Монографії

Автономія Аландських островів: чи потрібно знати про це в Україні?

Унікальний досвід створення Аландської автономії як вдалий засіб мирного вирішення гострого етнополітичного конфлікту вартий уваги інших потенційно конфліктних регіонів Європи та світу.

Після проведення Інститутом миру Аландських островів низки міжнародних семінарів настала й наша черга – спеціально для учасників з України і зокрема з Криму цей інститут організував семінар на тему "Автономія і залагодження конфліктів". Оскільки ж однією з найвиразніших рис "демократії по-аландськи" є реальна повсякденна співпраця органів державної і місцевої влади з різноманітними структурами громадянського суспільства, то й на цей семінар планувалося запросити представників законодавчої та виконавчої гілок влади України й АРК разом із членами неурядових організацій, причетних до проблем конфліктології.

Чому цей благородний намір фактично провалився – в жодному разі не з вини організаторів – про це скажемо пізніше. Спочатку ж спробуємо ознайомитися з частиною цікавої інформації, отриманої на семінарі.

Коротка історія автономії

Архіпелаг Аландські острови розташований у північній частині Балтійського моря, що між Фінляндією і Швецією. Населення, чисельність якого становить близько 25 тисяч, на 95% шведського походження і розмовляє шведською мовою. Фінська меншина складає близько 4%. І Фінляндія, й Аландські острови належали Швеції до 1809 року, коли вони були захоплені Росією і включені до її складу. З того часу Аланди стали частиною автономного Великого Князівства Фінського Російської Імперії. Острови мали важливе стратегічне значення, оскільки надавали можливість контролювати доступ до Фінської та Ботнійської проток, тож на Аландах було збудовано грізну Бомарсундську фортецю. В 1854 році, під час Кримської війни, британські та французькі військово-морські сили захопили Аланди і зруйнували всі російські військові бази, а по її закінченню Росія змушена була погодитися з рішенням щодо демілітаризації Аландських островів. Що не завадило їй пізніше, під час Першої світової війни, ввести військовий гарнізон і побудувати в 1915 році нові укріплення на Аландах.

6 грудня 1917 року, після Жовтневої революції і розпаду Російської імперії, Фінляндія проголосила свою незалежність, але відразу ж спалахнула громадянська війна, й Аландські острови окупували шведські та німецькі збройні сили. В результаті цих драматичних подій місцеве населення вирішило відокремитися від Фінляндії і приєднатися до Швеції. Щойно створений парламент Аландів провів плебісцит, який підтвердив одностайне бажання громадян возз'єднатися із Швецією. Далі цю проблему сподівалися вирішити шляхом звернення до Паризької мирної конференції і до шведського уряду. Зрозуміло, що Фінляндія рішуче виступала проти такого перебігу подій, тоді як шведський уряд підтримував сепаратистів. Через це в міждержавних шведсько-фінських відносинах виникла напруженість, яка сягнула високого рівня; це змусило впливові європейські держави, котрі щойно здобули перемогу в Першій світовій війні, звернутися до новоствореної Ліги Націй. Незважаючи на спроби Фінляндії унеможливити втручання міжнародної спільноти і намагання вирішити проблему аландського сепаратизму шляхом поквапливої розробки та ухвалення фінським парламентом законодавчого акта про автономію Аландів улітку 1920 року Рада Ліги Націй погодилася з пропозицією Великої Британії і Паризької мирної конференції перебрати залагодження міждержавного конфлікту щодо майбутнього статусу Аландських островів на себе. Головним юридичним аргументом на користь такого рішення стало те, що в ситуаціях, коли новостворені держави ще не є "доконечно сталими", вимоги про самовизначення не можуть підпадати під юрисдикцію сторін конфлікту, а натомість розглядаються як міжнародна проблема.

