Монографії

Стан фіно-угорських народів Російської імперії на 1909 рік

Волзькі фіни: череміси, мордва.

Череміси, гілка фінського племені, що налічує 300-350.000 ч., живуть на правому та лівому берегах середньої Волги. Виділяють черемісів лугових та гірських, хоча відомостей для подібного групування в антропологічному, побутовому та культурному відношеннях дуже мало.

Правобережжя Волги, повіти Козьмодем`янський та Васильсурський займають гірські череміси. Лівий бік Волги – “ліси”, займають лугові череміси, розкидані тут у губерніях Костромській, Казанській, Ніжегородській і далі на північ у Вятській та Уфімській. Особливо багато тут ялинових лісів, -- “кожла” череміською, саме тому й народ, що тут живе, отримав назву “кожла-моръ” (тобто “народ, що живе у ялинових лісах”).

Гірські череміси називають себе “курукъ-марэ”.

Деякі череміси наближені до тюркського типу: вони мають чорне волосся, смугляві, вилицюваті обличчя і навскіс посаджені, іноді з видовженим розрізом, очі. Зустрічається серед них і тип перехідний до чистого фінського з блакитними очима та білявим волоссям. У цілому гірські череміси відрізняються від лугових більш високим зростом, міцною статурою та витривалістю, а у суспільному житті – більшою кмітливістю, відвертістю та заможністю. Нарядні селища гірських черемісів потопають у зелені фруктових садів та городів, в той час як село лугових черемісів вражає бідністю жалюгідних будиночків, біля яких око даремно шукає зелені.

Розсіяні окремими поселеннями серед татар, чувашів та русских череміси не могли не піддатись їх впливу. Череміси Бірського повіту Уфімської губернії настільки втратили свої національні особливості, що нічим не відрізняються зовнішністю від башкирів і татар.

Серед вотяків череміси піддаються вотському впливу, серед русских – русскому. Русский вплив відобразився на типі побудови череміського селища і на внутрішньому вбранні череміської хати, що нагадує хату великоруського селянина. Одна з надвірних будівель, що нагадує доісторичні часи, заслуговує на особливу увагу: це “куда” – літній шалаш, до нього влітку переселюється череміська родина. Куда побудована з тонких бревен і вкрита драницею. Печі в куді немає, а є вогнище на самій підлозі.

Національне череміське вбрання складається з довгої холстяної сорочки, що вишита до плечей, подолу, спини, на грудях та рукавах, з тканого, розшитого шовками поясу і з білого холстяного каптану або шабури.

Залежно від місцевості, череміски носять на голові “сороку”, “шарпанъ” або “тюрикъ”. “Сорока” і “тюрикъ» зустрічається і в інших східно-фінських племенах, а “шарпанъ» цілком позичений у чувашів. Так само у останніх позичено “хошпу” – різновид головної пов`язки зі срібних монет, що нашиті на ремінь, і така собі -- невеличка шапочка, на зразок татарської тюбетейки, що рясно вкрита монетами.

Череміси давно навернені в християнство, та все ж попередній культ все ще існує серед них, особливо серед лугових черемісів, які вірують у “кереметі” і в добрих богів, приносять їм жертви у священних дібровах. Світ злих духів у черемісів дуже великий.

За первісним віруванням до них відносилися “вадиші”, або “кереметі”, створіння злі та мстиві. Протилежні їм були духи предків – створіння добрі. Пізніше кількість кереметій була замінена одним кереметь – дух зла, брат Юми і його одвічний суперник.

Суспільне моління добрим богам здійснюється у священних дібровах, “кюсъотовъ”, “юмонь-отовъ”. У Вятській губернії, у повітах Яранському та Уржумському донині збереглось багато таких священих дібров. У гірських черемісів суспільні моління зникли зовсім, але у лугових, у глухих місцях Вятської (повіти Яранський, Уржумський та Малмижський) та Казанської губерній (Царевококшайський повіт) існують досі.

