Монографії

Дані про українців на єпархіяльних катедрах Фінської Руси

Українські ієрархи на великоруських єпархіяльних катедрах; український елемент в складі єпархіяльного управління. Біле духовенство й чернецтво українське в великоруських єпархіях; на-стоятельство в манастирях. Манастирські й соборні проповідники.

Об'єднані самим російським урядом у вищому церковному управлінні — Синоді, де переважали, оцінюючи загально, майже півстоліття, а й до утворення Синоду маючи силу в церковних справах в рр. 1700-1721 (місцеблюститель Стефан Яворський, Феофан Прокопович і Феодосій Яновський), українці, коли б діяли згідно та їм присвічувала б національно-церковна ідея автономії Київської митрополії, на правах якої остання увійшла р. 1686 в склад Російської Церкви, — могли б немало зробити для затримання прав своєї митрополії та ЇЇ особливостей, як українсько-білоруської Церкви. Інтенцій в цьому напрямку не бачимо ми з боку українсько-білоруських церковних достойників, яким доля судила бути в тих часах у керми церковного управління в Москві і Петербурзі. Не було між ними самими, як ми вже бачили, згоди й одно-стійности; «е видно, щоб їх турбувала доля Київської митрополії, коли вона з обласної автономної митрополії сходила на положення звичайної єпархії поруч з другими єпархіями в складі Російської Православної Церкви.

138

Такої байдужости з боку українських церковних достойників не було, однак, в справі обсадження своїми земляками архиєрей-ських катедр і інших церковних становищ та вчительських посад в самій Великороси. Навпаки, з півдня і заходу ціла, можна сказати, армія церковно-культурного дорібку Київської митрополії посунула на північ, ослабляючи культурні позиції своєї батьківщини, на запрошення, виклики й накази чи самих українських ієрархів, чи, частіше, російського уряду по рекомендаціях тих ієрархів. Розуміється, що в окремих випадках могло бути й звичайне протегування родичів чи друзів, хоч Синод забороняв архи-єреям держати на службі при собі родичів. Проте, як масове явище, не протекціями пояснюється велике затруднення земляків з України чи Білорусі в Московщині, а потребою в людях більш-менш освічених, а то й просто щось знаючих і чесних. Так, напр., Рафаїл Заборовський, єпископ псковський, писав Синоду: „Псковські природні з селян домові служителі мало до чого гідні, великі шумниці, а до того ж і хищниці"...

Очевидна річ, що коли б причиною ,,українського засилля", за висловом деяких великорусів-ненависників „черкашенишків-по-ляків", була протекція, тягнення краянина краянином, то московська влада ніколи б не допустила до такого упослідження своєї нації, а особливо в такій важливій справі, як поставлення на ка-тедри єпархіяльних архиєреїв. Аджеж в цій справі рішаючим голосом, що до того чи другого кандидата, була в Московщині ще й до „Духовного Регламента" воля государя, як в Українській Церкві під Польщею в XVI в. воля польського короля. І дивним видається, що тільки в половині XVIII в. схаменулась царська влада і наказує Синодові представляти надалі в архиєреї кандидатів рівно ж і з великоруських архимандритів, ніби Синод до цього часу сам вибірав і сам затверджував кандидатів тільки з українців. Тому цілком слушною треба признати саму думку історика: „Указ 1754 р. представляється нам зайвим, виданим тільки для форми, може бути тільки для стримання нарікань великорусів, що скаржились на нерівноправність з українцями" (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 518). Річ же в тім, що достойних кандидатів на архиє-рейство трудно було знайти посеред невченого великоруського чернецтва в часах реформ і освітнього руху при Петрі І та й далі. Але це зовсім не означає того, що Синод, з перевагою в ньому українців, не представляв на архиєрейство великорусів, представляв, навіть на Київську митрополичу катедру в 1721 році.

В часі XVIII ст. з 26 великоруських єпархій (включаючи й сибірські — Тобольську й Іркутську) не було жодної, катедра якої не була б занята в тому чи іншому часі єпископом-українцем. Були катедри, — і то з видних катедр, — які довший час підряд управлялись українськими ієрархами. Так, місцеблюститель ми-троп. Стефан Яворський 18 років (1700-1718) керував Московською єпархією, як бувшою патріяршою, що не мала свого архи-єрея, а коли вона з т. зв. „синодальної области" (в рр. 1721-42)

