Монографії

Байба Тьярве: "Політика в галузі виконавських мистецтв у країнах Балтії"

Особлива подяка д-ові Мілені Драґішевич-Шешич

і д-ові Драґану Клайчу за їхнє редагування

I. Порівняння

Опис проблеми

На початку 1990-х років, після розпаду Радянського Союзу, три балтійські держави здобули незалежність і пройшли перехідний період, позначений глибокою інфляцією та радикальними політичними, економічними та соціальними змінами, які позначилися і на установах культури.

За радянської доби політика в галузі культури, так само як державна політика в інших галузях, формувалася і провадилася Міністерством культури та державними культурними установами, що фінансувалися з держбюджету.

Після падіння радянського режиму культурні установи були поставлені перед необхідністю перебудуватися і пристосуватися до нових умов. Головною зміною стало скорочення субсидій, що викликало потребу в залученні спонсорів і скороченні кількості службовців. Це породило непевність у майбутньому і дивне поєднання радянських і ринкових форм управління культурними установами (комерційні шоу і ділові спонсори з одного боку; недалекосяжне, неефективне управління – з іншого). Завдяки фінансуванню і заохоченню “Інституту відкритого суспільства” у цих країнах поступово розвинулися нові ініціативи й недержавний сектор.

Але в цілому культурна політика і організація культурного життя не змінилися. Брак належного законодавства став першорядною проблемою, на яку були спрямовані зусилля. Головні напрями культурної політики ухвалені в Латвії 1995 р., в Естонії – 1998 р. І в політиці, і на практиці основна зміна фокусувалася на визнанні національної спадщини та національних мистецьких цінностей. Були замінені назви вулиць та установ. Здійснені й інші окремі практичні кроки чи запроваджені політичні інструменти. Водночас у царині культурної політики були розпочаті дискусії про національну ідентичність та роль національної культури і мистецтва у збереженні та підтримці національної ідентичності. Наголос було зроблено також на міжнародному престижі та іміджеві країни.

На сьогодні, через понад десятиліття після падіння радянського режиму сталися певні зміни в культурній політиці та політиці в галузі виконавських мистецтв у країнах Балтії. Однак ці зміни розвиваються на доволі різних рівнях: в Естонії ухвалені нові документи щодо культурної політики та нові закони, навіть систему фінансування галузі виконавських мистецтв було реорганізовано; Латвія перебуває в процесі розробки проектів з метою випрацювати головні напрями культурної політики та змінити існуюче законодавство; Литва демонструє глибоку розбіжність між реальністю та рівнем культурної політики, позаяк на політичному рівні майже не відбулося змін.

Цілі та методологія

Метою цієї праці є порівняльний аналіз політики в галузі виконавських мистецтв у країнах Балтії, визначення перешкод і встановлення стандартів, необхідних для полегшення змін і розвитку розмаїтих та інноваційних виконавських мистецтв. Незважаючи на те, що політика в галузі виконавських мистецтв у країнах Балтії перебуває на різних етапах, є кілька підстав для проведення порівняльного аналізу:

по-перше, балтійські держави можна розглядати як єдиний регіон через історичну схожість, спільну культурну базу, географічну територію і спільну стратегію співпраці на різних рівнях;

по-друге, усі три країни повернули собі незалежність на початку 1990-х років і пройшли схожий перехідний період;

по-третє, галузь виконавських мистецтв має багато спільного в усіх трьох країнах;

по-четверте, модель нової культурної політики і політики в галузі виконавських мистецтв схожа в Литві, Естонії та Латвії.

Порівняльний аналіз здійснено на основі єдиної методології, що розглядає ті самі проблеми в кожній окремій країні. Дані отримані з таких джерел: дослідницьких поїздок до Естонії та Литви, численних інтерв’ю в міністерствах культури, обговорень з працівниками виконавських мистецтв, а також з офіційних документів.

Де життя краще і чому?

