Енциклопедія

ВЕПСЛЯНДІЯ

Фіно-угорська країна. Розташована у т.зв. Міжозер'ї - трикутнику між Онезьким, Ладозьким та Білим озером. Населення - вепси, чудь, карели, великоруси, українці, цигани. Територія поділена адміністративними кордонами 5 суб'єктів Російської Федерації - Вологодської, Тверської, Архангельської, Ленінградської областей та Республіки Карелія. Ще...

Від вепського народу фіно-угорська спільнота чекає найбільших сюрпризів. Це й не дивно, бо один із вепсів — Владімір Путін — став Президентом РФ.

За даними історика Володимира Борзаковського та мовознавця Костянтина Тищенка, країна Вєсі зберегла неолітичні „родинні плями”. Етнонім та мова вказують, наприклад, на спорідненість Вепсляндії з країною Басків.

Однак інтрига “вепського питання” полягає не в типологічних конструкціях “Вепс Путін і ЕТА”. Вепсляндія – одна з країн, яка навіть за фіно-угорськими вимірами пережила інтегральну катастрофу. Хоча ранній період контактів з Київським каганатом не віщував ніяких жахів.
Писемна українська традиція визначає окремого володаря вепської країни – Синеуса. Однак інтереси торгових шведських монополій призвели до появи полінаціональної фінської конструкції – Новгородської Республіки. Впавши 1472 року, вона придавила насамперед вепську політичну еліту, яка працювала на відбудову Православної Біярмії – конфедерації фіно-угорських народів Північної Європи. З цього часу вепси самоусуваються від видимого політичного життя, але їх присутність шкірою відчувають мігранти. Досі серед них побутує легенда про білобородих карликів-вепсів, “чудь белоглазую”, яка пішла в підземні міста і там чекає слушної нагоди осісти свої землі. Цей сюжет перегукується з кельтськими легендами про ельфів та троллів, та й феномен субстрата келтських культур в арійських свідчить на користь цієї паралелі.

Історична Вепсляндія - це досить велика територія. Північні вепські землі блокують входи до центральної Карелії від середнього узбережжя Онезького озера до Ладозького. На заході Вепсляндія омивається водами міфологізованого Волхова. За озером Ільмень (наголос слід робити на перший склад) розташована невеличка, але фатальна білоруська шпарина, через яку до вепської Новгородської Республіки сунули західні слов’яни та голядь.

Південь Вепсляндії, після столбовської міграції лівві-карел, розмитий поселеннями Тверської Карелії в районі Бежецька, але чіткий, незайманий кордон зберігся на півдні з Мерянією – він тягнеться аж до південного заходу Комі-Зирянії, хоча поселення північних мерян, що були підданими Великого Новгорода, з’являлися і в центрі Архангельської області, доповнюючи складну дисперсну картину цього слабозаселеного фіно-угорського краю.

В цілому Вепсляндія — це серединна земля, яка разом з Мерянією була основним об’єктом ідеологічного і расового ґвалту з боку Київського каганату, білорусинських князів і навіть Волзької Булгарії. (Остання аж до 9 століття контролювала євразійську торгівлю Вепсляндії).

“Падіння” двох євразійських колосів – Вепсляндії та Мерянії – запрограмували трагедію всіх 17 фіно-угорських країн. Сценарії цих трагедій мали багато редакцій, але їх алгоритм полягав у тому, що чинити організований опір тюркському сходу і арійському заходу Фіно-Євразія як цілість уже не могла. І якщо в складі Новгородської Республіки та Владіміро-Суздальського князівства вепси й меряни зберігали політичну суб’єктність і певну автономію свого рустикального світу, то в часи Московії та Петербурзької імперії вони першими виробили ідеологію “тотального субстрату”. Відтоді жоден культурний і навіть політичний феномен в межах Фіно-Євразії не міг бути адекватно прочитаним без врахування “великорусского начала”.

Поняття “великорусский” висунуте в колах малоросійських автономістів в середині ХІХ століття. Воно дешифрувало феномен колективного несвідомого фіно-угорських народів. Пізніше, з реєстрацією нового слов’янського бренда – “українець”, і витіснення з України політетноніма “русскій”, він виявився вакантним і остаточно передався в спадок “великоросам”.

