Монографії

До проблеми розселення літописної мері - пошук північних кордонів Мерянії (Інерома)

Проблема етнічної приналежности літописної мері, не зважаючи на багаторічні дослідження, все ще далека від вирішення. Мало хто непевен у фінських витоках мерянського етносу. Але чи була меря волзько-фінським народом, чи знаходилась у близькому рідстві з балтицькими фінами, або була якимось особливим проміжним фінським етносом – на ці запитання поки що немає відповідей.

Завдяки археологічним розкопкам ми досить добре уявляємо собі спосіб життя та господарство мері, а також етапи розвитку мерянського етносу та його обрусіння (русифікації). Більшість археологів вважають мерю занадто розчленованим в етнічному та діялектному відношеннях волзько-фінським народом. Від лінгвістів, що вивчали збережені російською мовою релікти мерянської мови, залежить остаточне вирішення питання.

У мерянській проблемі два основних напрямки пошуку: з`ясування місця мері та мерянської мови серед фінських народів і мов; визначення території її розселення.

Вирішення першого завдання залежить перш за все від кількости та якости лінгвістичних джерел, а також від адекватности принципів та методів дослідження. Починаючи з XIX ст. як головне джерело інформації про мерянську мову використовувалась субстратна топонімія, розповсюджена на території стародавніх мерянських земель. Однак навіть добре обізнані та методично підготовані дослідники мали в своєму розпорядженні порівняно невеликий і незавжди якісний матеріял. Звідси неаргументовані висновки і суперечливі судження. Нещодавню спробу долучити як джерело вивчення мерянської мови інший вид реліктів – запозичення в російських говірках (1) – важко визнати успішною через непрактичне відношення до матеріялу, довільне відбір фактів та прямолінійність дослідницьких прийомів. Перспективнішим є все ж таки вивчення географічних назв: вони незрівнянно чисельніші, більш системні, точно пов`язані географічно і легше впізнаються як мерянські. Методику вивчення субстратних топонімів також достатньо добре розроблено. Тому можна сподіватись, шо по завершенні збирання топонімічного матеріялу проблему лінгвістичної ідентифікації мерянської мови буде вирішено. При цьому й достовірно встановлені мерянізми російських говірок знайдуть своє місце в процесі реконструкції мови.

Але є й інше завдання – визначення коренів розселення мері. Постановці цього завдання і пошуку шляхів його вирішення й присвячено статтю. Загалом, територію, опановану літописною мерєю, давно з`ясовано. Іноді її називають “історичними мерянськими землями” (ІМЗ), враховуючи сучасні Владімірську, Івановську, Ярославську області, східну частину Московської та західну частину Костромської. Вважається, що “костромська” меря другорядна по відношенню до “центральної”3. Хоча для цього припущення є підстави, навряд чи треба зовсім відокремлювати костромську мерю, тому зайняту нею територію зазвичай долучають до ІМЗ, утворюючи їх північно-східну периферію.

Цей вже усталений погляд на розселення мері грунтується на історичних даних, отриманих з старокиївських (руських) літописів, археологічних матеріялах, а також на розповсюдженні етнотопонімів, що містять етнонім меря. Подальшого обговорення вимагають, однак, північні межі розселення мері, які “за з`ясуванням” умовно проводяться по північним кордонам Ярославської та Костромської областей. Перш за все потрібно згадати про “мерянську гіпотезу” фінського вченого Я.Каліми, що справедливо вказав на збіг або близьку схожість деяких гідронімів ІМЗ, мерянських на його думку, з географічними назвами Русского Сєвєра (РС)4. Ці збіги розглядалися ним як результат перенесення мерянської топонімії русскіми під час освоєння РС. Вірні за суттю спостереження було абсолютизовано. Саме тому фахівці відхилили гіпотезу Каліми, хоча окремі випадки перенесення назв русскіми або мерянами, що переселялися разом з ними, могли мати місце.

Так, можливість перенесення назв ІМЗ на РС підтверджується островом мерянської топонімії гідроформантом, який яскраво диференціюється – енгарь (пор.марійськ. ен-єр “ріка”) у середній течії річки Уст`я на півдні Архангельської области (карта 1). Географічні назви середньоуст`янського мікрорегіону вже було докладно охарактеризовано5, тому обмежимось тут акцентуванням на досить пізньому походженні місцевої мерянської топонімії, яка пов`язана переважно з переселенням певної частини мерян в процесі русского “ростово-суздальського” освоєння важського краю (“низовської” колонізації)6. Важливо підкреслити також, що на Уст`ї меряни, що розмовляли, на нашу думку, однією із стародавніх волзько-фінських мов, близькою до марійської, мали підселитись до родичів – “північно-фінського” поселення.