1. Художнє розмаїття в галузі виконавських мистецтв

Тривалий час Литва вважалася лідером у театральному мистецтві завдяки таким іменам, як Еймунтас Некрошюс і Оскарас Коршуновас, що засяяли на театральній мапі Європи. Ці два режисери здобули на європейських театральних фестивалях найбільше визнання з усіх інших режисерів з країн Балтії. Кажучи про міжнародне визнання, слід згадати й такі імена, як Петер Яллакас (Естонія), Алвіс Германіс і Вєстурс Кайріс (Латвія).

У художньому плані можна спостерігати традиційну одноманітність вистав. Панівною формою і досі залишається оповідний, психологічний театр, що спирається на драматичний текст. Хоч це здійснюється часто на дуже високому професійному рівні. Характерною особливістю литовського театру є метафорична образність, представлена у виставах Еймунтаса Некрошюса і Оскараса Коршуноваса. Певною мірою цю тенденцію розвивають Вєстурс Кайріс у Латвії та Ельмо Нуґанен в Естонії. Але в умовах панування психологічної школи слід приділяти увагу й іншим підходам. Петер Яллакас (Театр “Ван Краль”, Естонія) послідовно запроваджує мультимедійні елементи у вистави й зменшує роль акторів, ставлячи їх на один рівень із відео-кадрами, інсталяціями чи іншими об’єктами. Лембіт Петерсон (“Театрум”, Естонія) разом із гуртом молодих акторів шукає у своїх виставах новий підхід до історії театру. Художник і режисер Веґа Вайцюнайте (“Міракліс”, Литва) створює візуальні вистави, прив’язані до певного місця (site-specific).

Сучасний танець більше розвинутий в Естонії та Литві переважно завдяки діяльності двох незалежних організацій – центрів сучасного танцю – ТІКЕ в Естонії (керівник Прійт Рауд) і Центру сучасного танцю в Литві (керівник Аудроніс Імбрассас). Постійні виступи приїжджих виконавців, міжнародні фестивалі, участь у європейських танцювальних фестивалях і конкурсах, організація майстер-класів для танцюристів у Литві та Естонії значно підвищили загальний інтерес до цього виду мистецтва, залучили нові групи глядачів і оживили сучасне танцювальне мистецтво. У Латвії лише Балтійський балетний фестиваль у Ризі представляє деякі із взірців сучасного танцювального мистецтва. Хореограф Ольга Зітлугіна та її трупа здобули визнання на міжнародних фестивалях. Але в Латвії не існує постійного партнера як у естонського та литовського танцювальних центрів, здатного здійснювати різноманітні проекти. 1999 року Академія культури Латвії прийняла групу танцюристів, які отримали змогу здобути професійне навчання в галузі сучасного танцю. Це обіцяє позитивні зміни в майбутньому.

Міжнародні фестивалі відбуваються в усіх трьох країнах. Серед численних ініціатив слід назвати такі фестивалі: LIFE і “Нове театральне дійство” в Литві; фестиваль Homo Novus у Латвії та “Балтоскандал” в Естонії. Переслідуючи різні цілі, кожен із цих фестивалів сприяє розширенню стандартів сприйняття і розуміння виконавських мистецтв, кожен із них представляє різні форми театрального мистецтва для широких верств населення і сприяє розвитку міжнародної співпраці та інформаційного обміну.

Обробкою інформації на регулярній основі займається тільки Новий інститут театру Латвії, який випрацював низку стратегій для інформування театральних діячів у Латвії про можливості та тенденції світового театру і служить посередником між зацікавленими сторонами – європейськими фестивалями, театрами та латиськими театральними діячами. Схожа установа у Литві – Інформаційний центр театру і освіти Литви (директор – Аудроніс Люґа) – зосереджений більше на здійсненні поодиноких проектів (випуск театрального журналу, проведення окремого театрального фестивалю). Естонський постановочний центр спрямовує свою діяльність на здійснення спільних міжнародних проектів. Центр працює при театрі “Ван Краль”. 2001 року був створений Інформаційний центр при Спілці театральних діячів Естонії спільно з Центром МТІ (Міжнародного театрального інституту). Новий інститут театру Латвії, окрім іншого, є єдиною організацією в галузі виконавських мистецтв, що бере участь в обговоренні і формуванні культурної політики.

