Монографії

Українські політичні в'язні ХVIII-XIX століття у фіно-угорських країнах Півночі Європи

Постать останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського зостається однією з наріжних фігур вітчизняної історії, інтерес до якої постійно стимулюється національно-ідеологічними чинниками.

Актуальність дослідження його біографії набуває особливої ваги останнім часом, коли готується серія всеукраїнських заходів на вшанування пам’яті запорозького кошового з нагоди 200-х роковин від дня його смерті.

Ще в минулому році Нікопольською райдержадміністрацією було відряджено експедицію на Соловецькі острови з метою вивчення питання про ув’язнення П.Калнишевського в соловецькому монастирі, локалізації місця його поховання та визначення форм увічнення його пам’яті в Соловецькому історико-архітектурному та природному музеї-заповіднику. З цієї нагоди укладено домовленості з дирекцією музею про музеєфікацію Білої башти або Келарської палати Соловецького кремля. Наукове обґрунтування цих проектів було включено в резолюцію Всеукраїнської наукової конференції “Чортомлицька (Стара) Запорозька Січ в історико-культурній спадщині Нікопольського району” (Нікополь, 10-11 жовтня 2002 року).

На тепер створено всеукраїнський оргкомітет з питань проведення заходів на вшанування пам’яті останнього кошового під головуванням віце-прем’єр-міністра України Д.В.Табачника. Особливе зацікавлення у здійсненні цих заходів виявило керівництво Нікопольського та Петриківського районів Дніпропетровської області, а також Роменського району Сумської області, населені пункти яких були пов’язані з життям та діяльністю Петра Калнишевського.

Останньому запорозькому кошовому присвячено досить представницький комплекс історичної літератури та попри розрекламований в численних наукових та популярних виданнях образ останнього героя-мученика з поданням типового набору характеристик, напрацьованих у дусі романтичної історіографії середини ХІХ ст., у вітчизняній історіографії зроблено зовсім небагато для реконструкції життєвого шляху П.Калнишевського.

Останній період життя П.Калнишевського, позначений його ув’язненням у Соловецькому монастирі, потребує на обережний та вільний від упередження, що походить від національно-ідеологічних чинників, розгляд. Ідеться про вплив достатньо стійких історіографічних міфів, походження яких не завжди вдається прослідкувати, однак які вже давно встигли міцно увійти до хрестоматійного образу цього соловецького в’язня. Один із них – утримання останнього кошового в земляній ямі, геть заповненій нечистотами. Також викликають сумніви твердження про надзвичайно великий час життя кошового, котрий, в цілому при несприятливих умовах ув’язнення (з 1776 по 1801 роки), прожив нібито 112 років. Зрештою, лишається загадкою, чому звільнення кошового, ув’язненого за Катерини ІІ, припало на початок правління царя Олександра І, який оголосив про повернення до політики Катерини ІІ, але ж не при Павлі І, котрий перекреслював починання катерининських часів та, зрештою, не міг не знати про долю старшини останньої Запорозької Січі після її ліквідації.

Історія вивчення питання представлена невеликим переліком наукових розробок. Автору першої фундаментальної праці з історії Нової Січі А.О.Скальковському (три редакції праці видано в 1841, 1846, 1885-1886 рр.; на основі останньої видавництвом “Січ” здійснено видання українською мовою в 1994 році) доводилося скаржитися на “цілковиту нестачу документів” про подальшу долю січової старшини після арешту 5 червня 1775 року [14, 563]. Посилаючись на одну з українських народних пісень (“Ой полети, чорная галко, та на Дон рибу їсти!”), Скальковський припускав, що “Калнишевський був спершу відправлений на проживання десь на береги Дону”. І хоча цьому автору були відомі документи про перше місце утримання Калнишевського в Москві [14, 563], однак належних висновків з цього не зроблено. Залишається дивуватися, чому навіть в останньому виданні “Історії Нової Січі…” Скальковський не залучив до розгляду матеріал, добутий дослідниками в 1860 – 1880-ті роки стосовно локалізації остаточного ув’язнення Калнишевського.