Існування цього острівного топонімічного мікрорегіону саме по собі не може бути підставою для пересування кордонів мерянського розселення на північ. Однак спостереження Каліми, середньоуст`янський мікрорегіон і, так звані, “ростовщини” РС8 свідчать про можливу міграцію мерянського етносу в північному напрямку. На це ж, по суті, вказує припущення про другорядність костромської мері. Саме тому і є цілеспрямованим пошук мерянських слідів на територіях, що безпосередньо прилягають з півночі до ІМЗ, тобто сучасних Вологодської та півдня Архангельської областей.

Уточнення північних кордонів розселення мері має здійснюватись комплексним шляхом: як за історичними та археологічними матеріялами, так і за лінгвістичними даними – русскою етнотопонімією і власне мерянськими топонімічними реліктами. Саме при вирішенні цього питання перспективними є контакти археології та лінгвістики, які можуть об`єднатись на спільній базі – картографуванні – і, тим самим, спрямовувати та коректувати спільні пошуки.

Однак поки що ми не володіємо певними історичними матеріялами про перебування мері на територіях на Північ від ІМЗ, а відомий нам археологічний матеріял, який може бути визнано як мерянський, відноситься лише до одного виду джерел – прикрас (підвіски-коньки, трикутні підвіски) – і лише до одного місця – витоку Шексни біля Білого озера9. Отже, ще невідомо, чи дійсно він належить власне мері. Етноніми та етнотопоніми, що безпосередньо вказують на мерю, як це знаходимо на території ІМЗ, включаючи Костромський край, між Білим озером та північною Двиною теж поки що не знайдено. Проте топонімічні факти досить яскраві, і вони повинні з часом або знайти підтвердження в археологічному матеріялі і трактуватися як мерянські, або отримати якесь інше пояснення, тим більше що характер припущеного освоєння мерянами більш північних земель ще не з`ясовано і так само важко вирішити питання про те, коли розселялася тут меря – в період її зв`язків з русскіми чи раніше.

Слід все ж відмітити, що ще не зовсім втрачено надію знайти на досліджуваній території етнотопоніми, похідні від меря, оскільки одну таку назву – Мерські болота – записано в Красноборському районі Архангельської області на правому березі Північної Двини, але у відносній близькости від пізньомерянського мікрорегіону на середній Уст`ї (див. карту 1). Для цього етнотопоніму знаходяться надійні співвідношення в ІМЗ: Мерські болота у Мантуровському районі Костромської області і болотце Мерське в документі 1504р., що відноситься до Звенигородського повіту (рус. – “уезда” – прим. перекладача). Зафіксовано також назви струмка Мерьков у Велігодському районі Архангельської области і луг Мерічєвих Чіща в Шексінському районі Вологодської, але якщо ці топоніми і пов`язано за походженням з етнонімом меря, то лише опосередковано через антропоніми Мєрько (пор. Варяжко) і Мєрічев (б-) могло статися й на мерянському грунті12. Цю можливість підтверджує й топонім Вохтоболка з мерянським ойконімічним формантом –бол. Примітно також, що майже всі назви Синій камінь на РС (окрім білозерського та онезького, які можуть бути звичайними “кольоровими” найменуваннями) входять в ареал во- (бо-).

У межах цього ареалу знаходяться й інші топонімічні факти, однозначно зіставні з мерянськими. Особливий інтерес представляє комплекс гідронімів Вёкса, що позначають озерні стоки (в Костромській області відомий і діялектний географічний термін вёкса “стік з озера”), котрі усі дослідники відносять до мерянізмів (пор. марійськ. ікса “затока”, “протока”, “протік”), оскільки у беззаперечно мерянських мікрорегіонах стоки з озер Плєщєєво (Переславське) і Нєро (Ростовське) мають назви Вёкса. Східніше на Північ - у західній частині Костромської области - гідронім Вёкса зареєстровано багаторазово, що в свою чергу дає змогу вважати термін набутком північно-східної (костромської) мері. І нарешті, що для нашої теми має особливе значення, гідронім Вёкса, який знову таки означає стік з озера, зафіксовано у низині річки Вологди та в акваторії Кубенського озера, тобто у верхньому Присухон`ї (див. карту 1).

В інших районах РС ані гідронім Вёкса, ані географічний термін “вёкса” не засвідчено, проте багаторазово реєстровано фонетично близький до них і такий, що точно відповідає марійській лексиці, гідронім Ікса - він, безперечно, означав в якихось північних говірках “озерний стік”. Наявність протези в у Вёкса (при марійськ. ікса і більш північних гідронімах Ікса) грунтовно пояснюється тим, що всі назви Вёкса знаходяться у межах ареалу во- (бо-).