Навчання акторів, театральних режисерів і сценографів проводиться в усіх трьох країнах. Випускники 1997 року комбінованого курсу акторської та режисерської майстерності Академії культури Латвії складають сьогодні найбільш новаторське покоління в галузі виконавських мистецтв Латвії.

Менеджмент у галузі культури викладають в Академії культури Латвії (майстер-курс від 1997 р.) та в Музичній академії Литви (від 1999 р.). В Естонії не можна вивчати менеджмент у галузі культури як окремий предмет. Але є короткі факультативні курси в Естонській академії мистецтв, Музичній академії Естонії та Талліннському педагогічному університеті. Університет культури в м. Вільянді (Естонія) має повноваження від Міністерства культури (через Міністерство освіти, яке контролює естетичне виховання) на підготовку театральних адміністраторів, світлотехніків, звукооператорів, реквізиторів та інших театральних фахівців.

Підготовка кадрів у галузі виконавських мистецтв здійснюється за допомогою курсів прискореного навчання, семінарів, симпозіумів, що їх проводять Спілка театральних діячів Естонії та Інститут нового театру Латвії. ТІКЕ в Естонії та Центр сучасного танцю Литви проводять навчання у галузі сучасного танцю. Інші ініціативи не мають постійного характеру.

У Латвії існують 7 державних і 1 муніципальний театр на бюджетному утриманні (3 з них розташовані поза межами столиці), у Литві – 10 державних театрів (5 – поза межами Вільнюса), в Естонії – 8 державних і один міський театр (4 – поза межами Таллінна). Два експериментальні театри – Лінна-театр (Міський театр) у Таллінні (Естонія) і Лієпайський театр (Латвія) передані муніципалітетам. Вони отримують фінансування як від міської влади, так і від Міністерства культури.

Недержавних театрів1 у Латвії 10, у Литві – 13, в Естонії – 9.

В Естонії недержавні театри мають інституційний статус і здобули визнання в галузі виконавських мистецтв. Театри “Ван Краль”, “ВАТ”, “Театрум” є невід’ємною частиною театрального життя Естонії. У Литві незалежні театри хоч і не мають визначеного інституційного чи фінансового статусу, стоять на міцних художніх позиціях – так О. Коршуновас і Е. Некрошюс залишили державні театри, щоб створити свої власні незалежні трупи. У Латвії недержавні театри не мають міцних позицій через брак ефективного менеджменту і значних художніх досягнень. Але деякі з них відіграють важливу роль у задоволенні актуальних потреб і заповненні прогалин у галузі виконавських мистецтв (театр “Скатуве” служить майданчиком для молодих режисерів і акторів; деякі театри їздять на виступи до шкіл та віддалених селищ).

В усіх трьох балтійських країнах поняття “трупа” пов’язується з театральним приміщенням. Є лише кілька винятків серед незалежних театрів. Державні театри представляють модель репертуарного театру, який має постійну трупу і окрему виставу на кожен день. Незалежні театри також тяжіють до цієї моделі. Лише окремі театри Балтії спробували внести зміну у традиційну репертуарну модель, повертаючись, як правило, потім знову до неї. Так, „Новий театр” у Ризі повернувся до постійної трупи й репертуарного розкладу вистав на кожен день, оскільки дуже важко змінити загальну модель в одному окремому театрі, коли решта театрів мають постійні трупи. З тих самих причин театр “Ван Краль” у Таллінні взяв нещодавно на постійну роботу 5 акторів. Разом з тим це один із небагатьох театрів у країнах Балтії, що показує вистави блоками. Репертуарні театри вдаються до такої практики лише тоді, коли йдеться про мюзикли або коли у виставі беруть участь запрошені актори (планування та значно вищі витрати примушують директорів театрів у такому разі міняти звичну систему).