Відкриття місця ув’язнення Калнишевського належить українському революціонеру-народникові Петру Саввичу Єфименку, котрий на початку 1860-х рр. сам перебував на засланні на узбережжі Білого моря. Будучи влітку 1862 р. в с.Ворзогори, що за 25 верст від м.Онеги і за 180 верст від Соловецьких островів, Єфименко почув розповідь місцевого селянина Лукина, який колись бачив козацького отамана, коли був у Соловецькому монастирі на богоміллі. Записано розповіді й іншого поморського селянина про кошового [4, 412]. П.Єфименку вдалося потрапити до архіву Архангельського губернського правління і проглянути “Описи не секретных дел” колишньої губернської канцелярії. У справі під назвою “Дело по сообщению государственной военной коллегии конторы об отсылке, для содержания, в Соловецкий монастырь кошеваго Петра Калнишевского. Июля 11-го дня 1776 г.” [4, 414] він знайшов перше документальне підтвердження перебування останнього кошового на Соловецьких островах.

Регламент утримання на засланні не дозволив П.Єфименку потрапити до Соловецького архіпелагу. Тому він доручив членам Російського географічного товариства П.П.Чубинському та А.Г.Гоздаво-Тишинському відвідати Соловець-кий монастир та розшукати свідчення про Калнишевського. Гоздаво-Ти-шинському вдалося знайти декілька документів у монастирському архіві, які підтвердили дані про ув’язнення кошового на Соловках, а Чубинський розшукав його могилу і речі, подаровані Калнишевським монастирю з нагоди свого звільнення у 1801 р., також зняв копію з напису на могильній плиті кошового [4, 415-416].

Наступний етап вивчення “соловецького періоду” життя Калнишевського пов’язується з поїздкою Д.І.Яворницького до архіпелагу навесні 1887 року. Яворницький знайшов нові документи в монастирському архіві (“Полугодовая черновая ведомость о монашествующих и содержащихся арестантах”, за №121) і на основі переказів ченців спробував визначити конкретні місця ув’язнення Калнишевського. Такими місцями зазначено “Головленківську камеру Архангельської башти (Головленківську тюрму) і Прядильну башту. Підтверджено також наявність подарованого кошовим монастирю запрестольного хреста і євангелія з коштовною оправою [3, 386-389]. Особливо важливо, що Д.Яворницький конкретно зафіксував розташування могили Кални-шевського: “близь алтаря соборнаго храма св. Преображения, с южной сторо-ны”, між могилами видатного російського публіциста поч. XVII ст. Авраамія Паліцина та архімандрита Феодорита [3, 390].

Прикметно, що до появи публікацій П.Єфименка та Д.Яворницького про Соловецьку в’язницю писали досить багато, і особливою увагою в російській ліберальній періодиці користувалися земляні ями, в яких, згідно чуток, до того часу утримували в’язнів. Так, В.І.Немирович-Данченко, відвідавши Соловецький архіпелаг влітку 1872 р. (за три роки до першої публікації П.Єфименка) і, докладно цікавлячись умовами перебування арештантів монастирської тюрми та персоналіями знатних в’язнів, зовсім не згадав про Калнишевського [12, 540-542]. Годі сподіватися на будь-які звістки про останнього кошового в подорожніх щоденниках тих, хто ще за його життя, як наприклад П.Челіщев у 1791 р., відвідали Соловки [18, 41-51], або в тиражованих виданнях опису Соловецького чоловічого монастиря архімандрита Досифея [2]. Отже, ця найсуворіша в’язниця Російської імперії надовго сховала Калнишевського від довколішнього світу. Не лише за життя, але й багато десятиліть після його смерті нікому в Україні не було відомо, де він провів останні роки і де його могила. Про це не знали навіть родичі Калнишевського – Вертильки.