139

була відновлена (з виділенням з її величезного складу чотирьох нових єпархій), як окрема єпархія, в 1742 р., — то катедру її від 1742 до 1767 р. займали українські ієрархи: Йосиф Волчанський, що перед тим був єпископом могилевським, Платон Малинов-ський, перед тим архиєпископ крутицький, і Тимофій Щербаць-кий, перед тим митрополит київський. Петербурзька єпархія, яка була утворена указом 1 вересня 1742 р., до самого правління Катерини II мала своїми єпархіяльними архиєреями тільки українців (Нікодим Сребницький, Феодосій Янковський, Сильвестр Кулябка і Веніямин Пуцек-Григорович); перед тим же територія її підлягала новгородським або псковським владикам, теж не великорусам. Новгородська єпархія, після смерти великоруса митрополита Іова (1697-1716), святителя, що сам був освічений і добре ставився до освічених і побожних духовних київської школи, управлялась архиєпископами — білорусом і українцями впродовж майже 40 років (Феодосій Яновський, Феофан Прокопович, Амвросій Юшкевич і Стефан Калиновський). Псковська єпархія від 1718 р., коли на єпископа псковського був висвячений ректор Київської Академії, ігумен Феофан Прокопович, і до 1761 р. мала єпархі-яльних архиєреїв українців, які так само, як і владики новгородські, були переважно й членами Синоду (Феофан Прокопович, Ра-фаїл Заборовський, Варлаам Леницький, Стефан Калиновський, Си-мон Тодорський, Веніямин Пуцек-Григорович). Катедру Тверської єпархії від 1703 до 1763 р. займало тільки два єпископа великоруса, і то в короткому часі 5 років; впродовж же 55 років було шість ієрархів українців, між ними й члени Синоду — архиєписко-пи: Феофілакт Лопатинський (1723-1735) і Митрофан Слотвин-ський (1738-1752). Смоленська єпархія, за сто майже років 1699-1795, була очолена владикою з великорусів тільки два роки, греком — п'ять років; впродовж же 90 років очолювали її владики українці і білоруси, довгими роками два ієрарха — вихованці Київської Академії: Гедеон Вишневський (1728-1761) і Парфеній Соп-ковський (1761-1795). Казанська єпархія від 1732 до 1762 р. управлялась українськими ієрархами. Архангельська єпархія на півночі (іменована спочатку холмогорською) за 90 років (1682-1771) мала єпископів і архиєпископів — 6 українців, 3 -— великоруси і 1 грека (між українськими владиками — Варнава Волостковський, син багатого шляхтича з Галичини, займав катедру від 1712 р. до смерти в 1730 р.). На катедрах Тобольської й Іркутської єпархій в Сибіру (Іркутська катедра була від 1706 до 1727 р. вікаріятством Тобольської митрополії, в 1727 стла окремою єпархією) всі 13 ієрархів за час приблизно від 1701 до 1775 р. були українці, бо ці єпархії були місійним тереном, на який Петро І ще патріярхові Адріянові казав писати до київського митрополита, щоб пошукав „в малоросійських своєї области містах і манастирях ... доброго і вченого і благого непорочного життя чоловіка, котрому б в Тобольську бути митрополитом і міг би з Божою поміччю в Китаї і в Сибіру, в сліпоті ідолослуження і в прочих невірствах закосні-

140

лих людей приводити до пізнання і служіння і поклоніння істинному живому Богу"... Коли в 1722 р. Синод представив на іркутську катедру білозерського архимандрита — великоруса Іринарха, то Петро І не затвердив його як „невчеиого", бо в Сибір, „особливо для просвіти інородців, потрібний єпископ вчений".

Але ж і взагалі призначення на архиєрейські катедри переважно українців мали свою причину в стремлінні дати освічених архипастирів в єпархії, щоб архиєрей подбав і про освіту духовенства, а тим самим і пастви. Синод кандидатів на вдові катедри, яких представляв на затвердження верховній владі, поділяв на шкільних, цебто таких, які мають шкільну освіту, і нешкільних; той стан, в якому перебувала дана єпархія з погляду ступеня її темноти чи освіти й моралі, Синод приймав під увагу, вибіраючи кандидата на її катедру. Турботою було не раз і те в ті часи, щоб новий владика не знищив в області освіти й культури, того, що єпархія придбала за його попередника.

В управлінні великоруськими єпархіями архиєреї-українці ко-ристали з помочі своїх земляків, чи то на становищах членів консисторії, чи урядовців в канцелярії консисторії, служачих архи-єрейського дому. Не було це явищем загальним, тим більше, коли й Синод противився тому, щоб архиєреї оточували себе в управлінні родичами чи й земляками. А між тим архиєреї-українці, почуваючи себе на чужині, дійсно потрібували часто опертя в управлінні на людей, їм відданих, людей з освітою, яких не знаходили посеред місцевого духовенства. Особливо ж гостро відчувалась така потреба тоді, коли новоприбулого владику зустрічала на місці ненависть, ворожнеча, інтриґи, грубіянство. Ось кілька прикладів.