Недержавний сектор передусім компенсує відсутність розмаїття у системі державних інституцій: міжнародні проекти, фестивалі, сучасний танець, інформаційні центри, малі театральні компанії – такі недержавні організації з’явилися протягом останніх 10 років.

Ознаки певного застою помітні в державних репертуарних театрах, особливо в Естонії та Литві. Литовські театри діють за системою постійних контрактів. Як наслідок, актори і режисери працюють, отримуючи мізерну платню, незалежно від того, чи ставлять вони нові вистави – жодних зобов’язань чи встановлених обов’язків. Відтак, це дає їм право і змушує їх працювати у сфері реклами чи в недержавних театрах. Згідно з даними статистики, 7,1% від загального обсягу фінансування театрів у Литві спрямовується на утримання будівель і лише 4,6% - на постановку нових вистав. 78,8% коштів складають видатки на зарплату . Водночас в Естонії відносно високі державні субсидії дозволяють утримувати великий штат (скажімо, Національний драматичний театр Естонії має 5 постійних режисерів-постановників, у той час як у Латвії режисери-постановники, як правило, позаштатні і тільки художній керівник театру має постійний оклад) і зосереджуватися більше на художньому процесі, а не орієнтації на глядача.

2. Співпраця

Ефективна співпраця митців та організацій у галузі виконавських мистецтв безпосередньо пов’язана зі здатністю цієї галузі обстоювати свої права, лобіювати зміни культурної політики, поліпшувати законодавство.

За радянської доби професійні спілки театральних діячів виконували роль ідеологічного контролера, посередника між владою та окремими митцями і театрами. Після падіння режиму спілки театральних діячів у більшості випадків успадкували колишнє майно – будинки, літні будинки відпочинку. Протягом перших років незалежності ці інституції так само виконували роль контактних організацій для співробітництва між трьома балтійськими країнами та міжнародного співробітництва. Похилий вік членів цих спілок, втрата впливу в своїй галузі, брак ясних цілей, необхідність перевизначити свою роль та покращити управління відповідно до змінених вимог стали загальними проблемами цих організацій. Як правило, роль спілки театральних діячів була зведена до піклування про своїх членів пенсійного віку – акторів, танцюристів та інших діячів театру. Ці питання стали пріоритетними для театральних спілок головним чином через відсутність соціального захисту і соціального забезпечення представників старшого покоління з боку держави. Більше того, перехід від постійної форми праці на контрактну та замовну систему в окремих видах професій цієї галузі (театральні художники, режисери-постановники) не був підкріплений відповідним законодавством, яке б забезпечувало пенсійні та соціальні виплати митцям.

Жодна зі спілок театральних діячів у країнах Балтії не припинила свого існування. Спілка театральних діячів Естонії служить організацією-парасолькою для кількох менших професійних асоціацій (можна стати членом Спілки театральних діячів, якщо вступити в одну з 12 менших організацій – Асоціацію акторів Естонії, Асоціацію театральних режисерів Естонії, Асоціацію театральних працівників Естонії та ін.). Спілка театральних діячів Естонії представляє колективні інтереси працівників театру в переговорах з урядом щодо заробітної плати, соціального забезпечення тощо. Нечисленне ефективне правління проводить щорічні театральні конкурси, різноманітні навчальні курси, випускає книжки, опікується похованням театральних діячів тощо. Семінари в окремих галузях театрального мистецтва організовують почасти малі асоціації. Спілка театральних діячів Естонії знайшла свою роль у сучасному театральному процесі країни, про що свідчить кількість її членів, які складають близько 80% працівників державних театрів. Чи приєднаються представники недержавних організацій до Спілки театральних діячів Естонії покаже майбутнє.

І в Латвії, і в Литві спілки театральних діячів досі не перевизначили свого завдання і своєї ролі в сучасному театральному процесі. Маючи схожі цілі з естонськими колегами, вони не втілюють їх ефективно в життя. Внаслідок непрофесійного керівництва Спілка театральних діячів Латвії втратила частину свого майна. Новий президент Спілки, Лоліта Каука, і новообране правління готові до змін, готові використати естонський досвід і стати “дахом” для професійних асоціацій у галузі театрального мистецтва. Але представники різних професій у галузі театрального мистецтва ще не створили міцних і надійних асоціацій у Латвії.