Вимившись напередодні моління у лазні, чисто вдягнувшись у білі шабури, череміси з самого ранку, піші та кінні, натовпом прямують до священної рощі та розміщуються біля дерева. Фінансова та суто зовнішня організація моління входить до обов`язків ради старійшин, які розподіляють усі поселення, що беруть участь у молінні, на дільниці -- “кумижі”, визначають від кожної ділянки представника – “коштиша” та визначають кількість жертовної худоби, хліба та посуду, що постачається кожним з учасників. У день моління усе проходить святково та неквапливо: біля кожного дерева, що присвячене конкретному божеству, помічники жреців розводять два вогнища, велике та мале, вішають над ними жертовні котли і неподалік від священного дерева на рогожі чи на столі розкладають святкові яства.

Після церемонії “коштування” – чи придатна ця жертва божеству, тварину ріжуть. Окропивши кров`ю коріння священного дерева, знімають з убитої худоби шкуру, розсікають на частини тушу і варять м`ясо у жертовних котлах.

Головним божествам приносять у жертву велику худобу – коня чи корову, другорядним – барана; особливо принадною жертвою вважається кінь. Коли м`ясо звариться, частину його розрізають і ставлять під священним деревом – миловиста жертва божеству. Потім розпочинається втомлююче багатогодинне моління, що здійснюється окремими жрецями біля кожного священного дерева. Довгі молитви змінюються гаданнями, куштуванням жертовного м`яса, знову молитвами і т.п., доки релігійна старанність не вичерпається.

Нарешті моління закінчується, смутні обличчя світліють, і розпочинається жертовне частування, яке Кузнєцов описує такими словами: ”На розістланій біля вогнищ рогожі у кориті величезних розмірів лежали величезні шматки вареної конини, два-три каравая, сіль у мішку, велика “череміська” ложка для вичерпування щей. Кинувши шапки у бік та присівши біля рогожі навприсідки чи лежачи на животі, череміси брудними руками діставали з корита шмати і кожен своїм ножем хутко відрізав для себе невеликі долі. Апетит богомольців просто вразив мене: величезні шматки зникали один за одним, що супроводжувалися ломтями чорного хліба у весь каравай. Спрагу втамовували з відра, що було підставлене під наповнений водою бочонок – кожен по-своєму: хто “похапцем”, хто черпав малим кухликом. Тут таки розпивалось щось подібне на медову ситу (торба), але, розчинений у брудному бураці, напій цей мало відгукувався медом”…

Мордва мешкає у південних повітах Нижегородської губернії (Нижегородському, Арзамаському, Ардатовському, Княгининському, Лукояновському та Сергачському), у прилеглих до них повітах Тамбовської, у деяких повітах Пензенської та Симбірської губернії і, нарешті, у степах Заволж`я – губерніях Самарській, Уфимській та Оренбурзькій.

Мордва відрізняється від сусідніх фінів зростом, міцною статурою, здоров`ям та витривалістю. У цей час серед мордви розрізняють чотири групи, з яких дві – «каратаї», що мешкають у Казанській губ. та «терюхани», у Нижегородській – дуже малочисельні та втрачають значення, оскільки перші зовсім отатарились, другі – звеликоросилися.

Решта дві великі групи носять назви ерзі та мокши: ерзя більше за мокшу зберегли фінські риси. Мокша значно звеликоросилася та подекуди остаточно злилася з русским населенням.

Ерзя біляві, сіроокі, зі світлою шкірою, круглими, дещо вилицюватими обличчями та ледь кирпатими носами. Серед мокшан можна зустріти найрізноманітніші типи, від блондинів, що наближаються до фінського типу, до облич смуглявих з чорним волоссям та карими очима, що нагадують татарські та чувашські фізіономії. Ця яскравість та різноманітність типів додає мокшанському натовпу оригінальної мальовничості, особливо якщо спостерігати його на якомусь народному святі, одягнуту в національне вбрання.

