Монографії

Уроки двомовності: фіно-кельтська Ірландія

У мовному самогубстві

завжди замішаний ще "хтось",

якась сила, що тисне і

призводить до занепаду мови;

тут завжди є вбивця.



Джон Едвардс (1)

Б.Ажнюк (Київ)

Уроки двомовності: Ірландія

http://www.vesna.org.ua/txt/konf/derzh2000/02.html

У 1937 р., коли, згідно з новою конституцією, Ірландія офіційно вийшла з-під влади британської корони, ірландська мова стала державною (national language), першою офіційною мовою, а мова колонізаторів-англійців – другою офіційною. Проте формальна різниця в статусі – це тільки камуфляж. Насправді ж панування англійської мови донині залишається неподільним, а мова корінного населення близька до загибелі.

Ірландська мова має свою давню писемність, збереглися пам'ятки з VI ст., хоча окремі написи цією мовою на різних предметах відомі ще з IV ст. Християнство прийшло в Ірландію в 432 р. (на два століття раніше, ніж у решту сучасної Британії) і пов'язане з особою Патрикія, сина римського посадовця, захопленого в 16-річному віці в полон місцевими жителями. Згодом він утік у Галлію, отримав сан єпископа і, повернувшись до Ірландії як проповідник, розпочав християнізацію країни, з якою познайомився в юності. Найімовірніше, що Патрикій, згодом канонізований як св. Патрик, проповідував по-ірландськи (2). У період з VI до IX ст.ст., який отримав назву "Золотий вік", Ірландія була єдиною в Європі країною, мова якої використовувалася в літературі й освітніх закладах. В інших державах вони були латиномовними. У VIII ст. ірландська мова вже плекалася в монастирях як мова релігії, витісняючи латину, панування якої на континенті залишалося непорушним протягом багатьох століть. Ще до норманського завоювання Британських островів у другій половині XI ст. колоністи, що жили серед ірландців, але належали до інших кельтських племен – піктів, англо-саксів, данців, скандинавів, – були здебільшого асимільовані, тобто перейшли на ірландську мову.

Процес занепаду мови почався з приходом нормандців (XII ст.) і відбувався поступово. Англійцям, що також потрапили у васальну залежність і були змушені миритися протягом трьох століть із офіційним статусом франко-нормандської мови, вдалося відстояти свій мовний суверенітет, і в 1362 р. засідання парламенту вперше було відкрито англійською мовою. Геополітична експансія Лондона незабаром позначилася на мовному житті сусідніх етносів: у Ірландії домінування нормандців успадкували англійці. Судячи з уваги найвищої влади до мовної політики, уже в середньовіччі мова визнавалася важливим компонентом національної ідентичності. Король Генріх VIII видав на початку XVI ст. низку указів, спрямованих проти ірландської мови. Ключову роль у прискоренні лінгвоциду зіграло заснування англійських поселень на ірландській території, що почалося ще в XVI ст. і набуло найбільшого розмаху за часів Кромвеля (3).

Особливо відчутною була експансія англійської мови в період 1600-1800 pp. На кінець XVIII ст. нею вже говорило понад 50% населення Ірландії. До складу цієї мовної більшості увійшла й панівна верхівка. Ірландськомовними залишилися переважно представники низів, проте їхній мові бракувало соціального престижу й офіційного визнання.

На початку XIX ст. ірландці зазнали ще одного важкого удару: на англійську мову перейшло католицьке духівництво, яке вирішило, що це сприятиме піднесенню престижу конфесії. Піклування про порятунок душ виявилося для церкви важливішим, аніж збереження ірландської мови. Оскільки початкова освіта була переважно в руках ченців, то система так званих "національних шкіл", запроваджена у 1831р., стала своєрідною машиною мововбивства. Фатальну роль відіграли також голодомори першої половини XIX ст., які найбільше позначилися на соціальних низах, тобто ірландськомовному населенні: його пропорція стрімко зменшилася через вимирання та інтенсивну еміграцію.

У 1937 p., коли ірландську мову проголосили державною, всі офіційні документи стали видаватися двома (ірландською й англійською) мовами. Але на цей час кількість носіїв ірландської мови вже була надзвичайно малою. Перепис 1926 р. показав, що нею володіло тільки 18% населення, а тих, хто говорив виключно по-ірландськи, було катастрофічне мало - 0,6% від загальної кількості населення. Попри такі деморалізуючі функціональні показники, ірландська мова зберігала свій символічно-психологічний вплив на засновників молодої держави. Відомий вислів Де Валери, одного з ідеологів ірландського руху за незалежність і першого президента країни про те, що "краще Ірландія з її мовою, але без свободи, ніж вільна Ірландія без мови" (4). Таким чином, і політична воля керівництва, і сама логіка розгортання національної ідеї диктували стратегічну необхідність підтримки ірландської мови, яка була видимою ознакою небританської перспективи у розвитку нації.