24 червня 1921 року Рада Ліги Націй прийняла рішення про суверенітет Фінляндії щодо Аландських островів, тобто відмовила аландцям у праві реалізувати своє політичне самовизначення, але разом з тим надала Аландській провінції згідно з її автономним статусом у складі Фінляндії міжнародні гарантії щодо широкого кола прав. Обидві держави-суперниці погодилися з таким рішенням, і в 1922 році гарантії були ухвалені додатковим законодавчим актом Фінляндії. Провінції були надані широкі права самоврядування, а шведську мову – визнано єдиною офіційною мовою Аландських островів. За дотриманням гарантій мала наглядати Рада Ліги Націй.

Після Другої світової війни, коли Ліга Націй припинила своє існування, її наступниця – Організація Об'єднаних Націй – не успадкувала системи захисту меншин. Проте Фінляндія не тільки зберегла автономію Аландських островів, а й удосконалила її новим актом про автономію 1951 року, а пізніше наступним, уже третім, актом 1991 року.

Сучасний стан і перспективи автономії Аландських островів

Владні структури на Аландах – це законодавча асамблея (парламент) та органи виконавчої влади. До кола їхніх повноважень належать питання, пов'язані з освітою, культурою, охороною здоров'я і медичними послугами, соціальним захистом, розвитком промисловості, будівництвом, забезпеченням публічного порядку та безпеки, поштовими послугами, радіо і телебаченням, сільським господарством, мисливством. рибальством, а також зі збиранням податків на прибуток. Губернатор провінції призначається урядом Фінляндії за згодою спікера аландського парламенту; один із 200 членів фінського парламенту є депутатом від Аландів. Існує спільний орган квазісудової влади – так звана аландська делегація. До її складу входять двоє представників від держави і двоє – від Аландів. Очолює цю делегацію губернатор, а головне її призначення полягає в запобіганні виникненню потенційних конфліктів між центральною владою і владними структурами автономії. Так, кожен новий закон, ухвалений законодавчою асамблеєю Аландів, має бути представлений на розгляд аландської делегації. Остання дає йому експертну оцінку щодо правомірного використання законодавчої компетенції; критерії оцінки – суто юридичні, а не політичні. Вже після цього Міністерство юстиції представляє закон президентові, який або підписує його, або ж накладає вето. Підставою для вето може бути перевищення аландським парламентом своєї законодавчої компетенції (юридичні мотиви) або ж проблеми внутрішньої чи зовнішньої безпеки (політичні мотиви). Перед застосуванням права вето президент повинен отримати висновок Верховного Суду; після накладання вето закон автономії вважається анульованим. Хоча формально президент не зобов'язаний рахуватися з висновками Верховного Суду, на практиці він/вона завжди на них спирається. Варто відзначити, що тоді як вето на підставі політичних мотивів майже не застосовується, вето на підставі юридичних мотивів застосовується досить часто – 3–5 разів на рік.

Хоча в економічній сфері Аландські острови також мають певну автономію, зібрані на острові податки все ж надходять до центрального уряду, який віддає в розпорядження парламенту Аландів 0,45% національного бюджету. Якщо сума зібраних в автономії податків перевищує 0,5% від загальної суми податків, Аланди мають право на відшкодування.

Важливою рисою автономного устрою Аландів є обмеження права брати участь у місцевих і регіональних виборах; ним користуються тільки "постійні жителі Аландів" (the right of domicile). Набуття такого статусу вимагає належності до громадянства Фінляндії, п'яти років проживання на островах і вільного володіння шведською мовою. Від цього статусу залежить і право на придбання нерухомого майна, можливість брати участь у торговій і бізнесовій діяльності, обіймати певні посади.

