Енциклопедія

ІЖОРІЯ

Іжорія - своєрідний близнюк Інгерманландії, але з православним корінням. Ім’я цієї країни пройшло колізію схожу з українською, коли київсько-шведське слово “Русь” в грецькій вимові набуло звучання “Россія”.

За певних умов ці два слова могли бути не синомімами (хоча зараз вони ними не є навіть в РФ), а визначати різні поняття і навіть країни. Так сталося з дуетом “Іжорія-Інгреманландія”, вододіл між якими проліг спершу через латинську транскрипцію цього імені, а потім через конфесійну відмінність власне іжорців та фінів-інгерманландців.

Сучасна Іжорія, як і в давнину, обмежуєтся з заходу водьськими територіями, зі сходу – Вепсланідєю, яка починається за річкою Волхов, південнний кордон фактично відсутній і може бути усталений лише з поширенням на всю Тверську область карельського ідентитету. Хоча такий варіянт не виключає інтеграції фіно-балтських країн в так звану “Північну Русь” на базі карельської державної ідеї. Серце ж історичної Іжорії нині затоплене мікрорайонами сучасного Санкт-Петербурга — історично її північні кордони стикалися в районі Зимового палацу з кордонами південної Карелії, яка згодом поступилася місцем Інгерманландії. Кордон цей умовний, оскільки сама річка Нейва була “демілітаризованою” священною землею, де невільно було ставити поселення ні карелам, ні іжорцям, ні тим паче новгородцям, шведам та німцям. Як бачимо, сам перехід древніх південних карелів за межі цієї річки символізував народження нової нації – іжорців, яких ще в досить пізні часи іноземні хроніки приписували до одного з карельських колін. Очевидно, поява майбутніх іжорців на землі Вотландії не викликало захвату в місцевих фінських родичів, але водяни змушені були відступити під мілітарною силою емігрантів, частково злившись з ними на підвенному узбережжі Фінської (Карельської) затоки.

З часів св.Алєксандра Нєвського іжорці виступають на боці офіційного Новгорода, але зберігають самостійний статус в складі впливової Водської пятини. Здається якийсь час вони навіть намагалися презентувати всю Вотландію, відтісняючи водян з активної політики, прийняття рішень. Союзник Алєксандра Нєвского іжорський князь Філіпп взяв активну участь в серії антинімецьких воєн Фіно-Новгородської Федерації. На той час ці війни мали братовьивчий характер, адже у військах Новгорода і Ордена воювали сусіди - водяни та естонці. У гирлі річки Нева саме іжорський монарх Філіпп зустрічав перед відомим Льодовим боєм німецькі човни. За переказами, вінценосний іжорець мав видіння святих страстотерпців Київських князів Бориса та Гліба, які пророкували перемогу православній коаліції. Пізніше цей факт став канонічним взірцем іжорсько-новгородської єдності, на цьому моменті робили наголос у своїх творах православні белетристи.

Як зазначалося, іжорці брали активну участь у політичному житті Новгородської республіки і окремої п’ятини не сформували через вказаний водсько-іжорський дуалізм. Хоча в цивілізаційному розрізі Іжорія набагато цікавіший феномен. Іжорія — своєрідний фінський Люксембург на Балтиці. Тут схрестилися карельські, інгерманландські та водьські впливи. Після Столбовського миру пасіонарна частина іжорців перейшла на нові території Московії, де загубилася серед карелів. Імовірно, що фіно-угорські колонії столбовців в Калузькій та Орловській землі (на сході Литвинії) до карелів приписували також автоматично, не вирізняючи з-поміж них іжорців та водян. Однак цей відплив не позначився фатально на самій Іжорії. За офіційними даними на початку ХІХ століття в околицях Санкт-Петербурга проживали понад 150 тисяч іжорців.

Найвідомішою іжоркою в Росії є кріпачка із села Лампі Аріна Родіоновна. Їй судилося стати нянею ерзянина Алєксандра Пушкіна і справити на великого поета-компілятора винятковий вплив. Пушкін став тим медіумом, який повів усьому світу іжорські казки: «Казка про рибалку та рибку», «Золотий півник» та ін. Здається, цар Додон є донині персонажем іжорських казок.

Сьогодні не існує іжорських сіл, а понад 800 «офіційних» іжорців лише на літній період виїжджають у провінцію. Взимку вони нудьгують у Санкт-Петербурзі у своїх дітей і, звичайно, не мають власної адміністративно-територіальної одиниці. Щоправда, 2000 року фанатизм кількох іжорських націоналісток розбурхав громадське життя цього майже віртуального народу. Створено цілий іжорський інтернет-портал, в якому відслідковано десятки іжорських та емігранстьких родів – мешканців сучасної Ленінградської області.

Існування велетенського центра словянізму у центрі Іжорії, яким зараз є Санкт-Петербург, примусило навіть таких відчайдушних квазі-сепаратологів як П.Жук, Н.Мазур, Р.Соломанюк та Р.Турчак проігнорувати у своїй праці “Етнополітична карта світу ХХІ століття” (Тернопіль, 2000) фіно-балтські народи. Ні Іжорії, ні Вепсландії, ні навіть Карелії на складеній ними футурологічній карті немає. Очевидно, що ці країни для авторського колективу виглядають більш віртуально, ніж вигадана ними держава “Північна Русь”. Її західні кордони, за монографією, мали б збігтися з потворними сталінськими кордонами СССР та Фінляндії, південні ж сягають естонізованих територій Сето, околиць Біларуси і ділять навпіл Тверську Карелію! Ну що ж, зауважити іжорський державницький рух – це більша провокація, ніж запропнувати механічний поділ європейської частини Російської Федерації на географічній вісі “північ-південь”.

 Втім, відчуття вірутальності власного буття, на противагу реальності “дерібана” і практики заковтування неісторичних народів, відчувають і самі фіно-угри. Коли вже три століття підряд петербурзька, а за нею українська публіка пише про “вимерлу чудь”, то власне іжорці припиняють вірити у свою буттєвість, тікаючи під парасольку поліетноніма “русскій” – він, начеб-то, гарантує повний спектр екзистенційних почуттів.