В р. 1733 єпископ-великорус Алексій Титов був переміщений Синодом з Вятки до Рязані, а єпископ рязанський Лаврентій Гор-ка, українець, з учителів піїтики Київської Академії, призначений був до Вятки. Єп. Алексій в листі до вятського воєводи постарався заплямити єп. Горку, також і посеред службовців консисторії, яких перетягував до себе, в Рязань. Вятське соборне духовенство зустріло нового владику надзвичайно неприязно. До Котельничу, де була перша зустріч, соборяни привезли чорну, всю обірвану мантію, „в котру і мертвого архиєрея гідно було покласти", і не привезли посоха, аби, — припускав єп. Лаврентій, — не міг відправити він царського молебна. І далі продовжували робити йому всякі прикрості й перешкоди: гарячою водою обварювали, гарячим воском, клали в митру гнилизну; старались не допустити до відправи в царські дні, щоб пришити політичну справу... „За таким, різними способами і нестерпним гонінням, — писав єп. Лаврентій до Синоду, — не можна мені й жити, не тільки що єпархією управляти. Майже всі на зло мені настроєні, всі на спокусу другим розпустилися без міри, всі не слухають, інші бігають, другі ховаються, безобразне піячать, в противність, на шкоду дому архиєрейському і мені, чинять. Хотів я і вчення словяно-латинські

141

для робят в єпархії вятській заводити, і вчителі з Києва, два чоловіка мирських, прибули до мене, але за таким гонінням і за про-тивностями неможливо"... Поведінку єп. Алексія Тітова, що перший викликав таку ворожнечу до свого наступника на архиєрей-ській катедрі, Феофан Прокопович і весь Синод кваліфікували як прояв ненависти, „крайньої злоби і небратолюбства" до єпископа Лавенртія, як до чоловіка з іншого краю, тим більше незрозумілих, що Алексій ніколи єп. Лаврентія й не бачив... („Описаніе документов і дєл архива св. Синода", — т. XIV у К. Харлампо-вича, о. с., стор. 494).

В Суздалі єпископ Варлаам Леницький (з ігуменів Київо-Михайлівського манастиря, на суздальській катедрі — 1719-1724 р.) також мав немало прикростей, як „чоловік іностранний", напр., по-дячий Михайловський лаяв його всякою лайкою, називав „архи-єреишком і черкашенишком" (ІЬісІ.). Єпископові іркутському Іно-кентію Неруновичу доводилось вислухувати лайку навіть за парадними обідами з погрозами, що буде побитий і посаджений на „гауптвахту", і то від віце-губернатора та від секретаря іркутської канцелярії, в обох випадках за правду: віце-губернатор був хабарник, а секретар захопив церковну землю, на що скаржився єпископ Інокентій в свому поясненні до Синоду, чому архиєреям неможливо жити в іркутській єпархії (ІЬісі. стор. 521).

Отже чимало було випадків, коли кандидати українці відмовлялись від призначення на великоруські архиєрейські катедри, особливо в північні єпархії, мотивуючи відмову станом свого здо-ровля, коли в дійсності їх лякали грубіянські звичаї, вороже відношення місцевого духовенства до „черкасів" і „поляків" на архи-єрейських катедрах. Тому Синод, при загальній тенденції його до заборони архиєреям оточувати себе „своїми", змушений був поступатися перед настирливими представленнями архиєреїв-україн-ців про позоставлення при -них службовцями земляків-українців, хоч це й викликувало перебільшувані скарги де-кого з великоруських владик, що, мовляв, владики-українці „тільки своїх черкасів всім наділяють і охороняють". Очевидно, що впливовіші з українських владик на видних становищах чи катедрах мало знали обмежень щодо затруднення при собі і в єпархіяльних управліннях своїх земляків. Так, про Феофана Прокоповича казали, що він „заполонив" псковську єпархію „черкасами"; ще не знаючи, для якого „послушанія" викликають його з Києва до Петербургу, він привіз з собою оо. Серапіона, Михаїла, Симона, які й брали участь в єпархіяльному управлінні. Суддями й управителями архи-єрейського дому були в нього українці — архимандрит Петро і ієромонах Маркел Радишевський. Також про крутицького, а потім московського, архиєпископа Платона Малиновського історики писали, що він оточив себе „для чесних послушаній" монахами-українцями, і в канцелярії консисторії бували в нього українці. Дуже сильний український елемент був в Ростовсько-Ярославській єпархії при митрополиті Ареснії Мацієвичі, де українці були на

142

становищах членів консисторії, екзамінаторів, секретаря владики, економів архиєрейського дому, скарбників, суддів архиєрейського приказу. З митрополитом тобольським Іоаном Максимовичем прибуло р. 1711 в Тобольськ 17 українців, більшість для обслуги архиєрейського дому і півчих, але було й три ієромонахи, два ієродиякони і світський писар для помочі в єпархіяльному управлінні.