Унікальною є мовна ситуація на Аландах. У Фінляндії визнано офіційними дві державні мови – фінську і шведську, хоча на практиці державні установи користуються майже виключно фінською. На відміну від решти провінцій Фінляндії єдиною офіційною мовою на Аландах є шведська. Відповідно, вся система навчання побудована на вживанні лише шведської мови; фінська вивчається в загальноосвітніх школах Аландів як окремий предмет. Усе офіційне листування і спілкування органів центральної влади з автономією має вестися виключно шведською. (В оцінках Радою Європи урядового звіту Фінляндії і реальної ситуації меншин у цій країні висловлена думка, що фіномовне населення Аландів фактично становить так звану "меншину в меншині", а відтак його права, зокрема й право навчатися рідною мовою, також мають бути захищені відповідними положеннями Рамкової конвенції. Оскільки нині Рада Європи розпочала аналогічну процедуру щодо офіційного звіту України, цікаво буде дізнатися, чи буде висловлено в її зауваженнях і рекомендаціях щось подібне з приводу ситуації, в якій опинились етнічні українці в Криму.)

З розвитком Аландської автономії вона набула й права брати участь у роботі деяких міжнародних організаціях. З 1970 року Аланди представлені в Північній раді; автономія має також постійне представництво в складі місії Фінляндії в ЄС. У випадку, якщо при укладанні Фінляндією міжнародних договорів заторкуються інтереси автономії, на їх підписання необхідна згода аландського парламенту. Важливість останньої норми була яскраво продемонстрована в 1994 році під час переговорів між Фінляндією і Європейським Союзом: будь-які умови вступу, що суперечили статтям акта про автономію, не могли набути чинності без їх підтримки конституційною більшістю (двома третинами) парламенту Аландів. Оскільки аландці наполягали на збереженні повного обсягу своєї політичної, культурної та економічної автономії, тоді як кожна країна-член Європейського Союзу при вступі до цієї організації змушена була поступитися частиною свого суверенітету, існувала велика вірогідність того, що аландці вирішать залишитися поза межами ЄС. З огляду на це Європейський Союз погодився в ході переговорів зберегти всі положення стосовно автономного статусу Аландів. Зокрема протоколом 2 Договору про вступ Фінляндії до ЄС визнано "спеціальний статус, котрим Аландські острови користуються згідно з міжнародним правом". Наслідком цього стала легітимізація безпрецедентних для країн ЄС обмежень, зокрема щодо прав на володіння майном, на здійснення торговельних операцій та участі у виборах до муніципальних і регіональних органів влади. Навіть за аландськими суднами збережено статус "дьюті-фрі", тоді як у межах ЄС подібна торговельна практика скасована.

Таким чином, автономний устрій, запроваджений на Аландських островах всупереч волі населення і фактично нав'язаний йому Лігою Націй, пройшов випробування часом і довів свою життєздатність. Тепер автономія Аландських островів вважається якщо не моделлю, цілком придатною для використання в інших регіонах Європи і світу, то принаймні унікальним прикладом мирного вирішення гострого сепаратистського конфлікту.

Демілітаризація і нейтралізація Аландів як важлива складова автономного статусу

Вперше рішення про демілітаризацію Аландських островів було прийнято по закінченню Кримської війни в 1856 році в ході мирних переговорів у Парижі. Подальше зміцнення демілітаризованого й нейтрального статусу Аландів відбулося в 1921 році, коли десять провідних європейських держав підписали відповідну конвенцію, згідно з якою на Аландському архіпелазі було заборонено проводити воєнні операції не тільки в мирні часи, а й під час війни. Хоча 1921 року Радянському Союзу не було запропоновано підписати цю конвенцію, він теж змушений був визнати цей статус у двосторонньому договорі між СРСР і Фінляндією 1940-го року. Однак хоча під час Другої світової війни Аланди загалом залишалися поза театром воєнних дій, на кількох островах архіпелагу знов були зведені військові укріплення. Але в 1947 році, при підписанні мирного договору між Фінляндією, з одного боку, і Радянським Союзом та Великою Британією, з другого, демілітаризований і нейтральний статус Аландських островів було поновлено і підтверджено як невід'ємну складову звичаєвого міжнародного права.