У незалежній державі ірландську мову було запроваджено як обов'язковий предмет у системі освіти. У початкових класах навчання мало вестися виключно по-ірландськи, хоча цією мовою не володіла переважна більшість населення. У 1975 р. уряд створив Комісію в справах ірландської (гельської) мови "Bord na Gaeilge", на яку покладалась відповідальність за стан ірландської мови та її розвиток. Комісія намагалася досягати зазначеної мети шляхом популяризації своєї ідеї переходу на рідну мову, створенням мовних курсів різного рівня, поширенням відповідної літератури. Проте, наслідки такої діяльності виявилися досить скромними.

Заходи щодо підтримки ірландської мови було запроваджено в офіційній сфері. Вона стала обов'язковою для державних службовців, у юриспруденції, армії, поліції тощо. Проте дотримання цієї вимоги стало переважно номінальним, і переважання англійської мови в практичній діяльності відповідних структур не зазнало суттєвих змін. Хоча під час перепису 1971 р. 28,3% громадян вказали, що володіють ірландською мовою, але рівень цього володіння виявився насправді досить низьким, оскільки для абсолютної більшості вона залишається лише одним із шкільних предметів, а не живою стихією.

Р.Ґіндлі, автор книжки з промовистою назвою "Смерть ірландської мови", робить на матеріалі свого неоптимістичного дослідження такий узагальнений висновок: "Цілковита двомовність усуває будь-яку потребу в слабшій мові, яка належить після цього науковцям, духівництву чи якійсь іншій специфічній соціальній групі, але не всьому соціальному спектрові і ніколи не представляє більшості у відкритому товаристві звичайних рядових людей. На запитання "Навіщо вона?" майже неможливо відповісти, коли не залишається людей, спілкування з якими можливе тільки "старою" мовою. Функціональний утилітаризм бере гору над "романтичним ідеалізмом" (5).

Наприкінці 1970-х років дослідження, проведене ірландським комітетом мовних стосунків, засвідчило, що національна мова й далі користується широкою підтримкою як символ національної ідентичності. У плані особистого ставлення до мови приблизно третина населення висловлюється за те, щоб частіше користуватися ірландською, ніж англійською, ще третина за те, щоб англійською користуватися частіше, ніж ірландською, а решта вважає, що обидві мови мають бути рівними у вживанні. "Складається враження, що декому хотілося б зберегти нинішній рівень користування англійською мовою і водночас збільшити вживання ірландської мови, так, наче в добі є більш ніж 24 години для розмов", – з іронією зауважує відомий соціолінгвіст із Канади Вільям Макей (6). Подібні реакції в ході опитувань досить типові, адже ставлення людей до мови емоційно забарвлене і годі сподіватися, що водночас воно буде ще й логічним. Як би там не було, дві третини населення складають прихильники рівноправного чи навіть переважного вживання ірландської мови, тобто ідеальною вважають ситуацію, що докорінно відрізняється від нинішньої дійсності.

Єдиний ірландський правопис було вироблено ще в XVI ст. (7) (на цілих двісті років швидше, ніж унормовано англійський), і він залишився без змін до кінця XIX ст. У цей час письменники стали відходити від класичної норми і надавати перевагу в літературній творчості повсякденній народній мові. Регіональні відмінності народної мови викликали й правописний різнобій. Конфлікт між традиціоналістами, які домагалися збереження класичної граматики й орфографії, і тими, хто займав "народницькі" позиції, відтягував встановлення єдиного правописного стандарту і відчутно послаблював позиції ірландської мови.

"Чи не був у порівнянні з нормативним англійським занедбаний ірландський правопис жалюгідним національним символом?" – риторично запитує американський соціолінгвіст Роберт Купер (8). "А чи не перебільшує символічну роль мови й правопису автор цієї статті?" – може засумніватися скептичний читач. Тут доречно спинитися на питанні чутливості до мовних проблем у Об'єднаному Королівстві. Згадаймо, що еталоном у цій країні є так звана королівська англійська мова (King's або Queen's English), тобто мова асоціюється з королівським домом – головним національним символом. Не випадково саме в Британії і для британців написав Бернард Шоу знаменитого "Пігмаліона", чи не єдиний всесвітньовідомий твір, де головним героєм є мовознавець. У тому, що автором п'єси є ірландець, також варто пошукати глибинних етно- і психолінгвістичних причин.

Спробуємо коротко резюмувати. Усім очевидно, що надання мові державного статусу не гарантує їй виживання, якщо поруч з нею функціонує як офіційна мова колишнього суверена, що зберігає соціально потужні позиції. Тим, хто прагне домінування російської мови, не конче потрібна смерть української, досить її летаргічного сну, як у Ірландії, а елементи символічної функції, подаровані мові "титульної" нації (таблички на будинках, написи на банкнотах та поштових марках), можуть зберігатися протягом тривалого часу. Це своєрідний етнографічний декор, як фольклорний візерунок на радянсько-білоруському прапорі, чортополох (національний символ Шотландії) у британському гербі чи українські вишиванки, які носили свого часу Постишев і Хрущов.