Українське духовенство, яке переїздило з України в Московщину в XVIII в., належало, як було це і в XVII в., куди більше до чорного, ніж до білого духовенства. Біле духовенство в минулому шукало умов спокійного життя, переселюючись в межі Московської держави, часто з своєю паствою, в часах Руїни і польських переслідувань. В XVIII ст. в Лівобережній Україні стало спокійніше й відпали властиво мотиви попереднього часу до переселення на північ. Але повстали інші умови, задля яких охочі з білого духовенства до кар'єри найперше могли залишати свою батьківщину і переїздити на Московщину. Якраз призначення на великоруські катедри архиєреїв-українців відкривало дорогу й представникам українського білого духовенства до отримання видних і добрих з матеріяльного боку посад в соборних і взагалі мінських парафіях обох столиць і інших більших міст Великороси. Російський уряд був також зацікавлений в тім, щоб в пограничних з Заходом областях мати по містах освічене духовенство, що вміло б проповідувати, і за таким звертався до Києва. Отже викликували українські архиєреї, викликував і уряд, а були й самі бажаючі з білого духовенства, які одержували призначення, як кандидати з богословською освітою, переважно на парафії в Москві чи Петербурзі. Треба зазначити, що в перші десятиліття XVII в. немало українців вчилося в Московській Академії, після скінчення якої були вони, як не постригались в ченці, першими кандидатами на столичних священиків.

Українське чернецтво й після підпорядкування Київської митрополії Московському патріярхові, якого змінив Російський Синод, залишилось, до часів правління Катерини II, головним носієм українського церковно-культурного впливу на Московщині, як було це і в другій половині XVII віку. Відомо, що Петро І не мав симпатій і навіть з великою неприязню ставився до чернецтва, проводячи ряд заходів, аби чернецтво ослабити матеріяльно і обмежити кількісний зріст його. Але ж таке ставлення до чернецтва великоруського, в якому Петро І не без підстав бачив опозицію, приховану, а часом і відкриту, своїм реформам, не мішало Петру І користати з кадрів українського вченого й просто освіченого чернецтва, яке і викликувалось з України і добровільно переходило в московські манастирі, особливо в ті, де, як ми вже знаємо, утворились українські колонії ще в XVII в.

Уряд, викликуючи українських ченців з України, — і не поодиноко тільки, як переважно було в XVII ст., а іноді цілими десятками, — керувався мотивами, що ці ченці поможуть в заведенні й поширенні шкільної освіти на Московщині, забезпечать учи-

143

тельне настоятельство в манастирях великоруських і підіймуть їх культурно, утворять потрібний духовний контингент, з якого можна вибірати кандидатів на вищі духовні становища, головно ж на архиєрейські катедри. І дійсно, по справді вияснюється, що з 70 епископів-українців і білорусів, які займали великоруські катедри в рр. 1700-1762, рідко хто, як Стефан Яворський чи Феофан Про-копович, Димитрій Туптало, був висвячений на великоруську ар-хиєрейську катедру, не будучи попередньо на тому чи іншому становищі в манастирі великоруському; майже всі вони брались з того чи іншого великоруського манастиря, чи школи при манастирі, з становищ архимандрита, ректора, намісника, префекта, ігумена.

З України потрібували, як бачимо, на Московщину вчених і учительних монахів, яких «а Московщині майже не мали, але одночасно з цим не бачимо, щоб уряд прикладав старання до того, щоб таких своїх мати, навпаки, при Петрі І видано було укази, які мали на цілі зв'язати путами розвиток взагалі чернецтва у великоруських манастирях. Указом 28 січня 1723 р. заборонено було ма-настирям постригати кого-будь в ченці, опріч вдових священиків та дияконів і солдат, назавжди звільнених від вйськової служби. Указом 31 січня 1724 р. добавлено було про постриження студентів духовних шкіл; коли хто побажає постригу, тільки у віці їх після ЗО років та після трьохрічного випробування. Правда, в тому ж 1723 р. була спроба підняти освітній рівень московського чернецтва, коли наказано було переписати в манастирях молодих ченців і вислати їх в московські школи в науку. Але прислано було тільки двох ієродияконів з смоленської єпархії (і то один невдовзі втік) та одного з Сибіру, а по добрій волі з'явилось 4 молодих ченці. З багатьох же інших єпархій і з московських мана-стирів, де було немало молодих і до науки здібних ченців, „з яких міг би бути хосен для Церкви і вийшли б в учителі та предика-тори, донині, -- як писав в р. 1726 Гедеон Вишневський, ректор Московської Академії, — нікого не присилали". Синод висилав повторні укази, щоб присилали в Москву молодих ченців вчитися, але так з цього нічого наразі й не вийшло: за українськими ченцями надовго ще заховалось їх перешенство, обумовлене їхньою освітою. (П. В. Знаменський. Духовния школи в Россіи до реформи 1808 г. Казань. 1881. Стор. 320, 321.)

