности.

У сучасній Карелії також, можливо, для когось «незримо», існує своя загальнореспубліканська ідентичність, яка здатна стати основою виникнення нації. Навіть багато місцевих великорусів, потрапляючи до інших регіонів і відчуваючи певну культурно-психологічну різницю, часто позиціонують себе «карелами», вкладаючи у це слово не етнічний, а територіяльний сенс.

Взагалі, особливе, карельське трактування великоруськості сформулював одного разу художник Вячеслав Аґапітов, співголова руху «Великоруська Північ»: «Насправді, великоруська культура надзвичайно різноманітна. Приміром, наша, заонежська культура, де відбувалося вікове зближення та взаємодія з іншими північними народами, дуже відрізняться від культури, скажімо, Кубані або Сибіру. Нашу великоруськість треба б виводити з традиції Новгородської республіки – де завжди особливо цінувалося громадянське самоврядування, та й згодом тут ніколи не було кріпацтва, яке зробило істотний вплив на Середньовеликоруський «московський» менталітет».

До речі, цілком можливо, що в історичній перспективі з’явиться безліч великоросійськомовних націй. Як, приміром, англомовних – англійці, ірландці, канадці, австралійці, новозеландці, тощо. Вони при цьому активно співпрацюють один з одним у глобальній політиці, проте завжди дотримуються своєї національної самобутности і зовсім не палають бажанням знову зливатися в «єдину імперію».

Тут мимоволі згадується давня історія з одним моїм другом, московським музикантом, який на початку 2000 років приїжджав до Петроскої з концертом. Він вважав себе тоді людиною дуже «патріотичних» переконань і намагався переконувати карельську публіку у перевагах монархії. Проте наші люди його слухали з поблажливою посмішкою – все-таки демократична свідомість в Карелії сильніша. Можливо, в цьому позначається близькість до Європи, а може бути, навіть і історична спадщина Новгородської республіки? Але ось, до речі, зараз, через «вертикаль», що не вибирається, республікою ось вже 12 років керує різновид «монарха». Тільки чи багато це принесло щастя її жителям?

Ще раз повторимо: нація – це цивільний феномен, а там, де немає громадянського самоврядування – не може виникнути і нації. Тоді замість нації – як суб’єкта політики – залишається лише «населення», яке є об’єктом якихось дій ззовні. І з цієї причини в Карелії, на жаль, поки так і не склалася активна регіональна самосвідомість, аналогічна тій, що вже чверть століття розвивається в сучасних європейських країнах. Вона поки підміняється самосвідомістю пасивною, «провінційною», яка звикла делегувати всі повноваження, ресурси і податки до Москви, смиренно чекаючи звідти дотацій і преференцій…

Та по суті, весь цей «90-річний ювілей КТК (Карельської Трудової Комуни)», як стверджують незалежні спостерігачі, і був організований лише з метою випросити у «федерального центру» якихось додаткових субсидій. Тоді як справжня республіканська самосвідомість орієнтувалася б скоріше на розвиток власних регіональних переваг, прагнуло б затвердити в Карелії принципи сучасної вільної економіки, урятованої від тотального бюрократичного диктату. А якщо треба – не випрошувало б, але вимагало у «федерального центру» відповідних повноважень. Якщо звичайно РФ є федерацією не лише на папері…

Зрозуміло, у питанні про карельську націю неможливо обійти і проблему власне карельського етносу. Але нація, як ми вже помітили, до етносу все ж таки не зводиться. Думаю, що ніхто із патріотів Карелії не заперечував би проти того, щоб карельська мова нарешті отримала статус другої державної. Однак тут головне питання полягає в її власному розвитку, і це має вирішувати сама карельська етнічна еліта – вчені та письменники. Коли карельською мовою буде написаний хоча б підручник економіки для вузів – тоді можна буде сказати, що мова ця досить розвинена, і не залишається лише на рівні історичного фольклору…

Але основним критерієм виникнення карельської нації буде все ж складання здорового республіканського патріотизму. Ті, хто борються сьогодні проти тотального розпродажу нашої землі, за її громадянське самоврядування та культурну самобутність, і складуть кістяк майбутньої карельської нації.

Джерело: Столица на onego.ru