Практичне втілення угод про демілітаризацію та нейтралітет означає не тільки гарантовану відсутність будь-яких військових споруд чи збройних сил на островах архіпелагу; як правило, заборонено також відвідування островів військовими кораблями будь-яких країн та ввезення зброї. Важливим елементом такого статусу є те, що жителі Аландських островів не зобов'язані служити в Збройних Силах Фінляндії; замість цього вони проходять цивільну службу в певних соціальних структурах автономії.

Цікаво, що нинішнє досить позитивне ставлення пересічних аландців до демілітаризованого статусу своєї автономії, яке гармонійно збігається з яскраво висловленою волею політичного істеблішменту до його збереження та зміцнення, не було таким протягом усієї її історії. На відміну від енергійного руху "знизу" офіційні кола уникали широких публічних дискусій з питання демілітаризації, вважаючи, що такий статус є турботою центральної влади Фінляндії і – переважно або виключно – суто військовою проблемою. Зміна такої позиції сталася лише наприкінці вісімдесятих – на початку дев'яностих років. Саме тоді розгорілася дискусія щодо тлумачення положень конвенції 1921 року, в ході якої проявилися істотні розбіжності між позиціями військових у Гельсінкі і місцевою владою Аландів. Цей конфлікт сягнув своєї кульмінації в 1993 році, коли військові відомства Фінляндії почали вимагати ремілітаризації Аландських островів. Ці події змусили політичні еліти і регіональну владу Аландів посісти активну позицію і перейти до спротиву будь-яким намаганням переглянути демілітаризований і нейтральний статус автономії. Їхній головний аргумент полягав у тому, що такий статус не є внутрішньою справою Фінляндії, яку можуть вирішувати її військові відомства, оскільки його збереження гарантоване міжнародним правом. Рішуча й одностайна позиція населення і політичних лідерів Аландської автономії перемогла – спочатку на рівні громадської думки, а згодом і відомі фінські політики почали відмежовуватися від непопулярних ідей ремілітаризації. По тому і військові відомства змушені були відмовитися від своїх зазіхань, а аландці, які були активними учасниками дискусій та переговорів, набули додаткового авторитету в очах не тільки фінів, а й усієї міжнародної спільноти.

Такий перебіг подій свідчить про вирішальне значення гарантій демілітаризації й нейтральності Аландських островів, забезпечених не тільки чинним законодавством та Конституцією Фінляндії, але й міжнародним правом. Такий статус стратегічно важливих Аландських островів відіграє важливу роль у збереженні стабільності Балтійського регіону і Європи загалом. Це є також переконливим доказом на користь доцільності надання демілітаризованого, нейтрального статусу потенційно конфліктним територіям, чиє географічне розташування, історична значущість для кількох зацікавлених сторін, склад населення та інші чинники, на яких сфокусовано інтереси двох або більше держав, несуть у собі загрозу ескалації існуючого напруження. Дійсно, як доводить аландський досвід, якщо кожна з потенційно конфліктуючих сторін певна, що на спірній території не будуть розміщені збройні сили, військові чи військово-морські бази жодної з них, це стає фактором істотного скорочення конфліктного потенціалу і стимулом для подальшої регіональної кооперації. (Саме до цього аспекту аландського досвіду організатори семінару намагалися привернути увагу його українських учасників, сподіваючись, що його можна було б принаймні взяти до уваги у стратегічному плануванні майбутнього Криму. На жаль, на відміну від представників НУО кримських парламентарів це аж ніяк не зацікавило.)