Якщо ареал Вёкса однозначно тлумачиться як мерянський, то інтерпритація ареалу Ікса до півночі від Вёкса викликає значні труднощі, не дивлячись на “марійські” етимології для багатьох суміжних назв у деяких мікрорегіонах РС. Так на південних берегах озера Воже знаходимо: Вожега – марійськ. вож “корінь”, “гілка”, “розвалина”, Вондонга – вондо “кущ”, Іксома – ікса “затока”, “протока”, “протік”, Корнома – корно “дорога”, “шлях”, Лапач – лап “низький”, “низина”, Тінготома – тен-ге “гроші”+ димо – афікс відсутності ознаки, тобто “Безгрошова”, Шимка – шеме, шим “чорний” та ін. У цій вожегодській (чарондській13) топонімії (див. карту 2) або якийсь волзько-фінський субстрат, близький до власне марійської мови, або особлива мерянська говірка (мова), яка була розповсюджена на значній частині РС. Крім того, необхідно враховувати й північнофінську версію. Всі ці питання, однак, вже виходять за межі нашої статті.

Очевидно, шукаючи мерянських слідів на РС у першу чергу треба враховувати такі найменування, які засвідчено й на території ІМЗ, і на прилягаючій до них південній частині РС, обмеженій ареалом во- (бо-), але не маючи паралелей на інших більш північних територіях і, відповідно, досить надійно пов`язані з мерянськими даними (пор.Вёкса).

Однак, приймаючи версію, що ареал во- (бо-) має відношення до мері, а на це вказують і більш обмежені ареали, котрі були виявлені в його межах (Синій камінь, Вёкса, -- енгарь), можна спробувати ідентифікувати як мерянські і деякі інші факти субстратної топонімії, засвідчені не лише в ареалі во-, (бо-), але і в більш північних районах РС. Щоправда, однозначні результати в цьому випадку отримати важко. Як показник, наприклад, може бути гідронім Шокша, котрий вже Я.Каліма пов`язував з мерянським матеріялом. Дійсно, у мерянській мові є слово шокш “рукав”, а за добре відомомому у географічній термінології метафоричному перенесенні це також “рукав річки”14. Є.М.Поспєлов нарахував на РС дев`ять річок з назвою Шокша15, що суттєво підкріплює версію про його вихідну термінологічність. На території ІМЗ зафіксовано декілька назв річок Шокша і населених пунктів Шокшово, причому вже краєзнавець А.А.Тітов відносив гідронім Шокша до числа мерянських16. В ареалі, що нас цікавить, во- (бо-) також є річки з назвою Шокша (бас. Ваги у Вельському районі Архангельської області, бас. Кубени в Сямжинському районі Вологодської області). Здавалося б, є всі підстави вважати найменування такого роду і на РС мерянськими, але в цьому випадку і карельське Шокша поблизу Петроскої слід розглядати як мерянське, що все ж сумнівно. Тому доки що обмежуємось припущенням, що мерянському Шокша ІМЗ і ареалу во- (бо-) відповідає те саме слово в північнофінських мовах.

Більш значущі результати дає вивчення деяких назв на –бал, -бала, -бол, -бола, -пол і таке ін., що зустрічаються як на території ІМЗ, так і в ареалі во- (бо-). Ці назви представляють великий інтерес, оскільки вони, на загальну думку дослідників, в ІМЗ є яскравою диференціюючою межою мерянської топонімії. Етимологію форманту –бал-, -бол- та ін. поки що не встановлено, але для вирішення проблеми розселення мерян вона не має особливого значення: важливо, що це, безперечно, ойкономічний формант, характерний для мерянських назв поселень і досить широко розповсюджений на території ІМЗ, де зафіксовано кілька десятків таких найменувань (Атебал, Брембола, Іскробал, Курдобалово, Мушпал, Ружбал, Яхробал та ін.)

Оскільки з півночі до ареалу мерянських назв на –бал, -бол та ін. прилягає велика зона фонетичних тотожних або близьких найменувань на кшталт Вожбола, Нёнбал, Юмбалово та ін., охоплюючи в широтному напрямку райони Білого і Кубенського озер, верхів`я Ваги та басейн Уст`ї, правомірно виникає питання: чи не є ці назви мерянськими, оскільки за топоформантом вони не відрізняються від мерянських ойконімів ІМЗ? По суті й фіксовані ще далі до північного сходу пінезькі й мезенські найменування сіл типу Кушкопола і Лєтопола також близькі до мерянських топонімів. Але топоформант може бути спільним для цілого ряду мов, співпадаючи повністю чи варіюючи. Тому питання про можливість мерянського походження північнорусских назв на –бал-, -бол- та ін. слід вирішувати, по-перше, аналізуючи топооснови, а по-друге, обмежуючись межами ареалу во- (бо-) (див. карту 2).

Якщо вважати мерянську мову більш чи менш близькою до марійської, для деяких найменувань на –бал, -бол та ін. в цьому ареалі можна знайти досить певні марійські відповідники, пор., наприклад, назву села Юмбалово (Міжреченський район Вологодської області)