На конференції, присвяченій соціолінгвістичним проблемам у різних регіонах світу (Москва, 1996), один з доповідачів висловив припущення про те, що в Білорусії та Україні (за винятком її західних областей) "можна прогнозувати розвиток мовної ситуації за ірландською моделлю" (9), оскільки престиж російської мови і далі залишається високим. Не слід, однак, забувати, що в Ірландії безнадійна мовна ситуація склалася ще задовго до того, як було проголошено національний суверенітет, надано відповідний статус ірландській мові й держава взялася за мовне регулювання. Крім того, потенційна зворотність процесу асиміляції в Україні (на відміну від Ірландії) полегшується спорідненістю української та російської мов.

Наскільки далека від "ірландизації" мовна ситуація в сучасній Україні? Потужність українського мовного айсберга ще адекватно не оцінена. Не слід забувати, що в багатьох регіонах видиме переважання російської мови у громадських місцях (на роботі, в транспорті, закладах торгівлі тощо) співіснує з менш помітним її життям у родинному середовищі. Навіть якщо представники асимільованого покоління між собою спілкуються по-російськи, то в розмові з батьками, дідусями, родичами вони дуже часто вдаються до української мови. Ті, хто не володіє нею в повному обсязі (свого роду жертви "ірландизації"), нерідко пересипають свою російську мову українізмами: словами, виразами, граматичними конструкціями. Таке спілкування важко назвати суржиком, це радше мовний камуфляж, намагання бути лінгвістично "своїм" не тільки в очах співрозмовників, але й у своїх власних.

Відомо, що за даними останнього радянського перепису 1989 р. 87,8% українців вважали рідною мовою українську. Для багатьох носіїв маргінальної українсько-російської ідентичності рідна українська мова становила цінність на символічному рівні. Вона сприймалася не як жива стихія, а як міфічний скарб, частина родового минулого. Рідна мова, якщо зазирнути в суть поняття, – це здатність спілкуватися з "духами предків" без перемикання коду, її проникність у глибину століть – важлива ознака якісної тотожності самого роду на протязі поколінь.

Фрагментоване, неповнокровне використання української мови "ірландизованими" і напівмовними її носіями становить свого роду зовнішню оболонку основної функціональної сфери, у центрі якої – одномовні українці. Ця оболонка – захисний "озоновий шар", по-своєму важливий чинник життєвості мови. Функціональна периферія мови – перспективний об'єкт мовної політики. Саме належність до неї виявляє готовність людей до участі в українському мовленні. Для них мовою комфорту ще довго, можливо завжди, залишатиметься російська, але причетність українського слова живить міцніючу національну свідомість. З цим приходить відчуття заангажованості в зухвалому суспільному виклику – остаточному розкріпаченні новітньої 50-мільйонної нації. Зростання кількості проукраїнськи орієнтованих двомовців за рахунок російсько-української напівмовності має збільшити не тільки "підводну", а й "надводну" частину українського мовного айсберга, стати важливим дороговказом мовного розвитку, справляючи психологічний вплив на масову свідомість нинішнього й наступних поколінь.

(1) Edwards J. Language, Society and Identity. – Oxford – New York – London, 1988. – P.52.

(2) Семенец О.Е., Панасьев А.Н. История перевода. - К., 1989. - С.97.

(3) Edwards John. Language, Society and Identity. – Oxford - New York – London, 1988. – P.53–54.

(4) Поет Ф.Містраль, поборник відродження провансальської мови в XIX ст., сказав: "Якщо народ, як раб, впаде долі, – доки він береже свою мову, він тримає ключ, що звільнить його від ланцюгів" (Цит. за: Гак В.Г. Франция: тенденции и проблемы языковой ситуации // Межязыковые отношения и языковая политика. – К.: Наукова думка, 1988. - С.107.).

(5) Hindley R. The death of the Irish language. A qualified obituary. - London – New York, 1990. – P.253.

(6) Mackey W.F. Irish language promotion: potential and constraints. - Dublin, 1977. - P.2.

(7) Robert L. Cooper. Language planning and social change. Cambridge University Press (Cambridge – New York – Port Chester – Melbourne - Sidney), 1989.-P.124 [216 pp.].

(8) Robert L. Cooper. Op. cit. – P.124.

(9) Alpatov V. (Moscow). The Language Situation on the Territory of the Former USSR after 1991 // Социолингвистические проблемы в разных регионах мира. Материалы международной конференции. – М., 1996. – С.38.