Одяг ерзянок та мокшанок складається з холстяної білої сорочки “понара”, що вишита по долу, коміру та рукавам візерунком. Вишивки мокшанок грубі та яскраві. Ерзянка розпускає свій понар до п`ят, мокшанка підперезує його поясом до колін. Влітку окрім понару остання нічого не носить, а ерзянка зверху одягає “шушпан” – розшитий кафтан з білого холста. Особливо заможно розшиті у шушпана груди – у вигляді чотирикутника. Чоловіче вбрання складається з понара та білих холстяних штанів.

Ерзя переважає за чисельністю та районом розповсюдження мокшу: останні лише у Саратовській губернії змішані в однаковій пропорції з ерзею; в останніх мокша чисельно поступається ерзі. Різниця між цими двома групами настільки велика, що мокшани не розуміють мови ерзян, і навпаки.

Недарма русска приказка говорить:”у мордвы две морды (т.е. два языка), а голова одна”.

Переселення мордви з середньої течії Волги та її притоків у степи Заволж`я відноситься до другої половини XVIIст. і особливо до початку XVIIIст. Цей відтік пов`язаний з примусовим наерненням мордви у християнство та посиленою колонізацією русским населенням мордовських земель, починаючи з XIVст. і особливо у XV-XVIст.

Мордва підкорилась не одразу і не раз піднімала повстання, приєднавшись до зграй на чолі з Разіним та Пугачовим, погрожуючи стінам ненависного їм Нижнього Новгороду. Але це не зупинило русскої колонізації. Процес злиття мордви з русскою народністю супроводжувався широкою роздачею мордовських земель служивим людям та примусовим поверненням мордви в християнство.

У заволозьких лісах мордва швидко підпала під впливи русского населення, особливо розкольників. Серед заволозької мордви багато розкольників та існують розкольничі скити.

Звеликорусення мордви поширюється швидко. Менш піддалась йому пензенська мокша, що у глухих місцях говорить ще чистим мокшанським діалектом, носить національне вбрання та притримується старих релігійних вірувань.

Релігійні вірування мордви зводились до сповідання незрозумілого дуалізму, визнанню двох початків: доброго – одвічного Шкая (вере-пасъ) та злого – Шайтана (нишке-пасъ). Вере-пасъ – творець миру, що живе нагорі, нишке-пасъ – дух зла, що мешкає знизу й веде одвічну боротьбу з вере-пасом. Протистоянням цих двох початків сповнений, за віруваннями мордви, весь світ. Окрім двох головних богів мордва вшановує широкий світ пас`овъ (богів), ава (духів-батьків), та кирьди (хранителів).

Поховальні обряди та звичаї, що збереглися у деяких місцевостях вказують на те, що мордва уявляла загробний світ так само, і земний. Померлій дівчині до труни клали обручку, чоловіку – горілку, похмелитись та пригостити померлих раніше його родичів, теслі – сокиру, дитині – іграшку.

Християнство тривалий час залишалось чужим мордві. Потроху туземні та християнські вірування злилися, й утворилась релігія двовір`я, що загалом характерно для фінських племен.

Поряд з духами покровителями вшановане місце зайняла християнська Богородиця, Микола Чудодійник, Ілля-пророк та інші святі. Але Богородиця перетворилась у патяй – мати богів, Микола Чудодійний – у Миколу-паса (бога), а Ілля-пророк – у пургине-паса, тобто – бога блискавки. Святкування Миколина дня нагадує жертвоприношення язичницькому богові. Мордвин збирає всю родину, запалює перед образом свічу та , взявши до однієї руки каравай хліба, а до іншої горщик каші, вимовляє такі слова: “Ось тобі великий хліб, Микола-пасъ, дай більше добра, от тобі горщик каші, - скільки у ній крупинок, стільки дай добра, ось солониця солі, риб`яча голова, брага й вино: все на твоє ім`я варили й смажили, дуже від усердя з чистим серцем схиляємося до тебе”.