У жодній із трьох балтійських країн не було створено якоїсь іншої ефективної асоціації чи лобі у галузі театрального мистецтва. Окремі ради театральних директорів існують і в Естонії, і в Латвії, але не мають чітких цілей і складаються переважно з представників державних театрів.

Незважаючи на те, що незалежний театр у Литві має яскравих лідерів (О. Коршуновас і Е. Некрошюс), недержавний сектор не зміг об’єднати зусилля, щоб змінити систему фінансування театрів у Литві, внаслідок відсутності співпраці між окремими митцями.

3. Політика в галузі виконавських мистецтв / культурна політика

Оцінка мети

Латвія, Литва і Естонія досягли різних стадій у проведенні послідовної культурної політики. У Литві не існує документів, що їх можна було б вважати офіційно ухваленою доктриною культурної політики, дебати з питань культурної політики знайшли своє відображення в урядових програмах, які не приділяють окремої уваги виконавським мистецтвам. Представлений на Конгресі литовської культури 1996 року документ під назвою “Постулати литовської культурної політики” не був ухвалений. Тільки восени 2000 року почалася розробка плану дій “Положення про Програму розвитку культури Литви на період 2001-2006 рр.”, що охоплює всі галузі культури. “Головні постулати культурної політики Латвії” були ухвалені латвійським парламентом 1995 року. План дій на період 2000-2010 рр. під назвою “Національна програма розвитку культури” був ухвалений урядом наприкінці 2000 року (розділ стосовно театрального мистецтва на час написання цієї праці мав бути зміненим, тому на нього не можна посилатися). Естонія ухвалила “Основи державної культурної політики Естонії” та “План дій уряду Республіки Естонія зі здійснення державної культурної політики протягом наступних років” 1998 року.

Оцінка Радою Європи культурної політики Естонії була здійснена 1995 року, Литви – 1997 року, Латвії – 1998 року.

У документах з питань культурної політики Латвії не дається чіткого визначення, що розуміється під поняттям “театр”. Водночас передбачається увага і підтримка з боку держави широкого спектру діяльності: вистав, освіти, публікацій, молодіжного театру, внутрішніх гастролей, окремих митців, міжнародних заходів. Стратегія включає і державні театри (що мають привілейований статус забезпеченого фінансування), і незалежні колективи та ініціативи (що підтримуються як проекти) . Натомість Естонія у своїй культурній політиці надає пріоритету “змістові, новаторству і національно-культурному значенню окремої діяльності, а не приналежності до певної культурної інституції, хоч би якої форми власності чи під яким патронатом вона була” . Згідно з планом дій, “театральне мистецтво” в Естонії витлумачується як театри (державні репертуарні театри, приватні та муніципальні театри, зареєстровані на основі закону “Про театральні установи”), театральні клуби, театральні школи та аматорські колективи. Окремо зареєстровано Театральне агентство Естонії як посередник між драматургами та театральними компаніями.

Якщо в культурній політиці Латвії наголос робиться на необхідності підтримувати театральні традиції, ключовими словами культурної політики Естонії є “новаторство” і “зміст”. Окрему увагу приділено і національній драматургії як важливій складовій театру.

Політики в галузі виконавських мистецтв не існує ні в Латвії, ні в Естонії, ні в Литві. На політичному рівні танець і музика відокремлені. Але в бюджеті як Латвії, так і Литви концертні та театральні інституції об’єднані в один рядок.