Несприятливі розвиткові чернецтва укази Петра І, підтверджені й указом 10 червня 1734 р. цариці Анни, привели до оскудіння чернецтва. Синод в докладі від 14 грудня 1745 р. цариці Єлісаветі писав, Ідо в деяких манастирях число братії дійшло до 3, 2, навіть одного чоловіка, і що припинюється в таких богослуження, а між тим ченці потрібні і для навчання, і для проповіді, і для місії, і для делегацій за границю з міністрами, і для поповнення ар-хиєрейства і настоятельства манастирів, врешті для спасіння душ окремих осіб, що бажають самотности. В Троїцькому манастирі (лаврі) в 1746 р. число братії дійшло до 100, коли раніше було 500. Архим. Арсеній Могилянський (пізніше митрополит київ-

144

ський) писав, що не тільки „на послушання в приписні (до лаври) манастирі, або по різних в лаврі службах чи по хазяйству за якою справою послати нема кого, але й для священнослуження чергових ієромонахів та на клиросах -— вельми недостаток."

На українські манастирі ці заборонні укази щодо постриження ченців не були поширені, що не раз Синод пояснював. Але ж ,,з надмірного усердя" сама єпархіяльна влада київська не раз зверталась до Синоду за дозволом на постриг студентів академії без трьохлітнього іспиту, як звертався, напр., архиєп. Рафаїл Заборов-ський в 1735 р. про дозвіл постригти 4-ох студентів, і тоді Синод скерував справу до кабінету міністрів, а останній дав цей дозвіл тільки через три роки, в липні 1738 р. Мимо таких випадків, в Україні продовжувала бути свобода постригу, порівнюючи з Московщиною, при чому дальші льготи українцям щодо постригу мотивуються потребами в ченцях великоруських манастирів і шкіл. В кінці правління цариці Єлісавети, 6 вересня 1761 р., дозволений був постриг всіх бажаючих, як великорусів, так і українців, якщо нема до того правних перешкод; того ж 1761 р. дозволено було митрополитові київському постригати великорусів. Указами Катерини II 1764 р., 1766 і 1770 р. дозволено особам мужеської і жіно-кої статі приймати по бажанню чернечий постриг, але невільно було постригати урядовців без звільнення їх 'начальством і кріпаків, що не дістали волі від поміщиків. В році 1762, перед секуляризацією Катериною II манастирських земель, в Російській Церкві, виключаючи Україну і Білорусь, було у всіх єпархіях 732 муже-ських манастиря, 222 жіночих; по штатах же 1764 р. залишено: му-жеських манастирів 1 кляси — 20, другої кляси — 41, третьої кля-си — 100; жіночих усіх трьох кляс манастирів 'встановлено було по штатах — 39. Тоді ж заборонено було відкривати нові манастирі без самодержавної на те царської волі (Архиєпископ Філа-рет. Ор. сії. Т. V, стор. 211-212).

Велика кількість українців-ченців вчених на великоруських єпископських катедрах тягне за собою й велику кількість настоя-телів-українців по великоруських манастирях у XVIII в. Освітній ценз кандидатів в настоятельство грав, розуміється, велику ролю, але ж приймались під увагу й інші якості, як — побожність, здібності адміністративні, господарність, а таких кандидатів українські ієрархи скорше могли мати посеред своїх земляків з України, де чернецтво розвивалось в умовах більш вільних і культурних, ніж у Великоросії. Кандидати на становища настоятелів з українців або викликались безпосередньо з України, або проходили перед тим в Московщині якусь службу чи послушання в манастирях, при архи-єрейських домах, ієромонахами в російському флоті, найбільше ж на педагогічній ниві по школах. В багатьох єпархіях саме вже ректорство чи префектство в школі сполучалось з настоятельством в тому чи іншому манастирі, що підіймало і авторитет ректора або префекта і більш забезпечувало його матеріяльно.

ю = 145

До відкриття синодального управління в Росії на призначення архимандритів у визначних манастирях мав вплив місцеблюститель митроп. Стефан Яворський, також сенат; від часу утворення Синоду до нього перейшло призначення настоятелів у більш значних манастирях, а також у всіх ставропигіяльних. Таких ставро-пигіяльних манастирів, тобто непідлеглих єпархіяльному архиєре-єві, було в тих часах в Рос. Церкві 14, з них два в Україні (Київо-Печерська Лавра і Київо-Межигірський), 9 в Московській (б. пат-ріяршій) єпархії (між ними — Троїцько-Сергієва Лавра), один в Смоленьскій єпархії, один в Тамбовській і один в Тверській. Став-ропигіяльні манастирі підлягали безпосередньо Синодові, іменуючись „ставропигіяльним його (чи її) імператорського величества і св. Синода манастирем" (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 599). Але не тільки в ставропигіяльні манастирі призначення настоятелів чи намісників часто залежало від царської волі; ствердження кандидатів, чи навіть і вибір їх, в настоятелі визначних манастирів, хоч такий манастир і не був ставропигією, не проходило без згоди верховної державної влади. Тому в факті призначення архимандрита-ми манастирів (сан архимандрита чи намісника прислуговував настоятелям важніших і більших манастирів) кандидатів з ченців-українців треба вбачати й певну церковну політику світської влади (до часів Катерини II), яка апробувала представлення тих кандидатів Синодом чи епархіяльним архиєреєм-українцем.