Виникнення і поступовий розвиток "аландського" самоусвідомлення та його роль у політичних процесах в автономії

Для етнічних шведів, які й досі становлять переважну більшість населення Аландських островів, возз'єднання зі своєю історичною батьківщиною стало головною або й навіть єдиною політичною метою відразу ж після проголошення державної незалежності Фінляндії. Гірке розчарування після поразки в боротьбі за незалежність спричинилося до певної політичної пасивності населення островів, хоча в період між двома світовими війнами виступи лідерів аландського руху повсякчас були просякнуті мріями про возз'єднання і вірою в те, що колись воно та здійсниться. Разом із тим згода Швеції на автономний статус Аландів позначилася на ставленні до етнічної батьківщини, яка "зрадила" аландців і перекреслила надії на рішучішу підтримку. Повторний спалах аландського ірредентизму спостерігався наприкінці Другої світової війни, коли в Парижі почалися мирні переговори, зокрема і з приводу перегляду старих і нових державних кордонів. Тоді аландський парламент і його спікер Джуліус Сандблом знову почали робити спроби відокремитися від Фінляндії і приєднатися до Швеції. Але оскільки реакція Швеції виявилася ще більш стриманою, в наступні роки аландський ентузіазм поступово згасав. І хоча підозри і недовіра щодо справжніх (асиміляційних) намірів центральної влади Фінляндії зберігались й у післявоєнні часи, Швеція також втрачала свою привабливість, і з часом ідея возз'єднання з етнічною батьківщиною була остаточно відкинута. Натомість почала формуватися "окремна" самоідентифікація жителів Аландських островів, а рух за відокремлення поступився місцем руху за зміцнення автономії та права на самоврядування. З цього часу, тобто із середини 50-х років, незважаючи на спільну мову і спільні культурні та історичні корені населення островів дедалі більше переставало відчувати себе "шведською меншиною Фінляндії" або "шведомовними фінами", а натомість стало вважати себе "аландцями", тобто окремою спільнотою – "аландським народом". Цьому процесу сприяли певна географічна ізоляція, суттєве обмеження імміграції, розвиток власних традицій демократії і самоврядування та високий рівень життя.

У наші часи таке самоусвідомлення широко побутує на Аландах – воно притаманне всім верствам острівного населення. Відповідно до цього відбулися й певні зміни в підходах до висвітлення історії Аландів. Так, під час святкування 50-ї річниці Аландської автономії професор Дрейджер характеризував динаміку місцевих настроїв так: "Сторінки історії свідчать про те, що від самого початку аландці відчували себе належними до окремої спільноти – аландського народу; з плином часу це відчуття зміцнюється й розквітає і серед тих, хто кровними узами зв'язаний з минулими поколіннями аландців, і серед тих, хто завдяки тривалому проживанню поруч з нами набув і перейняв традиції та звичаї Аландів. Незважаючи на тиск "зверху" серед нас майже немає осіб, які б називали себе інакше ніж просто "аландцями". Незважаючи на мовну спорідненість ми не вважаємо себе ані шведами, ані фінськими шведами".

Зрозуміло, що успішно втілена ідея окремого "аландського народу" відбилась і на бажанні зробити наступний крок, тобто зреалізувати право націй (народів) на самовизначення шляхом створення власної держави. Дійсно, політичний рух за незалежність Аландських островів існує, й опитування громадської думки, проведене півтора року тому, свідчить, що його підтримують близько 15% населення. Хоча важко повірити в серйозність намірів створити нову європейську державу з населенням аж 25 тисяч осіб, активісти цієї політичної течії доводять, що рівень життя в автономії вищий, ніж у решті провінцій Фінляндії, а відтак Фінляндія отримує від Аландської автономії більше, ніж віддає. За тезами аландських "незалежників", вдатне географічне розташування, розвинутий туристичний бізнес та вигідний особливий статус Аландської автономії, закріплений спеціальним протоколом під час вступу до ЄС, створюють надійні передумови для потенційного процвітання Аландської держави в разі здобуття незалежності. Іронія цієї ситуації полягає в тому, що якби такий проект справді було здійснено, значна частина переваг особливого статусу була би втрачена – а зокрема й безпрецедентний монолінгвістичний режим Аландської автономії.