Надалі публікації П.Єфименка [4; 5; 6] та Д.Яворницького [3] стали ос-новними збірками відомостей про соловецьке ув’язнення Калнишевського для подальших наукових та популярних видань. Певний внесок у висвітлення Цієї проблеми зробив дослідник історії Соловецької в’язниці М.Колчин (1908 р.) [9; 10]. Він, опираючись на монастирські перекази, вказав на перебування Калнишевського в казематі, що розташовувався при Білій башті Соловецького кремля [9, 10]. У нарисах А.П.Іванова (1926, 1927 рр.) про пенітенціарну систему дореволюційної Росії, що видавалися в Бюро Друку Управління Соловецьких таборів особливого призначення, при висвітленні ув’язнення Калнишевського, використано дані П.С.Єфименка [7, 191-192; 8, 39]. У популярному виданні Романа Пересвєтова (1961) також викладено матеріал, зібраний П.Єфи-менком [13, 257-270]. Напрацювання ж Д.Яворницького найбільшою мірою використовувалися в українській історичній літературі.

Подальшу розробку цього питання здійснено Г.Г.Фруменковим, котрий не лише узагальнив накопичений П.Єфименком, Д.Яворницьким та М.Колчиним матеріал, але й увів до наукового обігу нові документи з Державного архіву Архангельської області та Російського державного архіву давніх актів [15, 96; 16, 38-57; 17, 6]. Зібраний Г.Фруменковим матеріал значно збільшив наші знання про останній період його життя. Проте, і цьому досліднику не вдалося з’ясувати декілька важливих аспектів проблеми, у першу чергу, про місце утримання Калнишевського в ув’язненні. Дослідник змушений був спиратися на наративи, зафіксовані Д.Яворницьким і М.Колчиним [16, 46-54].

Ув’язнення Калнишевського у Соловецькому монастирі не відображається цілісним архівним фондом. Документи архіву Соловецького монастиря були у 1917-1923 рр. вивезені в декілька етапів з архіпелагу академіком Б.Д.Грековим. На теперішній час вони зберігаються в Архіві Санкт-Петербурзького відділення Інституту Історії РАН (здебільшого в фонді 123), а більша частина – в Російському державному архіві давніх актів (ф.1201), також у Рукописному відділі Державних музеїв Московського Кремля. Декілька документів монастирського архіву та адміністративних установ Архангельської губернії залишилися в Державному архіві Архангельської області (фонд 878 та інші) [11, 325-332]. Єдиним джерелом, що розташовується дотепер на території монастирського кремля є надмогильна плита, встановлена 1856 року, з коротким обрисом біографії кошового. На цій плиті його прізвище зазначено як Кольнишевский. Саме в такому написанні прізвище останнього кошового подається у працях багатьох російських дослідників, зокрема у Г.Фруменкова. Отже, археографічні аспекти досліджуванної теми є першорядними для її подальшої розробки.

Причина ув’язнення П.Калнишевського неодноразово обговорювалася в історичній літературі. Приватні інтриги всевладного катерининського фаворита Г.О.Потьомкіна визначили сумну долю запорозької старшини. Потьомкін, котрий очолював військове відомство Росії в період блискучих перемог у війнах з Туреччиною, мав великий вплив на рішення цариці Катерини ІІ. Остання ж без сумніву прийняла аргументи свого фаворита, не зважаючи на те, що стосовно козацької старшини так і не було сформульовано конкретного звинувачення у державній зраді.

Прикметно, що раніше Калнишевського вже звинувачували у державних злочинах, однак після ретельних перевірок наявності такого не було виявлено. Так сталося з доносом Павла Савицького у 1767 р. про намір кошового перейти до турецького підданства [16, 44]. Готуючись до війни з Туреччиною, уряд пильно стежив за лояльністю Запорозького Коша, і не знайшов тоді підстав для звинувачень у зраді козацької старшини. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Калнишевський неодноразово отримував урядові нагороди, як визнання його заслуг перед російським престолом. Тобто на момент арешту він мав достатній обсяг довіри уряду, щоб уникнути довічного ув’язнення.