Перше місце посеред великоруських манастирів займав Троїць-ко-Сергіевий манастир, в р. 1744 переіменований в лавру; манастир цей (в 60 клм. від Москви) був заснований славним подвижником XIV ст. преп. Сергієм Радонежським (помер р. 1392) ще в тих часах, коли з Київської митрополії не виділилась Московська. За свою трьохсотлітню до XVIII в. історію Троїцько-Сергієвий манастир особливо вславився в Смутну добу московської історії, коли витримав в рр. 1608-1610 осаду польського війська і був взагалі одним з головних осередків, звідкіля йшли заклики до боротьби зо смутою і наїздниками. Тим більш вимовним є для нас факт, що в цьому, давньому і славному в історії Московщини, манастирі українські ченці мали перевагу і таку видну ролю в керуванні життям Троїцької Лаври впродовж десятиліть у XVIII в. Ар-химандритами її були в часі від 1722 по 1766 р. українці: Гавриїл Бужинський (він же член Синоду з 1721 р.; помер р. 1731 єпископом рязанським); Амвросій Дубневич (з ректорів Київської Академії, пізніше єп. чернігівський); Кирил Флоринський І (член Синоду; з префектів Харківського колеґіума, префект і ректор Московської Академії); Арсеній Могилянський (призначений з учителів Московської Академії з дорученням відкрити в лаврі семінарію; з 25 червня 1744 р. і до 1752 р. управляв лаврою в сані єпископа Переяславського; пізніше Київський митрополит); Афанасій Воль-ховський (член Синоду; з Полтавщини, постриг прийняв в Троїцькій лаврі; перед тим був учителем Харківського колеґіума; помер в сані єпископа тверського); Лаврентій Хоцятовський (з співаків

146

київського катедрального хору, потім придворний уставщик-іє-ромонах).

При архимандритах-українцях переведена була реформа управління Троїцько-Сергієвого манастиря за зразком Київо-Печер-ської лаври. З 1739 р. впроваджено було інститут 12 соборних старців-ієромонахів, з яким духовним собором управляв манасти-рем архимандрит та його намісник, нове, дуже важливе становище, з якого брали кандидатів в єпископи. Так, перші ж 4 намісники, всі українці, просто з намісників Троїцької лаври стали ієрархами: Антоній Нарожницький з р. 1742 митрополитом тобольським; Феодосій Янківський з р. 1745 єпископом петербурзьким; Йоасаф Горленко з р. 1748 єпископом білгородським; Феофан Чар-нуцький з р. 1753 єпископом нижегородським. Коли 8 червня 1744 року Троїцько-Сергієвий манастир наіменований був лаврою, то було дозволено йому викликувати ченців з других манастирів, в тім також з Київо-Печерського, бо ж, як сказано було вище, кількість ченців в Троїцькому з колишньої 500 впала до 100. Отже й з України, за дозволом Синоду й світського уряду, кілька разів викликували до Троїцької лаври не тільки соборних ієромонахів, але й простих ченців, і не тільки ченців, а й послушників; викликували й виписували в рр. 1742, 44, 46, 49-51 і пізніше. Не дивно, що Троїцька лавра в цих часах наповнилась українцями, які, по-мимо архимандритства й намісництва, займали часто й інші адміністративні в манастирі становища, як келаря, скарбника, ризничо-го. З 1742 року відкрита була при манастирі й семінарія, учителями в якій теж були викликані українці. „В Троїцькому манастирі вас, поляків, умножилось, і манастирем заволоділи без іменного імператорського величества указу", нарікали незадоволені місцеві ченці-великоруси.

Другий давній, в самій Москві, манастир XIV в. Чудов, заснований київським митрополитом Алексієм, так само мав у XVIII ст. ряд настоятелів і намісників з українських ченців. 4 січня 1723 р., коли архимандритом манастиря був довголітній перед тим ректор Московської Академії український богослов Феофілакт Лопа-тинський, вийшов царський указ, щоб „в Чудовому манастирі мати монахів, які гідні були б поставлення в духовні начальники"; монахів же, „котрі тамо суть під стіною точію (тільки) стоять", щоб переводити до других манастирів. І настоятелі Чудова манастиря, якими були після Феофілакта Лопатинського теж підряд українці — Феофіл Кролик, Варлаам Скамницький, Іларіон Григорович, посилались на цей царський указ, викликуючи в склад братії манастиря вчених українських ченців. Указом же 16 липня 1744 року Чудов манастир було приділено московським архиєреям, як домовий манастир при катедрі; тоді московські владики стали його настоятелями і управляли ним через намісників. З тої ж причини, що московськими архиєреями аж до 1775 р. переважно були українці, то і намісники манастиря переважно були з українців, і склад братії поповнявся немало українцями; особливо було це

147

при московських архиереях ПлатонІ Малиновському (1748-54) і Тимофії Щербацькому (1757-67).