Але загалом туземні звичаї й обряди зникають, особливо у місцевостях, де мородовські селища оточені русскими. Мордовське помешкання перетворюється на русску ізбу з лавками, столом та полатями для спання; великоруська мова починає лунати майже без акценту, й русский одяг отримує права громадянства. Русифікації допомагає й русска школа, а також малоземелля, яке примушує чоловіче населення йти до отхожих промислів.

Пермські фіни: вотяки, пермяки, зиряні, вогули, остяки.

У минулі часи вотяк був справжньою “водяною людиною” – “удъ-муртъ”. У хащах вятських лісів ніхто не займав уд-мурта, поки не з`явилися череміси та великоруси, і вотяку хоч-нехоч довелося зайнятися землеробством. Відчуваючи над собою сувору владу природи, вотяк, що, на додаток ще й тіснився великорусами та черемісами, замкнувся у собі і став тим мовчазним, полохливим створінням, якого русскі селяни охрестили призирливим прізвиськом "рябчик".

Вотяк стриманий, безмежно терплячий і покірливий своїй долі; радіє він тихо, спільна робота пройнята відсутністю пожвавлення, енергії та сміху. На вигляд вотяки досить незграбні: невеликого зросту з короткими, кривими ногами (“ноги лутошками”), слабко розвиненими грудями, вони отримали від русских сусідів різвисько “тонконогих” та “сухопарих”.

Широкі пласкі обличчя з виразними вилицями та невеликими, глибоко посадженими очима, що виглядають з орбіт в`яло та угрюмо, носять на собі відверті сліди фінського походження. Рот вотяка весь час трохи розтулений, куточки вуст опущені донизу; біляве, нерідко руде волосся острижене колом по-русски.

Фізична слабкість та в`ялість вотяка відбивається на швидкій втомлюваності. На думку спостерігачів, рідко трапиться такий вотяк, що підійме п`ять пудів, а нести три пуди потребує від них великих зусиль. “У рухах, заняттях та їжі”, говорить Верещагін: “вотяки тихі, в`ялі, незграбні; на роботу, що потребує дві години, вони витрачають три-чотири години і до того ж полюбляють усе робити з відпочинком і курінням тютюну, пересуваються тихо, дещо нахилившись вперед, дивляться в землю, ніби шукають щось загублене, та оглядаються, подібно до зайця, що наляканий шорудінням у лісі”.

У домашньому побуті вотяки брудні та некультурні. У хатах, що по обстановці нагадують русскі, у них неможливий бруд; тяжке повітря робить неможливим довге перебування у вотяцькому приміщенні. Взимку зазвичай разом з людьми у хатах живуть телята і домашня птиця. Від бруду розвиваються у вотяків різні шкіряні захворювання – чесотка, чиряки, лишаї та ін. Від копоті та бруду – захворювання очей. Очі у вотяків підсліпуваті, весь час слизяться та гнояться. Специфічною, характерною саме для вотяків хворобою вважається у Вятській губернії трахома, настільки розповсюджена серед вотяків, що вятське земство кожного літа організовує для боротьби з нею літучі загони для лікування очей. Шкідливо відбивається на вотяках і русска горілка: на підпитку вотяк буйний, дикий, іноді навіть страшний, і сперечатись із ним у нетверезому стані не завжди безпечно.

Придивляючись до вотяків різних повітів Вятської губернії, можна помітити серед них різних за рівнем культурності та способом життя: вотяки Глазовського повіту більш охайні, розвинуті та культурні, ніж вотяки Сарапульського повіту; значний процент їх освічений, у той час як вотяки Сарапульського повіту брудні, невігласи, малоосвітчені та у віддалених місцях зберегли свої старі звичаї та вірування.

Фінський тип вотяка під впливом змішаних шлюбів з русскими починає змінюватись.