Звернімося до змісту звинувачень Калнишевського, представлених у 1776 р. Г.Потьомкіним монаршій особі. Наявність злочину вбачалася в “столь великом вероломном буйстве”, конкретизувати яке, за Потьомкиним, суперечило б правилам гречності, “[дабы] исчислением оного [не] трогать нежное и человеколюбивое … сердце” імператриці. І хоч віце-президент військової колегії при цьому зауважував, що має потрібні документи (ордери кошового до старшини), однак ніде їх не висвітлив. Потьомкін запропонував усіх трьох козацьких старшин довічно ув’язнити, Калнишевського – на Соловках, Головатого і Глобу – “в состоящие в Сибири монастыри”, що й було конфірмовано імператрицею. Під впливом потьомкінського звинувачення в соловецьких монастирських відомостях за 1799 р. мотивація ув’язнення Калнишевського зазначена наступним: “за вероломное буйство и разорение российских подданных” [4, 416].

Таким чином, вирок про довічне ув’язнення і визнання Калнишевського державним злочинцем не був зумовлений російськими урядовими інтересами або потребами здійснення імперської політики. Його єдине джерело – приватні інтереси впливового вельможі. Для “нейтралізації” козацької старшини цілком би вистачило пожалування маєтностей у віддалених регіонах Росії (як, приміром, сталося з гетьманом Петром Дорошенком, який дійсно був у турецькому підданстві і воював проти Росії), або, в гіршому випадку, заслання до Сибіру для постійного поселення.

Шлях Калнишевського від Січі до Соловків чітко простежується за документами. Після арешту 4 червня 1775 р. його під міцним конвоєм супроводили до Москви, де він утримувався в конторі військової колегії, на чолі якої стояв Г.О.Потьомкін. 14 травня 1776 р. він подав на затвердження Катерині ІІ вирок про “державні злочини” Калнишевського з пропозицією ув’язнити його в Соловецькому монастирі. До 8 червня імператриця затвердила вирок, і 25 червня кошового у супроводі семи конвоїрів відряджено до Архангельська, куди він прибув 11 липня. Для відправки в’язня на Соловецькі острови найняли корабель купця Вороніхіна. Небезпечна подорож Білим морем затягнулася аж до 29 липня; судно двічі натрапляло на мілину, зазнало пошкоджень, було відремонтовано нашвидкуруч і його екіпаж ще довго очікував за 30 верст від гирла Північної Двіни, доки розбурхане море заспокоїться. Зрештою, тільки 30 липня 1776 р. архімандрит соловецького монастиря Досифій відзвітував про прийняття “государевого преступника” [4, 415].

У XVIIІ столітті за Соловецьким монастирем вже закріпилася своєрідна спеціалізація в утриманні політичних в’язнів та релігійних дисидентів. У казематах при Архангельській башті влаштовано Головленківську тюрму, де в’язні утримувалися централізовано, а не були розміщені в різних келіях башт, як було раніше. Чернецька ж братія проводила час не лише в спокутуванні гріхів мирян, у посту і молитві (як за преподобного Зосими, котрий заснував Соловецьку обитель у 1436 р.), але залучилася до системи тюремного нагляду, ставши необхідною ланкою модернізованої за Петра І пенітенціарної системи, виконуючи функції духівників ув’язнених. Одним із запроваджень петровської доби стала посада інквізитора в монастирі.

Підпорядковуючись лише Святійшому Синоду, Соловецький ставропігіальний першорозрядний чоловічий монастир користувався широкою автономією і мав гарантії невтручання з боку держави. Архімандрит монастиря був повним господарем архіпелагу, він же розпоряджався воїнською командою в складі до 100 чол., що забезпечували охорону в’язнів. З початком російсько-шведської війни, у 1790 р. до монастиря прибула нова воїнська команда від Архангельського гарнізону в числі 175 чол.; всього ж, разом з соловецькою командою, кількість військових на архіпелазі збільшилася до 250 чол. За архімандрита Іероніма (1777-1793) соловецький гарнізон перевели до підпорядкування ярославському та вологодському генерал-губернатору Мельгунову. Зменшення ж компетенції архімандрита уряд компенсував відпуском на розвиток монастирського мореплавства 500 рублів на рік [2, 180-187].