Заіконоспаський манастир в Москві (назва його означає: Спа-ський манастир за іконним рядом) вже в другій половині XVII в. був відомий як осередок київської вчености, коли там збудовані були окремі „хороми" для Симеона Полоцького, вихователя царських дітей. У XVIII ст. настоятельство в цьому манастирі було пов'язане з ректорством в Московській Словяно-Греко-Латинській Академії, яка поміщалась в цьому манастирі. А коли ректорами Академії до часів Катерини II були виключно майже українські вчені монахи, то вони ж були й настоятелями Заіконоспаського манастиря; так, в часі від 1703 до 1761 р. було 19 настоятелів цього манастиря українців. До манастирської ж братії належали й учителі Академії — ченці, теж багато з них українців з українських шкіл Києва, Харкова, Чернігова.

По інших визначних манастирях Московської єпархії також бачимо в першій половині XVIII в. настоятелями немало українців, як в Донському манастирі в часі від 1698 до 1774 р. було 7 архи-мандритів-настоятелів з українців; в Симонівському ман. від 1704 до 1771 не було жодного великоруса настоятеля, а українців 7 і сербів 2; в Новоспаському з 1721 до 1764 було 6 настоятелів українців; в Савино-Сторожевському ман. з 1699 по 1765 р. було 7 архимандритів українців і білорусів; у Воскресенському-Новому Єрусалимі з 1722 по 1765 р. було 4 настоятелі українця, з них Амвросій Зертис-Каменський управляв цим манастирем в сані ар-химандрита в рр. 1748-53, в сані єпископа Переславля Заліського в рр. 1753-61 і в сані архиєпископа крутицького в рр. 1761-65, за який час так відбудував цей манастир, що вважався його другим, після патріярха Нікона, будівничим (Харлампович К. Ор. сії., стор. 570-582).

По численних великоруських манастирях інших великоруських єпархій кількість настоятелів-українців в них у великій мірі залежала від того, як часто були на катедрах тих єпархій архиєреї українці або білоруси. Так, в манастирях Новгородської єпархії було до 40 настоятелів українців і білорусів при архиєреях Феодосії Яновському, Феофані Прокоповичу, Амвросієві Юшкевичу, Стефанові Калиновському, в рр. 1721-1753. Теж в Псковській єпархії, катедра якої від 1718 до 1761 р. занята була українськими ієрархами, які й проводили своїх в настоятелі манастирів, особливо в псковсько-печерському і святогорському успенському. До таких же єпархій належала смоленська, яка по складу населення була наполовину білоруською, що впливало й при призначенні настоятелів навіть в ставропигіяльному Бизкжовому манастирі, де з 1702 по 1762 р. було 10 настоятелів не-великорусів, переважно білорусів. Тверська єпархія у важнішому калязинському троїцькому манастирі мала з 1712 по 1758 р. 7 настоятелів українців. В Петербурзькій єпархії ще до її утворення, як окремої, р. 1742, заснований був р. 1712 Александро-невський манастир, про який не раз вже була мо-

148

ва вище. Цей манастир, з якого Петро І рішив утворити свого роду церковно-адміністративну школу для підготовки кандидатів в єпископи, відразу став українською колонією на далекій півночі Росії, бо сюди викликались переважно українські ченці, які „вміли б латини", як писав перший настоятель Александро-невського манастиря архимандр. Феодосій Яновський. З утворенням петербурзької єпархії, настоятелями цього манастиря стали єпархіяль-ні архиєреї, що управляли манастирем через намісників, але при архиєреях-українцях в рр. 1742-62 і намісниками були теж українці. Проф. Київ. Дух. Академії Н. І. Петров підрахував, що за час з 1721 по 1750 р. становища настоятелів в манастирях Рос. Церкви займало не менш 200 осіб, вихованців Київської Академії („Акти і документи, относящіеся к історій Кіевской дух. академії" 1721-1795. Т. І, 2. Предисловіе XX); ця кількість стане, очевидно, ще більшою, коли додати настоятелів з київських вихованців в другій половині XVIII в. Але дати стисле число настоятелів манасти-рів українців у XVIII ст. все одно не є можливе, бо, як писав проф. К. Харлампович, „архиви манастирські не остільки ще розроблені (це до 1914 р.), щоб встановити навіть імена всіх настоятелів ма-настирів в рр. 1700-1762 ... тільки з 1765 р. стали вимотати, щоб при представленнях в настоятелі визначніших манастирів означали, якої нації кандидати. І зроблено це було для того, видно, щоб не давати ходу українцям" (Ор. сії., стор. 561).