Виняткову роль відіграла в генезі вепської самосвідомості Православна церква. Як уже зазначалося, вплив вепсів на органи державної влади Новгородської Республіки розширяв грунт для своєрідної вепсизації життя парафій на території історичної Вепсляндії. Покровителем вепського роду є святий преподобний Александр Свирський – вепс з походження. Слава святого давно має не лише національний, але й загальнофінський вимір. (Мабуть, і в Україні св.Александр Свирський є найбільш відомим представником роду вєсі). Учень св.Александра – преп. Іона Яшезерський закріпив у вепській землі благочестиві традиції. У вересні 2004 року Іону Яшезерьского оголошено покровителем вепського народу.

Вепсляндія, на відміну від Карелії, не зазнала жодного впливу католицизму і лютеранства. Не сприяючи входженню вепської мови в церковну літургику єпархіяльне керівництво толерувало вияви традиційного способу життя вепсів. Вепський характер зберігав Тервенецький жіночий монастир – це місце паломників з усіх православних країв Фіно-Євразії та України знаходиться нині на території Ленінградської області. В брошурі з сучасною історією монастиря особливо підкреслено, що його назва походить від вепського слова “terve” – “благополуччя”. Ну, а від публікації першого перекладу молитви “Отче наш” вепською мовою до повної вепсомовної Біблії спливло 120 років. Цю колосальну роботу закінчено лишень у 90-роках ХХ століття.
Цікава доля “вепських заказників”, в яких зберігалися недоторканними домосковський спосіб життя “білоглазої чуді”. Аж до ХІХ ст. фіномовні вепси тримали кругову оборону проти експансії слов’янизованих братів; їхні анклави — на заході Вологодської та в центрі Ленінградської областей — було важко розмити і в совітські часи. Скажений слов’янизатор РФ Нікіта Хрущов намагався вирішити вепське питання повним запереченням їхнього існування, навіть на рівні національних районів. Останній з них було скасовано 1959 року в Ленінградській області.

Однак вже 1969 року виходить науковий маніфест вепської інтелігенції – монографія “Взірці вепської мови”, де зібрано багатющий діялектний матеріал вепсів півдня Республіки Карелія, Ленінградської та Вологодської областей – всієї живої Вепсляндії. Ця робота лягла в основу формування нової літературної вепської мови, яка нині вважається однією з найрозвиненіших мов фіно-балтського анклаву.

Нова вепська державність

Незаперечні успіхи на культурницькій ниві зробили ім’я вепсів називним у всій РФ. Така популярність сприяла тому, що 20 січня 1994 р. вепси несподівано отримали державність — Вепську національну волость створено в Республіці Карелія. Столицею оголошено старовинне містечко Шоутарві (Шолтозєро). Указ про це Глави Республіки Карелія з’явився 2 грудня 1996 р.

Звісна річ, ВНВ виникла не через вепсофільські настрої у Кремлі та у столиці Карелії — Петроскої. Справа в іншому — вепси можуть стати запасним інструментом дезінтеграції небезпечної Карелії, в якій відкрито говорять про бажання вийти зі складу РФ. Якщо б Москва хотіла справді посприяти відродженню вепського суспільства, то очевидно обрала б для створення волості не північні околиці Вепсляндії, де відчутні впливи суомі та карелів. „Еталонні” вепси замешкують нині у Бабаєвському, Бокситогорському, Подпорозькому та Пікалевському районах. Але вони розділені кордонами Вологодської та Ленінградської областей. Між кущами вепських сіл немає транспортного сполучення. Адміністративні кордони РФ стали для вепсів чинником відчуження і національної дезинтеграції.

Центр вепського руху знаходиться у Санкт-Петербурзі та столиці Карелії - Петроскої. «Стара» вепська інтелігенція працює в місцевих університетах. Середня покоління випускає єдину поки що вепську газету «Kodima». Вона двомовна.