Політика в галузі театру спрямована на спільне поняття, що об’єднує театральні будівлі, колективи і вистави. Це поняття спирається на модель державного репертуарного театру. Іншими словами, Міністерство культури опікується і підтримує всі три елементи без чіткого їхнього розрізнення. Безсумнівно, пріоритетом в усіх трьох країнах Балтії є утримання державних репертуарних театральних компаній. Естонія першою вдалася до змін, запровадивши 2000 року нові принципи розподілу бюджетних ресурсів театрам: розрахунок спирається на показник відвідування театру глядачами. Міністерство культури прагне давати субсидії глядачам, а не театрам (в умовах чистого ринку глядачі будуть вимушені купувати набагато дорожчі квитки). І хоч 2000 року цей принцип розподілу ще не продемонстрував радикального переходу від фінансування будов-колективів-вистав до фінансування глядачів, він дозволив спрямувати кошти на недержавні театри поряд із підтримкою державних та муніципальних театральних установ.

Політика в галузі театру у країнах Балтії не стимулює виконавську галузь до розмаїття. На політичному рівні найліберальніший підхід містять “Головні постулати культурної політики Латвії”, але цей підхід не підкріплений відповідними інструментами. І навпаки, хоч поняття “театр” має дуже вузький смисл у документах з питань культурної політики Естонії, насправді визначені інструменти та підхід є набагато ширшими, охоплюючи різні форми та організації у галузі виконавських мистецтв.

Оцінка процесу

Міністр культури є політичною фігурою, в той час як адміністративний апарат Міністерства культури забезпечує послідовність рішень і ухвалених планів. Однак насправді кожен новий уряд подає свою урядову програму на ухвалення парламентові, і міністр може міняти хід подій, пріоритети та заходи. В усіх трьох балтійських країнах міністри культури часто змінювалися (від 5 до 7 міністрів змінилося протягом останнього десятиліття). Урядові зміни можуть відбиватися не тільки на пріоритетах, а й впливати на бюджетні асигнування на культуру в цілому; процес узгодження законодавства може уповільнюватись чи пришвидшуватись в окремих галузях.

Виняткове значення у цьому контексті мають чітко визначена культурна політика та інструменти її втілення поряд із дорадчими радами, конкурсними засадами та принципом прозорості.

Принцип розподілу грантів на культурні проекти на конкурсних засадах запроваджено в Латвії та Естонії. Культурний фонд Естонії було відроджено 1994 року. Фонд діє як державна юридична особа, керівництво Фонду здійснює наглядова рада, яку очолює міністр культури. Гранти надаються на конкретні цілі (8 напрямків, включаючи спорт) незалежно від Міністерства культури. Культурний фонд Естонії нагромаджує кошти, згідно із законодавством, за рахунок надходжень від акцизного збору на алкогольні та тютюнові вироби, податку на азартні ігри, доходів від лотерей, внесків, пожертвувань та економічної діяльності. Інвестиційний культурний фонд Латвії (заснований 1998 року) наслідує у багатьох моментах естонський досвід. Це – неприбуткова державна акціонерна компанія, що фінансується за рахунок державного бюджету і має податкові пільги. Фонд налічує 7 галузевих рад, кожна з яких складається з 7 експертів (по два з яких призначає Міністерство культури). Гранти надаються 4 рази на рік шляхом відкрито оголошеного конкурсу.

У Литві Фонд підтримки культури і спорту було засновано 1998 року, а перші асигнування здійснено 1999 року. Втім, унаслідок значних бюджетних скорочень коштів було надано менше, ніж очікувалось ; навіть із половини коштів, які обіцяли спрямувати на культуру, ця галузь отримала тільки 34,8% (решту спрямували на спорт). У 2000 році Фонд не надавав гранти на проекти, а погашав борги попереднього року. Гранти присуджуються радою Фонду лише раз на рік. Якщо порівняти, то процедура надання грантів культурними фондами Латвії та Естонії більш ефективна. Діяльність литовського Фонду потребує законодавчого закріплення.