Проповідь з церковної катедри з самого початку XVIII ст. не видавалась в Московщині вже чимсь дивним, як було то в другій половині XVII ст., коли Симеон Полоцький і інші проповідники з київських вчених явились в цій ділянці пастирства новаторами в Москві. Але з причини недостатку вчених чи освічених пастирів, в ділі проповідництва не було якої-будь організації до утворення Синоду; проповідництво мало характер випадковий. В „Духовному Регламенті" Феофана Прокоповича подана була й інструкція для проповідників, що, як теорія гомілетична, була авторитетним продовженням „Ключа розуміння" Йоаникія Голятовсько-го. З практичного ж боку уміщення проповідницької інструкції в законодатному для Церкви акті ставило справу проповідництва на шлях його організації. Згідно з указом Петра І з дня 31 січня 1724 р., вчені ченці повинні були служити народові проповіддю в Петербурзі в Невському манастирі і в столичних соборах, також і в Москві, у визначних манастирях і соборах. Р. 1739 Синод, призначаючи в девять єпархій екзамінаторами для ставлеників девять вчених українських ченців, поставив їм в обов'язок і проповідь в соборних і манастирських церквах з утриманням за це від архи-єрейських домів. Але в єпархіях на провінції проповідництво більш було зв'язане з духовними школами, про що скажемо нижче; встановити посади постійних проповідників виявилось там тяжким ділом.

Більш успішною порівнюючи була організація постійного проповідництва у визначних манастирях і соборах Москви і Петер-

149

бурґу. Так, в Чудовім манастирі була посада проповідника з винагородою в рік ЗО рубл. грішми і 25 четвергів хліба, а в 1724-27 роках займав її українець ієромонах з учителів Варфоломей Фи-левський; в Донському манастирі були проповідниками українці іерод. Мамонт Стрільбицький і б. учитель Феофан Квітницький. Найкраще було організовано проповідництво, дякуючи особливо єп. Арсенієві Могилянському, в Троїцькій лаврі. В катедральному Успенському соборі в Москві Синод в р. 1739 доручив проповідувати в урочисті святочні дні настоятелям московських манасти-рів з учених, які „для цього й поставлені тут". Тоді ж затребувано було Синодом докладні відомості про священиків Успенського собору з недостойних та про кандидатів на їх становища, щоб коли звільняться ці становища (за смертю> одних, "пьянственне життя" других, небажання проповідувати третіх), дати достойних священиків-проповідників. Так було призначено до Успенського собору в 1741 р. укр. священика Івана Змилевського, перед тим домового священика у кн. Черкаського. В 1744 р. було призначено петербурзького диякона українця Юрія Неруновича, як „чоловіка вченого і проповіді Слова Божого вміючого". В Петербурзі першим офіційним проповідником був в 1721 р. іеромонах-украї-нець Симон Коханівський. В урочисті дні випадало виступати в Петербурзі з проповідями найбільше членам Синоду, але вони, з причини „обтяження справами", вважали за краще (постанова 28 лютого 1726 р.) „вибрати персону, котра могла б завжди, вразі екстраординарне потребується, предики говорити". Священнослужителів, які б вміли предики укладати і виголошувати, Синод при-ділював до Петропавловського, Троїцького і Ісаакієвського соборів у Петербурзі, вишукуючи таких проповідників посеред тих, що скінчили Київську, Московську академії, Харківський колегіум. Опріч петербурзьких соборів, визначним місцем проповіді в урочисті відправи був в Петербурзі Александроневський манастир. Синод мав замір встановити постійну посаду „предикатора" в Нев-ському манастирі, призначивши, напр., в р. 1732 по штату певне утримання по цій посаді, але цей штат не був затверджений світською владою. В цьому манастирі частіш, ніж в інших соборах, бувала на службах імп. Єлісавета, і тоді проповідували там ієрархи й архимандрити з членів Синоду.

3. Роля українців в заснуванні й розвитку духовних шкіл в Московщині в XVIII в.; Московська Академія і єпархіяльні школи при архиерейських домах. Шкільні проповідники. Екзамінатори.

Ми знаємо, що внаслідок українських церковно-культурних впливів в Московщині в ХУІІ ст. була відкрита в Москві в кінці 1685 чи на початку 1686 р. "Славяно-греко-латинська Академія", учителями якої були брати Йоаникій і Софроній Лихуди, греки, бо патріярх Іоаким і московський уряд побоялись тоді зв'язати долю своєї школи безпосередньо з Києвом і його вченими зза „латинської" їх науки. (Див. т. II цієї праці, стор. 257-258). Але

150

Лихуди не втримались в Академії. Активна їх участь в полемиці літературній і в боротьбі в церковному житті