Цікавим явищем на межі фіно-угорського та арійського способу політичної репрезентації є молодіжна вепська організація “Молоді журавлі”, яка сформована також з карельських вепсів.
Вепське питання в Карелії
Офіційну вепську політику в Республіці Карелія формує Комітет Законодавчих Зборів з питань самоуправління та національної політики. Його очолила лідер вепської громади Петроскої, кандидат історичних наук Зинаїда Строгальщикова. На сьогодні вона може впливати на 6% бюджетних грошей РК, що виділяються на роботу з “націоналами”. Однак навіть така лояльна вепська фігура як Строгальщикова сьогодні пішла на конфлікт з федеральної владою. 30 липня 2002 року вона виступила зі зверненням до Путіна, де вимагає повернення до анкет Всеросійського перепису населення графу про визначення рідної мови. Але було пізно. На початку вересня 2002 року вже провели перепис мешканців карельських островів, сільрад в околицях Онеги, в анкетах відсутня графа „Рідна мова”.
В результаті всеросійський перепис 2002 року став черговою провокацією слов’яністів. Своєрідна побудова ключових питань з національної та мовної ідентифікації громадян РФ вкотре підтримує міф про зникнення воді, вепсів, іжорців (вкотре!) Чи стане від цього РФ слов’янською країною? Питання ось уже на протязі 300 останніх років суто риторичне.

Санки-петербурзькі вепси

Санкт-Петербург - свідок вепської історії. Саме заснування міста-близнюка шведського Нотебурга у гирлі Нейви викликано масштабною роботою карельського лоббі в уряді москвоського князя Петра І. Майже ритуальний похід фіно-євразійської дружини Петра від біломорської Нюхчі (з саамської – Лебідь) до шведського кордону супровдожувався вепськими “трударміями”, які пробивали суходольний шлях між Онезьким та Ладозьким озером московським кораблям. З тих часів вепси не почувалися у Санкт-Петербурзі чужими людьми, хоч їхній соціальний статус лишався тут на рівні пушкінського “вбогого чухонця” і ніколи не наближався до великоновгородського. Це власне і допомагало імперській аристократії “не помічати” фіно-угорського моря навколо себе, сприймати все фінське в столиці як старця, що ось-ось помре. Така масова патологія призвела до того, що вепська мова і культура не заслужила на жодного дослідника і популяризатора аж до 1913 року.

Напередодні Першої світової війни педагог П.Успенський випустив бідненький “Русско-чудский словарь” – його заслуга в тому, що він був першим (ясна річ, вельми аматорським) словником вепської мови.
А вже у 20-их роках Санкт-Петербург став центром духовної Вепсляндії, як зрештою і Іжорії, і всієї православної Фінської Півночі. Вчені-вепсомани як ртуть збиралися у профільних інститутах міста. В Інституті мови та мислення вони, фактично, створили неформальну вепську академію наук, яка розробила на основі латинської графіки нову абетку, термінологію, літературну мову.

„Академіками” країни Вєсі стали Н.Богданов, М.Хямяляйнен, Г.Большаков, Ф.Андреєв та А.Андреєва. Саме ними була зроблена ставка на емансипацію центральної Вепсляндії, що межувала з самим Санкт-Петербургом. І після видання 1936 року розкішного вепсько-московського словника пошесть національної освіти охопила більшість сіл, які числилися “обрусєвшими”. Зокрема, в райцентрі Лодєйноє Полє було закладено основи національного університету – вепське відділення місцевого педучилища.
Однак невдовзі вепси принесли перші жертви за спробу облишити „екзистенційну мовчанку”. Напередодні війни з Фінляндією вепських вчених вбито. На сільських сходах заборонено говорити рідною мовою. З бібліотек вилучено вепські книжки.

Після цього про вєсь як політичну націю згадали лише одного разу – НКВД, у зв’язку з формуванням Червоної Фінської армії Отто Куусінена, мобілізувало в ці відділи совітських фіно-угрів. Серед них - вепсів. Вони, разом з карелами, ерзянами, комі та іжорцями, символізували колективну волю Фіно-Євразії до навернення “Суомі-красавіци” в коло комуністичних побратимів.

З 90-их років цільовий набір студентів-вепсів проводять два вищі навчальні заклади СПб: Інститут народів Півночі РГПУ ім. А. І. Герцена і Університет технології та дизайну, де, крім іншого, навчається група карелів. Вепська мова як предмет вивчається тільки в Інституті Народів Півночі РГПУ ім. А. И. Герцена. Викладачі - С.Мизников та І.Бродський.
Усього 2002/2003 навчального року тут було 17 вепсів, які навчалися за трьома спеціальностями: філологія, дошкільна освіта і культурологія (відповідно декоративно-прикладне мистецтво, музика і народний фольклорний театр). На жаль, культурологи одержують лише ознайомчий курс вепської мови (як правило, на цю спеціальність приймають вепсів, що погано володіють рідною мовою). Щоправда, матеріяльна база тут чудова, а студенти-вепси одержують одну з найвищих у місті стипендію.