Як уже зазначено, неможливо простежити походження “міфу”, що інтенсивно підживлювався вітчизняними ЗМІ на початку 1990-х років, за яким ув’язнення Калнишевського уявлялося як перебування жалюгідного вигляду в’язня в земляній ямі, повній нечистот. Земляні ями справді були одним із способів утримання тих, хто спокутував найтяжчі злочини проти моралі; таке спокутування розглядалося як різновид своєрідної єпитимії, до якої вдавалися також найбільш завзяті пустельники-анахорети, проте цілком за власною во-лею. Страхітливі перекази про такі ями зафіксував у 1872 р. В.Немирович-Данченко, хоча ченці його запевняли, що “подземныя тюрьмы” на Соловках є вигадкою газетярів [12, 541-542]. Відомо також, що ще в 1742 р. уряд наказав соловецькому настоятелеві засипати всі ями для колодників, а їх перевести в наземні приміщення. Настоятель у звітності урядові заперечував наявність колодницьких ям, а урядове інспектування нічого такого в монастирі тоді не виявило [15, 8]. Проте це не завадило переказам і надалі стверджувати, що такі ями існують. Інший маргінальний випадок стосується Корожньої або Корчагіної башти, де за повір’ями колодників тримали покорченими, бо вони через низький дах каземату не могли піднятися в повний зріст (звідси й назва башти).

Зазвичай в’язнів утримували в одиночних камерах, розташованих головним чином в Головленківській тюрмі, решта тюремних келій містилася в баштах кремля та в будівлях на монастирському подвір’ї. На досить високому рівні дотримувалися санітарно-гігієнічні норми, приміщення добре опалювалися, а харчування в’язнів було цілком задовільним. Теоретично, в’язні вважалися різ-новидом ченців, котрі в усамітненні та молитві досягають духовного спасіння. Однак довічне утримання в одиночних камерах часто призводило до божевілля ув’язнених. Цим і живилися незліченні перекази на соловецькі мотиви. Їх розносили по всім усюдам Росії прочани, котрі були в Соловецькому монастирі на богоміллі. Однак наведених міркувань і уривчастих звісток про умови утримання Калнишевського вистачає, щоб з певністю стверджувати, що колод-ницькі ями не були місцем його утримання. До того ж, він вважався важливим державним злочинцем, але не тим, хто вчинив злочин проти моралі та релігії, за що ще в І пол. XVIII ст. карали колодницькими ямами.

За окремими даними, Калнишевського спочатку розмістили в одному з казематів Головленківської тюрми, що розташовувався в Архангельській башті [3, 387]. Приміщення, де він перебував (каземат №15?), було вологим і під час дощу вода мов крізь решето потрапляла до каземату. Утративши терпіння, кошовий поскаржився архімандритові, що одяг від надмірної вологи на ньому вже зотлів. Лише в жовтні 1779 р. йому дозволили власним коштом найняти робітників для полагодження даху [16, 51]. Пробувши, за Яворницьким, 12 (за Фруменковим – 16) років в казематі Архангельської башти, Калнишевський близько 1788 року був переведений спершу в келію №15, потім в келію №14, котрі, можливо, містилися в Прядильній башті. Номера келій, поданих Яворницьким, слід сприймати умовно, оскільки свідчення про них ґрунтуються лише на наративах, зафіксованих майже сто років згодом після описуваних подій.

Інші перекази, зазначені М.Колчиним, вказують на ймовірне перебування Калнишевського в Білій башті, поблизу монастирського млина і добудови під назвою Сушило. Біла башта розташовується між Архангельською і Прядильною баштами, що на південному боці кремля. Є також відомості, люб’язно нам наведені співробітниками Соловецького історико-архітектурного музею заповідника, що кошового тримали “при хлібних печах”, тобто у добудові зліва від входу до Трапезної палати, що має назву Келарської палати. В усіх трьох випадках умови перебування в’язня значно покращилися: він мав сухе, тепле й просторе приміщення (більше за чернецьку келію).