Національне вбрання вотячки складається з білої холстяної сорочки, що вишита по долу та по рукавам сріблом, шовком або вовною; на сорочку одягається “шотъ-деремъ”, білий холстяний кафтан, що багато оздоблений у давнину шовком або сріблом, а зараз обшитий на грудях чим-небуть яскравим, зазвичай червоним ситцем. На голові дівчата носять такію, шапочку, що оповита срібними монетами, на шиї намисто. Вотяки носять взимку вовняний сумпан або зіпун, вівчану шапку та лапті на онучі; влітку – шабур з білого або синього холсту та холстяні штани та сорочку. У Єлабузькому повіті у формі одягу помітний татарський вплив, у Бірському повіті Уфімської губернії – башкірський.

Землероби вотяки погані, хоча землеробство – це їх основне зайняття. Натомість пасічники, і особливо мисливці, вони відмінні. Вотяк наполеглевий, терплячий та кмітливий на мисливстві.

У релігійних віруваннях вотяків багато залишків давнини. У Вятській губернії і досі налічується близько 10.000 вотяків, що відверто дотримуються своїх давніх вірувань та обрядів. Питання щодо вотяцьких вірувань вотяків набуло великого зацікавлення у 1892 році, коли виникло так зване “Мултанське діло” за звинуваченням кількох вотяків, що принесли людську жертву.

Племя “комі” або “комі-войтирь”, як досі називають себе пермяки та зиряни, на думку Смірнова займало колись великий простір, кордонами якого на півночі слугували Печора та Уса, на півдні Кама, Кострома та Клязьма, на сході Об і на заході кордони сучасних Московської, Володимирської та Костромської губерній.

У наш час місцевість, яку займають пермяки, незначна: мешкають вони, головним чином, по правій стороні річки Ками, у західній частині Чердинського та Солікамського повітів, у північно-західній частині Оханського Пермської губернії, і у невеликій кількості у Глазовському та Орловському повітах Вятської губернії. Чисельність їх не перевищує 70-80.000.

У характеристиці пермяків дослідники рідко розходяться: дослідники побуту пермяків Вятської губернії малюють їх, як народ, що зовсім вироджується. Добротворський, наприклад, змальовує їх зовнішність наступними непривабливими фарбами: “Виглядають пермяки сухими, виснаженими, з якимось брудно-жовтим кольором шкіри. Вузькі плечі, тонка та коротка шия, пласкі, недорозвинені груди, криві, короткі ноги – усе це вказує на слабкість та кволість статури. Голова невелика, «угловатая»: біляве рідке волосся, що острижене по-русски колом, спадає на чоло, майже затуляючи його… Між 20-22 роками з`являється у пермяка маленька, рідка борідка… Очі блакитні, підсліпуваті, у більшості розташовані не на горизонтальній лінії, а дещо під кутом, посаджені глибоко; емоцій в них немає ніяких, вони в`ялі та кволі. Кирпатий ніс та ніздрі, дещо вивернуті назовні, надають пермяку суворого вигляду… Вилиці у багатьох сильно видаються. Щоки впалі, бліді, рум`янцю на них немає і сліду; вуста тонкі та стиснуті. Жінки майже зовсім позбавлені бровей”…

“Плем`я це”, говорить далі Добротворський: ”прямує швидкими кроками до виродження, і можна з упевненістю сказати, що йому недовго залишилось існувати на білому світі, що воно доживає свої останні хвилини… За власною свідомістю пермяків, вони “порідшали”.

Інші дослідники не знайшли ознак виродження у пермських пермяків. Дійсно, пермяки дрібні, зросту середнього і навіть дуже часто нижче, неказисті ззовні, але міцні, широкоплечі та представляють не один, а два типи: перший – зі світлим волоссям, широким обличчям, сірими чи блакитними очима, з вздьорнутим носом та круглим підборіддям. Другий – з темним волоссям, зі смуглявим видовженим обличчям, карими очима, прямим тонким носом та гострим підборіддям.