Як і раніше, поточне бюджетне фінансування культурних організацій і субсидії надаються безпосередньо міністерствами на основі непрозорих критеріїв. Більшість коштів спрямовуються до державних організацій. Якісь нові механізми оцінки та критерії практично не були запроваджені. Починаючи з 2000 року, Естонія ввела зміну в системі надання державної підтримки в галузі театрального мистецтва. Діяльність театру мають оцінювати Економічне управління Мінкульту (ефективність) та театральні критики (якість). Обидва звіти подаються зацікавленим сторонам і розміщуються в Інтернеті. Оцінка може вплинути на зменшення чи збільшення обсягу субсидії. Міністерство культури підписало угоди з недержавними театрами, які отримують субсидії, відносно взаємних зобов’язань.

Естонія є першою з балтійських країн, де політика в галузі виконавських мистецтв частково підтримує і запроваджує інструменти урізноманітнення виконавського мистецтва. Це полягає в бюджетному фінансуванні як державних, так і недержавних театрів на основі однакових критеріїв; підтримці головних міжнародних заходів і Театрального агентства за рахунок бюджету Міністерства культури; передбачення фінансування різноманітних видів діяльності з Культурного фонду.

В усіх трьох країнах Балтії відбувся процес децентралізації адміністративної влади. Міністерство культури оголошує відкритий конкурс на посаду генерального директора державного театру і укладає угоду на визначений період часу. При цьому не існує жодного тиску чи контролю відносно репертуару. Те саме стосується і двох муніципальних театрів (у Лієпаї і Таллінні).

Територіальна децентралізація театрів не досягла значного ступеня. Це пояснюється, зокрема, тим, що Латвія, Естонія і Литва – невеликі країни. Окрім того, тут надто централізовані податкові системи, що не залишають додаткових коштів на фінансування культури на муніципальному рівні. У Латвії ще не завершена регіональна реформа, яка б полегшила децентралізацію театрів у Валмієрі та Дауґавпілсі, що їх планується перетворити у міські театри (з 50% державної власності і фінансування). Таким чином, тільки театр м. Лієпаї став міським театром (з 50% державної власності і фінансування). Схожа ситуація і в Естонії, де Талліннський міський театр (Лінна-театр) перейшов у муніципальну власність (зі збереженням державного фінансування). Водночас в усіх трьох країнах досі поширений погляд, що муніципалітети мають опікуватися аматорським мистецтвом, а держава – відповідати за професійне мистецтво.

Поїздки театрів по країні обмежується щонайперше відсутністю інфраструктури (технічно обладнаних театральних залів у містах) і браком коштів на гастролі. В Естонії внутрішні гастролі заохочуються додатковим фінансуванням вистав, що демонструються поза містами, в яких розміщуються постійні театральні трупи. Але, на думку директорів театрів, ці субсидії не покривають усіх видатків. Разом з тим вистави просто неба влітку здобувають в Естонії дедалі ширший інтерес глядачів.

Оцінка інструментів

Ясного бачення шляхів майбутнього розвитку виконавських мистецтв бракує в усіх трьох країнах Балтії.

Інструмент планування використовують в Естонії (довгострокова програма; річний план). Міністерство культури Латвії розробило програму розвитку на 2000–2010 рр. Передбачається, що в неї будуть щороку вноситися зміни. Досі в Латвії використовували щорічні плани. Міністерство культури Литви взялося за розробку довгострокової програми наприкінці 2000 року.

Тільки в Естонії закон “Про театральні установи”, що охоплює і приватний сектор, узгоджує законодавчі норми в галузі театру. В Латвії юридичний статус театрів перебуває в перехідній стадії: більшість державних театрів зареєстровані як бюджетні організації, хоч прибутки, які вони отримують, суперечать такому статусу. Вихід бачиться у наданні їм статусу “неприбуткових державних організацій”. Обговорюється і питання про ухвалення закону про театр. Закон про театр є пріоритетним питанням і в Литві. Хоч проект закону не розв’язує найгострішої проблеми литовських театрів: постійних контрактів.

Головним фінансовим інструментом є щорічні бюджетні асигнування державним театрам. Протягом останніх років обсяг цих асигнувань не зазнавав скорочень упродовж бюджетного року. Точний обсяг субсидій оголошується приблизно в лютому. Це породжує непевність і унеможливлює запроваджувати довгострокове чи навіть середньострокове планування, оскільки театральний сезон не співпадає з фіскальним роком.