М.Колчин, наскільки нам вдалося простежити в історіографії питання, першим подав свідчення, що Калнишевського тримали поблизу Білої башти в приміщенні Сушила; цей же автор навів опис каземату: “При самом входе под башню находится жилище мельников, от дверей котораго идет узкий темный проход сажени две длины; чтобы не заплутаться и не запнуться за что-то, необходимо идти с огнем. Спускаемся ступени на три ниже уровня земли, идем по узкому темному проходу, сворачиваем немного вправо и входим низкою дверью в большую, квадратную, сажени в три, комнату. В ней темно, так как нет ни одного окна, а взамен этого на каждой стене находились двери с махонькими вырезками среди них. Комната целиком состоит из кирпича: пол, потолок, стены, лавки, полки, – словом, все кирпичное. Сыро, стены мокрыя, заплесневелыя; воздух спертый, удушливый, такой, какой бывает в сырых погребах. Испугавшияся света крысы, водящияся здесь во множестве, с ужасом бросаются вам под ноги. В этой комнате в прежнее время помещалась стража, караулившая узников, заключенных в казематы, расположенные по всем сторонам этой комнаты. Прямо перед нами маленькая, аршина в два вышины, дверь с крошечным окошечком средине ея; дверь эта ведет в жилище узника … Оно имеет форму лежачаго усеченнаго конуса из кирпича, в длину аршина 4, шириною сажень, высота при входе три аршина, в узком конце полтора. При входе направо мы видим скамью, служившую ложем для узника, над нею почернелая до неузнаваемости икона, а за нею сохранилась пасхальная верба. На другой стороне остатки разломанной печи … В узком конце комнаты находится маленькое окошечко вершков шесть в квадрате; луч света, точно украдкою, через три рамы и две решетки тускло освещает этот страшный каземат. При таком свете читать можно было в самые светлые дни и то с великим напряжением зрения. Если заключенный пытался через это окно посмотреть на свет Божий, то его взорам представлялось одно кладбище, находящееся прямо перед окном … Рассказывают, что в разсматриваемом нами каземате последний кошевой бывшей Сечи Запорожской, Кольнишевский, просидел 16 лет, будучи более ста лет от роду” [9, 9-10].

Наведений уривок з праці М.Колчина відтворює певні деталі побуту монастирських в’язнів часу перебування кошового в соловецькому ув’язненні і може бути використаний при реконструкції (музеєфікації) каземату. Цей же каземат було оглянуто і зафіксовано на фото учасниками експедиції від Нікопольської райдержадміністрації в серпні 2002 року. Разом з тим, є підстави думати, що умови утримання наприкінці XVIII ст. були набагато кращими, ніж описано Колчиним. Наявність поблизу монастирського млина і Сушила місця зберігання борошна (так само як зазначена Колчиним напівзруйнована піч) вказують на те, що довколишні келії були сухими, залишки вапна на стінах свідчать про підтримання келії в чистому і прибраному стані.

Харчувалися ув’язнені тією ж їжею, що й монастирські ченці. Раціон розподілявся за трьома рангами: страви верхньої трапези палати подавали вищому духовенству монастиря і знатним в’язням, їжею нижньої трапези годували ченців, послушників та звичайних в’язнів, а тим, що готувалося на кухні поза Трапезною палатою, харчувалися робітні люди і ув’язнені найнижчого рангу [9, 29].

За архімандрита Герасима Іоніна (1793–1796) здійснено спробу відновити давній Соловецький монастирський статут, за яким ченцям заборонялося мати власність, всі кошти надходили до монастирської скарбниці, з якої потім розподіляли порівну (у відповідності з рангом) гроші на потреби монастирської братії; в келіях ченці не мали столів і харчувалися спільно в трапезній [2, 180-187]. Оскільки в’язні вважалися своєрідним різновидом ченців, то їм також не дозволялося мати власність, а їхні особисті кошти та майно (одяг) після розміщення в певній келії монастиря йшли до монастирського скарбу з подальшою централізованою редистрибуцією. Виключення становили знатні в’язні.