Останній тип, у якому майже не залишилося фінських ознак, вказує на вплив сусідніх народностей – татар і болгар, з яким колись стикалися пермяки.

Нарешті зустрічається серед пермяків і перехідний тип – шатенів, але все ж блондини переважають чисельно над останніми.

Вдача пермяків піддається такій же різкій оцінці, як і фізичні якості. Дослідники згадують про тупість, дикість, таємничість, впертість, злість, про відсутність зацікавленості, про сплячий дитячий розум, апатію, лінь та ін., додаючи проте, що пермяки не позбавлені здорового глузду, тонкої спостережливості і своєрідного художнього відчуття.

Болота та ліси залишали пермяку мало придатної до оброблення землі, а інші заняття, на зразок полювання, обробки городу чи лісових промислів, стали для пермяків шляхом жорстокої єксплуатації зі сторони зирян та русских.

Влада природи над пермяком особливо впливає на його домашній побут. Облаштування пермяцької хати жалюгідне: грубі, незграбні лави, уламки дерева, що замінюють табурети, стіл, що сколочений найпервіснішим чином, погано складена, а часом глинобитна піч – ось і все, що можна там зустріти. Дерев`яний посуд на зразок котлів, кадок, ложок, тарілок увесь покупний; недарма русска приказка каже про пермяка: ”хоть живет в лесу, а дрова с весу”, натякаючи на його неспроможність обробляти дерево.

Пермяцький розум не додумався навіть до ковзанів на полозах: старі пермяцькі ковзани або “чуманъ” були схожі на велику коробку, що зроблена з берести та поставлена прямо на землю. Полози пермяки позичили у русских.

Ще років 30 тому у глухих пермяцьких селах не чули про вози та пересувались і взимку, і влітку на ковзанах. Байдужий до будь-яких культурних зручностей, мало знаттєлюбний пермяк залюбки переймає усе, що приваблює його увагу зовнішнім виглядом, – яскравістю чи блиском. Саме так позичив він у русских самовар, а пермячка – яскравий ситець.

Домашній побут пермяка дуже бідний та грубий. Їжа його настільки несмачна і так погано приготована, що викликає відразу у російських селян: “пермяк жрет навоз” з призирою відгукуються вони про пермяцьку їжу. Звичним для пермяка є хліб з крупнозмолотого, непросіяного борошна, так званого “ярушникъ”, “шидъ” – гаряча бовтушка з овсянки, кисляку, що готується у брудних умовах. Але й цієї жалюгідної їжі пермяку не вистачає на цілий рік. М`ясну їжу дає лише мисливство, але пермяк скоріше прагне перетворити здобич у гроші. Як працівник, пермяк не користується популярністю, внаслідок своєї тяжкозрозумілості та повільності. Беруть його лише за низьку ціну, пермяку зазвичай платять у два рази менше ніж русскому.

Л.Г.

Під час першого знайомства із Сибіром русскі перш за все зіткнулись з вольовим та сильним племенем вогулів, що належать до стародавнього угорського племені, що колись мешкало на Уралі. Вогули піднімали повстання ще на початку XVIIст., і стріла з вирізаним на ній зображенням злих духів не раз облітала вогульські обійстя як сигнал до повстання. Але сучасні вогули, покірні та безвідповідальні, ледащі та збіднілі, нічим не нагадують своїх вольових предків.

Тепер вогули мешкають на північному заході Тобольської губ., у Тур`їнському, Тобольському та Березовському повітах, у лісистій та болотяній місцевості, кількістю не більше 7.000.

Вогули середнього зросту, добре складені з русим або темним волоссям, з круглими плоскими обличчями, зі скулами, що видаються, з широким, приплюснутим носом і зі слабкою рослинністю на обличчі. Головне їх заняття – рибальство, звіроловство, збір брусники та кедрових горіхів.