Куратором вепської студентської громади є Вепське Товариство Санки-Петербурга, засноване 2000 року. У своїх відозвах воно відмежувалося від вепської еміграції Фінляндії, Швеції та Естонії, сформованої під час Другої Світової війни. Очевидно, що вепській громаді поки що не слід мати проблеми з владою, яка хворобливо реагує на з класичні європейські націоналізми. Члени Товариства формують для студентів-вепсів бібліотеку малодоступних національних видань (наукова, навчальна і художня література). У плянах - співпраця з головним "постачальником" студентів-вепсів до Санкт-Петербурга - Вінницькою середньою школою Подпорозького району Ленінградської области.

В такому ж ключі розвивається ще один гурток санкт-петербурзьких вепсофілів – “Ленінградський обласний сайт з вепської культури”. Тут в іронічній, іносказальній формі міститься прямий заклик до відродження дослов’янського статус-кво Веспландії: “Вернём колобка на родину”. І дописка “Вепси: історія і культура”. Але якщо пан у погонах намагатиметься вивести “пітерських реваншистів” на чисту воду, то очевидно буде висміяний і колегами, і суспільством. Буфонада і естетика блазня – головний охоронний лист вепського руху, що розставляє невидимі варти на своїх батьківських землях. Паралельно автори “Ленінгардського облсайту” уникають ганзейської назви країни Вєсі – Вепсляндія. Взамін пропонується більш обтічна для словянського вуха – “Вепсарія”. Її головним недоліком є негативна семантична гра слів – Вепсарія-Псарія. Імовірно, що вепське суспільство пізніше нав’яже автентичну транскрипцію назви своєї країни – Вепсанма.

Отже, вепський національний рух, як і вся співдружність фіно-угорських державницьких течій РФ, розвивається в субстратних формах, одягаючи тогу “русского регіоналізму”, краєзнавства, або екологічних вимог. Це зв’язує руки провокаторам із державних спецслужб. Вони змушені “працювати” з фактами громадської діяльності вепсів, які є маргінальними по відношенню до суті їх національного життя.

Вепсько-фінляндські взаємини

Фінляндський вплив на вепську громаду, хоча й помітний, але далеко не визначальний і навіть периферійний. Північні вепси перебували під владою Фінляндії цілих три роки (1941-1944), але у Шоутарві добре запам’ятали, що замість вепських тут відкривали фінські-суомі школи і чи не вперше за останні двісті років південь Вепсляндії був відокремлений від півночі лінією фронту. Лише у 90-их роках фінляндська громадськість позбулася скептичного ставлення до вепсів – надано допомогу для видання вепськомовної Біблії, збірок вепських поезій, створено експозицію “Країна вепсів” у культурному центрі міста Кухмо. Тут же 10 жовтня 2002 року відбулася всесвітня конференція вепських письменників, на якій було представлено перший вепськомовний роман.

Східна Вепсляндія

У Вологді – східній столиці Вепсляндії – чудський рух спирається на інтелігенцію Бабаєвського району та блискучого публіциста Алєксандра Кузнєцова, давнього знайомого українського вченого Ореста Ткаченка. Ще 1989 року бабаївські вепси добилися від федеральної влади передачі національній асоціації “Кодіранд” (Рідний берег) земельних уділів – основу для національного сільського господарства. Проте спроба згуртувати вепсів у національні фермерські громади провалилася. Одна з причин – неспроможність взяти владу на рівні району. Ось уже багато років Бабаївський район очолює українець – Анатолій Сватковський. В його адміністрації на першому поверсі розташований фінляндський доброчинний фонд допомоги вепсам “Веллен кязі” (Рука брата), який розподіляє гуманітарку. Але вепси ніколи не вважали себе жебраками і тому до “секонд-хенду” протетстантів-суомі ставляться з іронією. В їх селах, які нагадують легальні штаби підпільної країни Вєсі, через рік починають балакати вепською навіть випадкові приїжджі, а такі факти можливі лише в згуртованому і далеко не деморалізованому суспільстві.