Загалом історія Аландів і аландців підтверджує загальні висновки щодо тенденцій розвитку багатьох конфліктних регіонів Європи після закінчення холодної війни: штучні спроби створення окремих "націй" чи "народів" у поліетнічних сепаратистських регіонах як підстава для міжнародного визнання їхнього права на самовизначення навряд чи можуть бути успішними (згадаймо зокрема й тезу, що благополучно сконала, щодо існування окремого "кримського народу" як потенційного суб'єкта міжнародного права). В той же час відокремлені частки колишніх єдиних народів, що потрапили в специфічні умови існування і набувають окремого історичного досвіду, відмінного від досвіду їхніх історичних батьківщин, цілком здатні створювати і розвивати власну ідентичність. Цей феномен необхідно брати до уваги в пошуках підходів до вирішення таких делікатних проблем, як, наприклад, майбутнє "штучно створеної радянським режимом молдовської нації", наявність якої рішуче заперечують у Румунії. Явище, певною мірою подібне до процесів, простежених на прикладі Аландських островів, виникло в середині 90-х років і в Нагірному Карабасі: в політичному дискурсі жителів цього регіону почала формуватися тенденція підкреслювати не спільні риси, а скоріше відмінності між собою і етнічними вірменами, та називати себе "карабахцями", тобто окремою спільнотою, яка може претендувати на власну державність. Поряд із тим самопроголошена "Придністровська Молдовська Республіка" зі своїм поліетнічним населенням і з режимом Ігоря Смирнова, котра набуває дедалі більше рис тоталітаризму, хоча й досягла де-факто досить високого рівня незалежності від Молдови, проте не має жодних – навіть формальних – підстав для обгрунтування свого незалежного статусу, а відтак, слід сподіватися, подібний статус ніколи не буде визнаний міжнародною спільнотою.

Участь представників України в роботі семінару

Отже, семінар з проблем автономії й урегулювання конфліктів відбувся 7–11 листопада 2001 року в м. Марієнхамні. Українські його учасники мали збалансовано представляти структури законодавчої і виконавчої влади України загалом та АРК зокрема, а також НУО України і Криму.

Список офіційних представників склав на прохання організаторів посол України в Фінляндії (на той час це був Ігор Подолєв; новий посол, п. Сардачук, був офіційно введений на цю посаду якраз під час проведення семінару). Очікували, що з головною доповіддю на тему "Україна і Крим: історія, основні факти, сучасний політичний розвиток" виступить Володимир Яцуба, державний секретар Кабінету міністрів України; з цієї доповіді сподівалися дізнатися про різні політичні течії, погляди і підходи до вирішення проблем кримської автономії та принципи розподілу повноважень між центральною владою і владними структурами АРК. Верховну Раду України мали представляти Анатолій Раханський, член Парламентської Асамблеї Ради Європи, та Валентина Гошовська. Представниками від владних структур Автономної Республіки Крим пан посол запропонував виключно членів Верховної Ради автономії – шість осіб на чолі з Леонідом Грачем.

Хоча питання про участь у семінарі було попередньо узгоджено з усіма зазначеними в списку особами, буквально в останні дні напередодні семінару його організатори з'ясували (виключно завдяки власним зусиллям, а зокрема постійним контактам з посольством Фінляндії в Україні), що ніхто з офіційних представників України не приїде – навіть не потурбувавшись, що слід було б принаймні повідомити про це чи запропонувати якусь іншу кандидатуру. Завдяки відчайдушним спробам зв'язатися із визначеними у списку учасниками вдалося "спіймати" лише декого з їхніх помічників. Не обійшлося й тут без сюрпризів, бо, наприклад, помічник п. Яцуби заявив, начебто його шеф не має щонайменшого уявлення про свою участь у семінарі. Чим немало здивував організаторів, бо за кілька тижнів до того п. Яцуба особисто звернувся до них з питанням про те, чи можна взяти з собою дружину. В результаті єдиними "офіційними представниками владних структур" виявилися три члени ВР АРК, а саме лідер фракції комуністів, заступник міністра туризму АРК В'ячеслав Захаров, член комітету ВР АРК з питань сільського господарства, заступник голови Рахункової палати АРК Володимир Поліщук та член комітету ВР АРК з питань культури, національних відносин і проблем депортованих, голова сільськогосподарського кооперативу Рудольф Акопян.