Землеробство є головним заняттям лише в небагатьох місцевостях, де вони ведуть доволі осілий спосіб життя і достатньо обрусіли, завдяки весіллям з росіянами. Але більшість вогулів виправдовують своє племінне ім`я, що дали їм зиряни (“дикий”).

Мешкають вони на високих річних берегах, у дерев`яних юртах, що вкриті корою. Їх селища (паули) складаються з 3-4, рідше 10 подібних юрт. Північні вогули влітку живуть у берестяних юртах.

Релігійні вірування вогулів досить первісні. Вони не моляться своїм ідолам, а торгуються з ними: ”Якщо вб`ю трьох соболів – одного тобі”, і, у випадку невдачі, карають ідолів, викидаючи їх геть.

Тварини мають душі, що мстяться за вбивство, якщо їх не вмилостивили якою-небудь жертвою. Серед вогулів особливо розповсюджено вшанування ведмедя, і на честь кожного вбитого ведмедя влаштовується ними вмилостива вечеря.

Раніше і матеріяльний, і розумовий рівень вогулів був набагато вищим, ніж зараз. Вони дуже рано та дуже багато почали страждати від прибульців, а тепер піддаються жорстокій експлуатації з боку зирян, що ведуть з ними торгівлю.

З решток давнини, що збереглися, можна побачити: багато пісень вогулів відрізнялись оригінальністю мелодії, але їх сучасна пісенна творчість вражає вторгненням до нього грубого та низького змісту. “Їду по тайзі, -- імпровізує сучасний вогул, -- дрімуча тайга, соболь скаче з гілки на гілку. Підстрелю його, продам купцю, нап`юся вина у Пелимі”.

Ледачість та неохайність є тепер головними недоліками вогулів, проте вони зберегли похвальні вади північних сибірських інородців – вони відверті, гостинні, соромливі, миролюбиві та співчутливі.

Сусідами вогулів із заходу є зиряни, невеликий народ також фінського походження, що змішався з русскими та звеликорусився до такої міри, що для неосвідченого ока нічим не відрізняється від останніх: з сіро-блакитними очима, рум`яними обличчями, широкими бородами.

У мові зирян дуже багато русских слів. Усі вони православні, залюбки відвідують церкву, дотримуються постів та ін. Останнім часом серед них особливо посилилось прагнення до освіти, вони не цураються русских шкіл, отже половина їхніх дітей освічена.

Частина зирян веде осілий спосіб життя, а інша займається оленярством та кочує разом з остяками та самоїдами. Зиряни відрізняються завзятістю, енергією та працездатністю, схильні до ремесел: столярського, ковальського, теслярського, а особливо до торгівлі, при чому їх пронирливість, хитрість та експлуатація інородців межує з відвертим їх “облопошуванням”, і шахрайські витівки складають улюблені мотиви розповідей про різні пригоди, які вони дуже полюбляють слухати.

Властиво епос зирян небагатий; їхні пісні схожі на похоронні голосіння.

На північ та схід від вогулів, у Березовському, Сургутському і Тобольському повітах Тобольської губ., а також у Наримській місцевості (Томської губ.), у басейні р. Васюгана, мешкають остяки, кількістю близько 18.000 чоловік. Новгородцям вони були відомі під іменем “югри”, а пізніше слово “остяки” утворилось від “центяки”,тобто “варвари”, “дикуни”, якими їх називали переможці, татари.

Дійсно, забитість та здичавілість відбиваються у всій постаті остяка: брудно-сірого кольору скуласте обличчя з чорними очима, що часто гнояться, з рідким, спадаючим на плечі, чорним волоссям, що ніколи не розчісувалось, низького зросту, з запавшими грудями, з довгими руками, що безнадійно звисають, -- ось така зовнішність остяка.

За вдачею це народ добрий, відвертий, довірливий, послужливий та гостинний, чуйний. Мова остяків протяжна, м`яка, містить багато шиплячих та свистячих звуків. Пісні їх монотонні та тужливі і виконуються під звуки “лебедя” ( гусла з 8 мідними струнами) та домбри (п`ятиструнна скрипка), а танці полягають у відтворюванні рухів різних тварин та у грубій пантомімі, що зображує різні побутові сцени.