Щодо Алєксандра Кузнєцова, то цей вчений ще на початку 80-их років засмутив гурт вологодських слов’яністів, розшифрувавши в популярній формі всю обласну топонімію з вепської, мерянської та давньосаамської мови. Його фанатична і безкорисна робота викликала захоплення ворогів. Вологодські вепси тепер не бояться говорити про область: “Айгайне вепсан ма” – “Давня земля вепсів”. 2000 року газета “Известия” опублікувала однойменний репортаж свого журналіста Віктора Філіппова, який переповів багатомільйонній авдиторії часопису, що Вологда – це від вепського “ваугед – біла ріка” (хоча, скоріш за все, гідронім має мерянське походження). Слід додати, що й місцевий “резной полисад” у Вологдє-гдє, про який співали в СССР голосисті білоруси, національне вепське мистецтво.
Вологодчина, як вепсько-мерянська область, відчуває брак південного фінського кордону. Не субстратність, а саме кволість (до речі, вепське kvoll означає “слабкий”) мерянського руху підриває всю геополітичну конструкцію Вепсляндії, а тому очікується, що зміцнілі вологодські громади вепсів будуть першими комісарами фіно-угорського відродження на мерянській півночі – у Ярославській та Костромській областях.

Вепська економіка

Економічна слабкість автентичних фіно-угорських громад, які свідомо дезинтегруються Москвою, утворюють діловий вакуум, який традиційно заповнюється українським та кавказьким маклерським елементом. Те ж сталося і з промисловістю Вепської національної волості, яку повністю контролюють етнічні українці — Михайло Ворожун є директором муніципального риболовного підприємства «Брусно», Олександр Вітченко очолює Вепську філію АТ «Карелруд», Олексій Байбаза - ВАТ «Кварцит» , Олександр Коваленко - ЗАТ «Карелід» , Анатолій Соловей - директор ЗАТ «Інтеркамінь». Та й головою ВНВ є українець Коваль...

Пограбунок Північної Вепсляндії стримує відсутність залізничного сполучення. Хоча бордовий вепський мармур вважається одним з найкращих у світі. З ХІХ століття він „гуляє” країнами Європи – ним облицьовані, зокрема, музеї Парижа, у ХХ столітті - мавзолей Владіміра Лєніна. До речі, серед вепсів особа В.Леніна доволі популярна. І не лише з огляду на посткомуністичний синдром. У Леніна з фіно-уграми – інтимні стосунки. Зокрема, псевдонім вождя фіно-руського пролетаріяту є живим прізвищем у вепсів та карелів. Наприклад, 1995 року в Петроскойсьому ЗАГСі зареєстрували новонародженого Владіміра Ілліча Лєніна. Його батько – простий карел Ілля Лєнін.

Вепська література

Найвідомішим вепським поетом сьогодні є слюсар-інструментальник Рюрік Лонін – засновник і перший директор Музею вепського народу в Шоутарві, перекладач творів Лесі Українки і Тараса Шевченка. У Петроскої живе ще один вепський поет – Мікуль Абрамов, уродженець села Ладва центральної Вепсляндії.

Вепський субстрат

Яскравими епізодами в російській мас-культурі представлений вепський субстрат. Найпомітнішим з них є казка про Іванушку-Дурачка та Щуку. Очікування дармових благ Іванушкою від чаклунки-щуки якось дивно сполучається з вдачею аматора пива, відтвореного актором МХАТа Алєксандром Сємчевим у відомій рекламі: “Ты где был? – Пиво пил…”

Справді, мрійливі та доброзичливі вепси, що живуть у власному пригальмованому світі, ніяк не впадають у вібрації паралельного життя. Вони схильні до самозаглиблення і естетичного споглядання, а для цього їм потрібне і смачне пиво, і піч на колесах. Без неї вони скрізь спізнюються і, як Сємчев, приносять холод Нового року на свято Весни – 8 березня. До речі, сам Семчєв – ідеальний образ такого вепса (хоча, очевидно, нащадок бежецьких карелів). Він – товстий і трохи заздрісний – виріс у вепському чи навіть вєському містечку Вишній Волочек, та і його нетривалий фіктивний шлюб з дівчиною з Карелії відсилає нас до комерційного шлюбу середньовічної Вепсляндії та Карелії в межах Новгородської Республіки.