Є підстави думати, що кошового утримували як знатного в’язня, адже на його потреби урядом передбачено коштів з розрахунку 1 рубль на день, або більше 360 рублів на рік. Для порівняння, річне утримання ченця коштувало 9 рублів, простого в’язня – від 10 до 30 рублів. Калнишевського постійно охороняло чотири солдати з офіцером, хоча інших ув’язнених – по двоє конвоїрів. Лише тричі на рік, на Паску, Преображеніє і Різдво, його виводили з келії, напевно, для участі в церковних святах і для обіду в трапезній. Поморські рибалки бачили цього “казацкого атамана” під час виходу до трапезної і ось які спомини вони про нього залишили: “Росту средняго, старый видом, седастые волосы и волос обсекся; видно, что много сидел. Борода не долга, белая … Говорил он не так чисто, как по-русски” [4, 413]. Калнишевський був одягнений у китайчатий синій “сюртук” з оловяними гудзиками в два ряди або в червоний кармазин. Завжди розмовляв українською мовою, як це видно зі свідчень рибалок.

Поводив він себе смиренно і набожно, чим здобув поваги чернецтва. Та найбільшої шани з боку духовенства він зажив щедрими подарунками монастирю. У 1794 р. він пожертвував Спасо-Преображенському собору запре-стольного хреста, виготовлено з срібла вагою більше 30-ти фунтів, а своє звільнення відзначив подарунком оздобленого сріблом з позолотою євангелія, вага однієї оправи якого перевищувала два пуди [3, 389-390].

Свободу Калнишевський отримав після дарованої новим царем Олександром І загальної амністії у 1801 році і залишився доживати віку при монастирі. Архімандрит, побачивши поважного старця в трапезній одного разу, не втримався, щоб сказати “Древний ты, землею пахнешь”. Помер Калнишевський незабаром по звільненню, 31 жовтня за старим стилем, 1803 року. Чернецька братія поховала його на почесному місця – на південному подвір’ї Спасо-Преображенського собору, при Успенській церкві поруч з могилами видатного російського публіциста початку XVII століття Авраамія Паліцина і Соловецького архімандрита Феодорита. У 1856 році за наказом настоятеля монас-тиря на могилі Калнишевського встановили плиту, викарбувавши в епітафії короткий обрис життя кошового. Як зображено на фотографії початку ХХ ст. (зберігається у фондах Соловецького музею), могила Авраамія Паліцина була оздоблена невеличкою альтанкою; натепер поховання Паліцина, залишаючись на своєму початковому місці, є орієнтиром для локалізації могили останнього кошового; проте плита на могилі Феодорита не збереглася, що ускладнює пошук поховання кошового.

1920-1940-ві роки були несприятливими для збереження пам’яток Соловецького монастиря, так само як і для могили Калнишевського. З установленням радянської вади монастир було закрито, його розвинутий господарський комплекс перевлаштували в радгосп. У 1923 р. багато будівель кремля згоріло під час пожежі. Потім в стінах Соловецького кремля розташувалися Соловецькі табори особливого призначення, – отже, мало кому тоді спадало на думку охороняти пам’ятки історії. Під час Великої Вітчизняної війни тут розмістили Соловецьку школу юнг, що готувала військових моряків. Тільки в 1974 р. почав систематичну роботу Соловецький державний історико-архітектурний музей-заповідник [19, 32-33].

Плита з надгробку Калнишевського декілька разів переміщувалася на території монастиря, і лише в 1971 році її взято на облік разом з іншими надмогильними плитами, що були на загальному цвинтарі біля Онуфріївської церкви. Тривалий час згодом плита перебували при західній стіні собору. На початку серпня 2002 р. дирекція музею-заповідника влаштувала некрополь у Германівському дворику біля Германівської каплиці (комплекс Спасо-Преобра-женського собору), де було встановлено надмогильні плити з поховань іменитих соловецьких в’язнів. Під час перебування представників Нікопольської райдержадміністрації велися роботи з установки плити з могили Калнишевського в некрополі. На 19 серпня було заплановано урочисте відкриття комплексу в Германовому дворику за освяченням патріарха Московського і всієї Русі Алексія II.

