Енциклопедія

ІНГЕРМАНЛАНДІЯ

Фіно-угорська країна. У фінській політології - територія фінів-протестантів в історичній Карелії та Північній Іжорії (включно з Санкт-Петербургом). У московській політології - "нові землі", відвойовані у Швеції у 18 ст. У 90-их рр. ХХ ст. у Санкт-Петербурзі вироблено сепаратистський проект І., який не має фіно-угорської основи і є квазі-славістичним рухом північних великоросів. Ще...

І. влаштувалася на території історичної Карелії та Північної Іжорії – нині це Ленінградська область. В політологічній літературі усталилися два поняття Інгерманландії: як сукупности мініятюрних балто-фінських країн, де домніючу роль відіграють суомі-лютерани та, власне, етнічна територія суомі-лютеран, яка обмежується смугами їх традиційних поселень навколо Санкт-Петербурга.

Очевидно, остання інтерпретація була б загальноприйнятною, якби більшу націєтворчу активність виявляли іжорці, водяни та південні карели. Ба більше, конфесійна приналежність виділяла б інкері серед православних родичів у звичайну групу емігрантів – прибульців з часів шведського протекторату над Іжорією та Західною Вотландією. Однак саме таке ставлення до інгерманландців було б нетактовним з огляду на їх виняткову роль в деслов'янізації батьківщин малих фіно-балтських народів.

За даними суомі історика Кауко Пірінена, саме інкері подвоїли масу фіно-угорського населення краю з 33% 1640 року до 70% на кінець 17 сторіччя. Без сумніву, такий “кидок” суомі не міг приніс лише полегшу для корінного населення південного узбережжя Фінської затоки. Неприємності громад водян, іжорців і карел носили глобальний характер і за масштабами змін у житті – це була справжня революція.

Саме інгерманландцям довелося стати провісником панфіно-угорського руху лютеран на російський схід та створити прецеденти рефіннізації краю аж до створення окремої держави.

1917, 23 квітня - за ініціятивою товариства “Сойхту” (Смолоскип) проведено І з’їзд інгерманландських фінів. Його головою обрано популярного педагога Каапрі Тюнні, який без надзусиль добився рішення про запровадження в околицях Санкт-Петербурга освіти фінською-суомі мовою.

ІІ зїзд відбувся восени – 29 вересня. На ньому висунуто кандидатів до Передпарламенту Інгерманландії. І лише 10 березня 1918 року ІІІ зїзд інгерманландців ухвалив рішення про створення органів місцевого самоуправління, що де-факто запроваджувало державну автономію Інгерманладії.

Не виключено, що цьому сприяли події в Києві – український автономізм позиціонувався де-якими фінськими-суомі політиками як інгерманландський. Цілком логічно, що принцип і структури побудови органів державної влади Інгерманландії копіювали фінляндські – на той час це була гнучка й цікава система, що сполучала арійські та фіно-угорські цивілізаційні парадигми. Слід відмітити, що інкері не форсували процесу створення повноцінної держави в околицях Петербурга. Однак військовий хаос в краї та расистські заяви ідеологів білого і навіть червоного рухів примусили пітерських інкері діяти більш радикально.

1919, 9 червня - на форумі делегатів Північної Інгерманландії та Фінляндії заявлено про намір утворити незалежну державу Інгерманландія.

1919, 27 червня - Північно-Інгерманландський полк підполковника Юрьє Ельвенгрейна, роззброївши бутафорні варти червоних прикордонників, встановив владу в містах Кірьясало, Мікулайнен, Лємболово, Васкєлово. Розгорнув бойові порядки біля Куйвозі та залізничної станції Грузіно. Полк, який на момент початку визвольного походу налічував 560 добровольців, швидко набирав силу, однак невдовзі був змушений відступити.

Лише у вересні 1919 року вдалося відновити наступ, синхронізувавши його з діями групи війскь імперського генерала Юденича, який наступав на СПб через Вотландію.

Рух інгерманландських військ полегшувала самоорганізація місцевого населення, яке ще до їх приходу роззброювало червоні залоги і оголошувало про приєднання до Інгерманландії. Хрестоматійними в цьому сенсі є повстання у містечках Вартемякі та Токсово. На Понтусовій горі інгерманландські солдати підняли новий прапор країни – синій скандинавський хрест на жовтогарячому полі.