Помешкання остяків нагадують вогульські – вкриті дерном брусовані зруби з прибудовою для зберігання різного домашнього непотребу. Вздовж стіни тягнуться нари, вкриті циновками з трави, а у більш заможних – шкурами оленів. У кутку здіймається вогнище з прямою трубою, що прикрита шматком дерева. Поперек труби прикріплюється дерев`яний гак для підвішування гайтану та котлів для приготування їжі. Взимку єдине вікно загороджується тонкою кригою. У такій юрті живе по декілька родин із собаками, від чого стає тісно, брудно та неймовірно тяжке повітря. Літні юрти влаштовані більш первісно – звичайний конусоподібний шалаш, з діркою угорі, зроблений з гілок, що прикриті берестою чи (рідше) оленячими шкурами. Вогнище розводиться одразу на землі.

Їжа остяків складається з “бурдюку” (юшка з борошна, м`яса та жиру) та “варки” – суміш з риб`ячих кишок та риб`ячого жиру, а також висівкові палянички, що печуться на палочках, які встромляють у землю біля самого вогнища. М`ясо та риба вживаються частіше за все у сирому вигляді та без солі. Олень – найулюбленіша їжа остяків. Вони ріжуть щойно вбитого оленя і, умокаючи шматки у теплу кров, із жадібністю їх з`їдають.

Кирпичний чай, горілка та тютюн увійшли до загального вживання в остяків. Їжу остяки кладуть до маленьких дерев`яних коритець, які потім дають вилизувати собакам і тому ніколи їх не миють.

Головні зайняття остяків – рибальство та мисливство, і чим далі на південь, тим більше остяки перетворюються в осілих рибалок, що мешкають на берегах річок, і лише взимку вони займаються мисливством. Остяки, що мешкають вище по Обі та по Іртишу, набагато більше обрусіли, ніж сургутські та березовські, навіть почали забувати рідну мову. Найбільш культурні остяки Тобольського повіту та більш південні з них почали навіть займатися землеробством.

Хоча більшість остяків прийняли православ`я, однак язичницькі вірування залишаються у них в повній силі. В їх уяві християнські святі злились з їхніми язичницькими божествами; ап. Петр, напр., --«Обскій мужикъ» ототожнюється зі стародавнім божеством риб. Головне язичницьке божество, Торим, знаходиться поза світом і не зважає на людські справи; жертвоприношень потребують лише другорядні божества, і посередниками між ними та людьми є шамани, за допомогою яких остяки звертаються і для звільнення від хвороб, й у випадку зникнення речей. Досі остяки ховають своїх покійників з предметами їх домашнього господарства – з луками, сітями, сокирами та ін., але обов`язково у зруйнованому вигляді: душу мають й усі подібні предмети, ось чому необхідна така відповідність між ними та померлими, тобто такий самий їх зламаний, мертвий вигляд. Жінка після смерті чоловіка виготовляє з дерева його зображення і протягом цілого року одягає його в одяг померлого, годує улюбленою їжею, цілує та ін. Через рік лялька ховається з плачем та жалем. У місцях, де мешкають духи, десь на холмі, неподалік від струмку чи річки, остяки розвішують різного типу принесене, або будують хатинку, де складають дороге хутро.

У минулому заможні та багаточисельні, тепер остяки дійшли до межі зубожіння і доволі швидко вимирають. Жага до горілки, крайня безтурботність, довірливість, розповсюдження хвороб, безсоромна експлоатація зі сторони русских та зирянських торговців – усе це веде остяків до остаточної загибелі.

П.Головачев.

З книжки: «Народы Земли», Москва, 1909, т.4 – «Народы России», С.104-118

Перекладач - Віра Аношкіна