Натомість усі особи з попереднього списку, які представляли уряд і парламент Фінляндії, законодавчу асамблею та уряд Аландських островів, а також губернатор провінції, наукові співробітники і професори, представники фінських мас-медіа та громадських організацій – всі без винятку взяли участь у роботі семінару. Постійним учасником семінару став також консул Російської Федерації Юрій Арутюнов, тоді як жодного представника посольства України тут не було.

До того ж уже на самому початку (тобто при розміщенні в готелі, де завжди проводяться подібні заходи) кримські парламентарі розіграли бурхливу сцену, галасуючи, що рівень готелю не відповідає їхньому "офіційному статусу", і вимагаючи негайного переселення. Що й було зроблено. За цього неофіційний коментар організаторів був такий: ані міністри, ані парламентарі жодної іншої країни ніколи не мали таких претензій і відтак це перший випадок у їхній практиці. Далі все проходило в тому ж ключі – бурхливі виливи незадоволення тим, що за відсутності представників центральної влади України головну доповідь було запропоновано зробити комусь із представників НУО; темпераментна негативна реакція на виступи українських учасників з числа представників неурядових організацій англійською мовою, якою майже всі присутні вільно володіли (на відміну від кримських парламентарів, які знали одну-єдину мову – зрозуміло, російську, а тому були в змозі самостійно спілкуватися лише з російським консулом, у той час як пані Ірма Жааскелайнен з Міністерства закордонних справ Фінляндії охоче спілкувалася з нами українською); драматичне обурення тим, що організатори семінару "навмисно блокують їх від контактів з пресою", яка чомусь самостійно вирішувала, в кого брати інтерв'ю, і “підступно” не приділяла належної уваги таким поважним особам; погрози довести весь оцей "компромат" до відома посольства України в Фінляндії і вищих керівників автономії – добре, що хоч не ООН! І так усі чотири дні семінару…

Тож можна уявити собі реакцію організаторів та учасників семінару на намагання товариша Захарова звести обговорення будь-якої теми до палкого викриття злочинної ролі США і НАТО в усіх конфліктах сучасного світу, а також гучних звинувачень на адресу "їхніх пособників у Криму і в Україні, які отримують великі гроші за те, що вигадують та розпалюють конфлікти в Криму, де їх немає і не може бути після прийняття найдемократичнішої в світі Конституції АРК"!

Враховуючи неабиякі інтелектуальні і фінансові ресурси, витрачені приймаючою стороною на підготовку і проведення семінару, так яскраво продемонстрована некомпетентність членів ВР АРК і їхня неспроможність узяти участь в обговоренні будь-яких питань, що розглядалися на семінарі, створювали надзвичайно гнітюче враження. Якщо ж додати до цього агресивну, а часом навіть і непристойну поведінку кримських парламентарів під час засідань і поза ними (адже синхронні перекладачі нерідко не наважувалися зробити дослівний переклад їхніх "спічів", зокрема це стосувалося вельми сумнівних анекдотів), то доводиться констатувати, що імідж "офіційної" України виглядав на семінарі надзвичайно непривабливим, а всі представники НУО гостро відчули, що означає вислів "Соромно за державу!".

Єдине позитивне враження, яке залишилося від нашої участі в роботі семінару (зрозуміло, не беручи до уваги ключове питання про отримані надзвичайно важливі і цікаві матеріали та знання, набуті протягом усього перебування на Аландських островах), полягає в тому, що громадянське суспільство, наявність якого в Україні все ще піддається сумніву, насправді не тільки вже існує, а й спроможне деякою мірою компенсувати ту шкоду репутації України та українців (українок), яку завдали своїми виступами і діями представники ВР АРК.

"Контекст" No. 12, листопад 2001 року

Наталія Беліцер, Інститут демократії імені Пилипа Орлика

http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=1817