Однак армію Ельвенгрейна спіткала фатальна невдача у битві під Куйвозі, яка відбулася 24 жовтня 1919 року. Столицю незалежної Інгерманландії перенесено на північ, до міста Кірьясало – одне з найстаріших поселень інгерманландців.

Сама країна, яка спиралася на Кірьясальский виступ, поіменована “Північною Інгерманландією” і мова про федерацію фіно-балтських народів відпала. Військова та цивільна влада перейшла до рук Тимчасової комісії Північної Інгерманландії, яка затвердила державні нагороди (“Хрест Білої Стіни” та “Хрест учасника Визвольної Війни”) і розпочала налагодження маленького інгерманландського щастя на шматочку фіно-угорських територій. Популістського значення надавалося налагодженню поштового зв’язку, через що ТКПІ випустила перші поштові марки з зображенням державної символіки та населених пунктів країни.

Існування мініятюрної фіно-угорської держави у кількох кілометрах від Санкт-Петербурга могло бути гарантоване лише відтворенням всіх фіно-балтських країн і насамперед Карелії, Вепсландії, Іжорії. Сам же Санкт-Петербург, за три роки по жовтневому перевороті, за свідченнями очевидців, ставав дедалі більше фіномовним містом.

Фінляндія на початку 1920 року надала Північно-Інгерманландському полку офіційний статус прикордонної варти. Лише 14 жовтня 1920 року полк виведено на територію Фінляндії, а 5 грудня в столиці незалежної Інгерманладії м.Кірьясало спустили державний прапор ніким не визнаної країни.

У часи Другої Світової війни інгерманландці намагалися відновити державність на етнічній території. 1942 року з військовополонених РККА інгерманландського походження сфоромовано добровольчий батальйон.

1943 - бої Інгерманландського батальйону проти сталіністів неподалік Кірьясало. В районі Лемболово воїни Армії Інкері встановили монумент - Хрест Інгрії.

1944, 3 листопада - депортація особового складу Інгерманландського батальйону до СССР. Фінські спецслужби допомогли втекти 445 солдатам. До самої смерти Сталіна фінський уряд змушений був імітувати розшуки "зрадників Родіни - СССР".

Злочинний уряд СССР ще до закінчення Другої Світової війни помстився мирному інгерманландському населенню, що перебувало в зоні окупації Сталінських військ. Всіх інгерманландців депортували до Сибіру та Республіки Комі.

Починаючи з 80-років інкері виявляють феноменальну активність, виконуючи роль кримських татар у балтицькому регіоні.
Триває рух за повернення на історичні території. Щоправда, основна частина інкері тепер концетрується в Республіці Карелія.

Український конфліктолог Олександр Заремба захистив кандидатську дисертацію на темі відродження інгерманландського народу.

В самому Санкт-Петербурзі сформовано популярний сепаратистський рух великорусів, які пропагують відокремлення від Москви та Російської Федерації і створення на території Ленінградської області держави Інгерманландія.

Нині окрема група інгерманландських націоналістів висуває ідею спадковости Новгородської республіки в народі «інкері». Зрештою, лютерани-інгерманландці просто перехоплюють ідеологічну ініціятиву у спаралізованих іжорських та водянських спільнот Ленінградської області, які і є за правом нащадками федеральної Новгородської держави.

Політичного оречевлення Інкері особливо бояться ідеологи “русского моря”, як наприклад амбітний політолог М Ільїн з мережевого проекта “Русский архипелаг”. Він вказує, що основна небезпека – це “питерская “аномалия”, претендующая на переориентацию не только великорусского ядра, но всей геополитической конфигурации России вовне”.

Сьогодні майже зникло бажання фінів-суомі матеріяльно впливати на долю Інгерманландії. Власне, неготовність Суомі сприйняти фіно-євразійську ідею навіть на інгерманландському рівні втілилася в рішенні з обмеження еміграції інкері до держави Фінляндія на початку 2000-их років. Чиновникам вони здаються просто “русскімі”, які на тлі рафінованого конформізму сучасного Гельсінкі, виглядають непривабливо.

ОК