Отже, про Калнишевського пам’ятають і навіть на Російській Півночі. Спілкуючись з московськими студентами, які встановлювали могильну плиту кошового в некрополі, довелося відчути приємне враження від їхньої обізнаності та прагнення дізнатися більше про останнього кошового отамана. Як зазначив директор Соловецького музею-заповідника М.В.Лопаткин, для багатьох шанувальників Соловецької старовини Калнишевський став просто культовим героєм, розповіді про нього надзвичайно привабливі для туристів. Сповнені своєрідним колоритом, легенди про “козацького отамана” вже встигли увійти до багатогранного образу Соловецького монастиря, яким він є нині.

Напрямками подальшої розробки питання про соловецьке ув’язнення Петра Калнишевського слід визначити: 1) пошук додаткових свідчень про утримання його в конкретних місцях Архангельської, Прядильної та Білої башт; 2) уточнення локалізації могили Калнишевського засобом визначення місця могили архімандрита Феодорита; 3) дослідження причин формулювання вироку про довічне ув’язнення останнього кошового; 4) з’ясувати, чому Калнишевський не потрапив під амністію за царя Павла І.

ЛІТЕРАТУРА

1. Грибовський В. Соловецьке ув’язнення Петра Калнишевського // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції “Чортомлицька (Стара) Запорозька Січ в історико-культурній спадщині Нікопольського району”. Нікополь, 10-11 жовтня 2002 року. – Нікополь-Запоріжжя-Херсон, 2002.

2. Досифей, архимандрит Соловецкого монастыря. Географическое, историческое и статистическое описание ставропигиального первокласснаго Соловецкаго монастыря. – Ч.І. – М., 1853.

3. Еварницький Д.І. (Яворницький Д.І.) Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. – Ч.І; Ч.ІІ. – К, 1995.

4. Ефименко П.С. Калнишевский, последний кошевой Запорожской Сечи. 1791–1803 // Русская старина. – Кн.XIV. – СПб, 1875, Ноябрь.

5. Ефименко П. Ссыльные малороссияне в Архангельской губернии // Киевская старина. – Кн. 9. – 1882, Сентябрь.

6. Ефименко П. Ссыльные малороссияне в Архангельской губернии // Русская старина. – Кн.12. – 1887.

7. Иванов А.П. Соловецкие узники // Соловецкие острова. Ежемесячный журнал. Орган Управления Соловецкими лагерями особого назначения ОГПУ. – [Соловки]. – 1926, май-июнь. – №4-5.

8. Иванов А.П. Соловецкая монастырская тюрьма. Краткий историко-революционный очерк. – Соловки: Издание бюро печати УСЛОН, 1927.

9. Колчин М. Ссыльные и заточенные в острог Соловецкого монастыря в XVI – ХІХ вв. Исторический очерк. – М., 1908.

10. Колчин М.А. Ссыльные и заточенные в остроге Соловецкого монастыря… // Русская старина. – 1887. – Кн.10,11,12.

11. Либерзон И.З. Деятельность Археографической комиссии по спасению архива Соловецкого монастыря // Вспомогательные исторические дисциплины. – Т.XVIII. – Л.: Наука, 1987.

12. Немирович-Данченко В. Соловки. Воспоминания и рассказы из поездки с богомольцами // Вестник Европы. – Т.IV. – 1874, Август.

13. Пересветов Роман. Тайны выцветших страниц. – М., 1961.

14. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994.

15. Фруменков Г. Из истории ссылки в Соловецкий монастырь в XVIII веке. – Архангельск, 1963.

16. Фруменков Г.Г. Узники Соловецкого монастыря. – Архангельск, 1979.

17. Фруменков Г.Г. В’язень Соловків: царська “дяка” останньому кошовому Січі // Культура і життя. – №13. – 1990, 1 квітня.

18. Челищев П.И. Дневник. Путешествие по Северу России в 1791 году. Издан под наблюдением Л.Н.Майкова. – СПб., 1886.

19. Скопин В.В. На Соловецких островах. – М., 1990.

В.В.Грибовський, м.Нікополь

http://inskoz.iatp.org.ua/stati/grib.htm