Іншим прикладом вепського субстрату можна вважати творчість череповецького барда Алєксандра Башлачова, який уславився знаковими піснями “Посошок” та “Время колокольчиков” (Час двізночків). Палиця – то є символ влади вепських старійшин. А дзвіночки – це один з основних елеметів фіно-угорських підвісок, який відганяв злих духів. У сполученні з ексцентричною манерою співу Башлачова образ “времени колокольчиков” – це знов-таки апеляція до “білоглазої чуді”, що засиділася під землею. Це заклик відлити великий фіно-угорський дзвін – Цар-Колокол, який би примирив імперську свідомість з правдою невидимих народів. Про творчість Башлачова В. Лосєв сказав: “"Расщепляя" идиому, он оживляет тем самым стертую семантику”, що і є власне дешифруванням субстрату, виведення вепського життя з-під землі на волю.

Тексти пісень Башлачова перегукуються з фіно-угорськими образами і тематикою віршів Бориса Гребенщикова, які у свою чергу мають як фіно-балтські корені, так і югорські парафрази. Прикметно, що Башлачов суто по-вепськи відрізняв Петербург від мерянської Москви: "В Москве можно жить, а в Лениниграде стоит жить!" Тут відтворено древню опозицію двох фінських світів – балтицького і волзького. Перший – це Північна Європа варягів, Ганзи та Новгорода; друга – Євразія хозар, українців та волзьких булгарю І зрозуміло на чиєму боці симпатія співака.

З протилежного берега Рибінського водосховища – у Весьєгонську - в ХІХ столітті працював відомий художник Іван Білібін. Уродженець іжорського села Тарховка, він знайшов джерела національного “великоруського” художнього стилю серед вепсів Єгни. Його “Василиса Прекрасная”, “Сестра Аленушка” та “Братець Іванушка”, “Фінист Ясний Сокіл”, “Царівна-лягушка” стали потужним ривком всього фіно-балтського світу до російської мас-культури. Власне, на спині Білібіна вепська народна культура, жагучо-інтимний світ вепського лісу, вепської казки, вепської вишивки „в’їхав” і в мас-культуру України. Слід віддати належне й українському художнику Іллі Рєпіну, який вмів підтримувати у своїх учнях такий інтуїтивний потяг до всього щирого в Фіно-Євразії, справді народного, чим і були для Білібіна костюми, звичаї, вдача вепського люду Єгни.

Українська Вепсляндія

Перепис 1989 року висвітив близько 200 вепсів на території УССР. Через 13 років їх зареєстровано більше - 260. Серед інших фіно-угорських громад України вепси відрізняються тим, що стрімко українізуються. Тоді як решта фіно-угорських громад – русифікується. Живуть українські вепси розсіяно – від Чернігова до Запоріжжя.

Проте поява організованої вепської діяспори у Києві чи придніпровських агломераціях – справа ближчого часу. Прискорити цей процес зможе творення земляцтв Вологодської, Ленінградської та Архангельської області. Їх крайовий патріотизм обов’язково виросте до вепської самосвідомости.

Українська вепсика представлена нині трьома іменами: істориком ХІХ століття Володимиром Борзаковським, сучасними київськими мовознавцями Костянтином Тищенком та Орестом Ткаченком. Втім, для жодного з них вепська тема не була профільною. Борзаковський торкався питань вепського етногенезу в праці „Історія Тверського князівства”, Тищенко досліджував етимологію вепських слів в контексті загального мовознавства, Ткаченко - з метою визначення ареалів вепських топонімів на історичній території Мерянії. Щоправда, контакти Ореста Ткаченка з вологодським вепсознавцем Алєксандром Кузнєцовим переросли у міжнаціональний діалог українців і вепсів. Київський вчений нав’язав дружні стосунки з провідними вепськими філологами Карелії - Ірмою Муллонен та Ніною Зайцевою. У 70-их роках створив власну вепську бібліотечку, яка й сьогодні не має аналогів в Україні. Листування член-кореспондента НАН України Ореста Ткаченко з вепськими науковцями – золота сторінка української вепсики, яка чекає на свого дослідника.

Останнім фрагментом українсько-вепського діалогу в часи СССР стала підготовка Академією Наук України ґрунтовного видання „Заповіт” Тараса Шевченка мовами народів світу”. Рюрік Лонін зробив для цього видання перший переклад Шевченка вепською мовою. 1989 року у видавництві „Наукова думка” вепський „Андомине” („Заповіт”) побачив світ. Надруковано його кирилицею. У примітках подано коротку інформацію про автора.

Початок суто громадських контактів українців та вепсів покладено на Днях пам’яти в урочищі Сандармох, що в Каргумяцькому районі Карелії. У жовтні 1997 року на місце розстрілів української інтелігенції прибула представницька делегація з Києва та Львова. Оскільки Сандармох – це ще й вепський некрополь, де вбито понад шість громадян Карелії, то саме тут відбулися перші контакти українського поета Івана Драча з вепською інтелігенцією. Йому подаровано вепські книжки, які, щоправда, не заслужили на належну увагу.

З 1999 року до Сандармоху щороку відправляється українська делегація, яка вшановує жертви сталінському терору. Репортажі з місця подій містять постійні згадки про жертви фіно-угорських народів, зокрема й вепського. 2003 року українці виказали особливу солідарність з вепським народом – під час траурної ходи до місця масових вбивств письменник Ігор Козловський тримав крім українського і невеличкий вепський прапорець. Ростислав Мартинюк прочитав лекцію про історію вепського народу для учасників експедиції „Сандармох-Соловки-2003”.

Вагому роль у популяризації „вепського питання” в Україні відіграло Київське товариство культури народів фіно-пермської групи.

Джерела:
Heikkinen, Kaija 1995. Silence and speaking in Vepsian women's rituals (in Russia). Congressus Octavus Internationalis Fenno-Ugristarum Jyväskylä 10.–15.8.1995. Pars II. Summaria acroasium in sectionibus et symposiis factarum. Jyväskylä, 171–172.
Kaljukosk, August 1991. Märksõnad "õigeusk" ja "vene usk". Õigeusu kiriku kalender 1992. Tallinn, 30–31.
Kallatsa, Miika 1994. Karismaattiset naiset - Inkerin kirkon pelastus. Verso 6–7, 26–27.
Loorits, Oskar 1934. Baltic-Byzantine Cultural Relations. Offprint from Folklore, March, 47–74.
Mägiste, Julius 1977. Setukaistekstejä. Suomalais-Ugrilaisen Seuran Toimituksia 159. Helsinki, 128.
Palli, Madis 1996. Apostlik õigeusk - katoolse kiriku traditsioon. Akadeemia 7, 1467–1479.
Vinokurova, Irina 1994. Pienen kansan suuret juhlat. Vepsäläiset tutuiksi. Kirjoituksia vepsäläisten kulttuurista. Kaija Heikkinen ja Irma Mullonen (toim). Joensuu, 129–143.

Примітки:
* Фильм архангельских журналистов о народе чудь стал лауреатом Всероссийского фестиваля антропологических фильмов 2002/09/10
Документальный фильм "Верхнетоемская чудь", снятый журналистами Архангельской государственной телерадиокомпании "Поморье", занял второе место на Всероссийском фестивале антропологических фильмов. Фестиваль в конце августа - начале сентября проходил в Салехарде.
Журналист ТРК "Поморье" Светлана Синицина, оператор Алексей Седых и режиссер Олег Бараев сняли фильм о народности чудь, много веков назад жившей в верховьях реки Пинеги, на территории нынешней Архангельской области. Потомки этой народности и сегодня живут в отдаленных деревнях региона. По словам Светланы Синициной, фильм, построенный на былях и преданиях, рассказывает о самобытной жизни российской глубинки.
** Основная проблема нашего Общества в работе со студентами - то, что мы столкнулись с их поголовным, паническим нежеланием возвращаться обратно домой после окончания учёбы. Разумеется, причины этого нам понятны; мы желаем всем счастья и не вмешиваемся в жизнь студентов. В этих условиях мы ориентируемся на формирование вепсской интеллигенции, готовим филологов главным образом к научному будущему. Это означает также, что в ближайшее время кадры вепсских учителей в Ленинградской области будут пополняться за счёт местных учителей неязыковых предметов, владеющих вепсским языком. Такие учителя нуждаются в регулярных консультациях, курсах повышения квалификации. Организация их - важная будущая задача.

ОК