Тільки в Естонії 2000 року запровадили фінансовий критерій для розподілу державних субсидій. Субсидія в розрахунку 100 естонських крон на глядача (120 крон на глядача в сільській місцевості чи для дитячих вистав) надається як державним, так і недержавним театрам. Критерій, скільки саме квитків Міністерство культури “купує” у кожного з театрів, є досить розпливчастим: оцінка ґрунтується на звіті окремого театрального критика та аналізові, зробленому економічним управлінням міністерства. Однак цю проблему вирішено розглянути з часом. Разом з тим бюджетні асигнування спрямовуються тільки державним театрам.

Вироблення прозорих критеріїв для розподілу державних коштів є ключовою проблемою для Латвії та Литви. Взаємовідносини між Мінкультом і окремим театром у цих країнах невизначені та неузгоджені. Міністерство не встановило жодної ясної вимоги, яку б мали задовольнити театри.

Недержавні театри в Литві отримують певну підтримку від Міністерства культури, хоч невідомо, в який спосіб, на основі яких критеріїв і з яких бюджетних програм. Недержавний сектор у Латвії може отримувати фінансування тільки з Інвестиційного культурного фонду.

Естонія – єдина з балтійських країн, якій вдалося запровадити критерій, що подолав традиційну систему розподілу державних субсидій: незважаючи на те, що обсяг бюджетних коштів на виконавські мистецтва залишався протягом останніх двох років на однаковому рівні, Міністерство культури перерозподілило частину коштів на недержавні театри. Латвійське і литовське міністерства культури очікують збільшення обсягів бюджетного фінансування виконавських мистецтв. Водночас якоїсь стратегії розподілу додаткових коштів недержавним театрам вони не мають.

В усіх трьох країнах Балтії створені фонди конкурсного розподілу коштів – більш ефективно вони діють у Латвії та Естонії (див. “Якість процесу”).

Найефективніше непряма підтримка виконавським мистецтвам розвивається через контроль за авторськими правами. Податкові відрахування не сприяють ефективному залученню спонсорів до фінансування культури в жодній з балтійських країн, хоч в усіх трьох країнах прийнято закони про благодійництво та спонсорство. Вочевидь, це пояснюється тим, що найпоширенішою формою спонсорської підтримки є підтримка натурою. Наступною іде спонсорська підтримка в обмін на рекламу.

4. Висновки

1. Замість політики в галузі виконавських мистецтв у країнах Балтії існує тільки політика в галузі театрального мистецтва, оскільки танець і музика в офіційних документах розглядаються окремо, а в бюджетному розписі міжнародні заходи та навчання виключаються з асигнувань на театральну галузь.

2. Литва провадить політику повільного реагування на кризові ситуації та пекучі проблеми. Новаторські політичні ідеї висувають окремі особистості, на зразок Некрошюса чи Коршуноваса. Політика/Міністерство культури, вочевидь, зреагує на цей тиск, запровадивши певні зміни, що важко сказати про решту представників виконавських мистецтв. Потенційний чинник змін – мистецькі особистості.

3. Латвія провадить пасивну політику, яка здійснюється на основі консервативної політичної та мистецької моделі. Панівними ознаками латвійської політики є помірковані реформи (дочекаймося часу, коли збільшиться обсяг бюджетних асигнувань) і охолоджувальна стратегія. І політика, і увага представників виконавських мистецтв зосереджені навколо будівель – будівлі поглинають митців і мистецькі проекти. Потенційний чинник змін – молодше покоління театральних професіоналів.

4. Естонія провадить політику стабільності: врегульоване законодавство, встановлені критерії, високі субсидії, додаткове фінансування з Фонду, асоціації, добре організований недержавний сектор. Нема потреби щось змінювати, навіть застійність репертуарних театрів. Потенційний чинник змін – створені недержавні організації або/і Міністерство культури.

ІІ. Стандарти політики в галузі виконавських мистецтв

1. Визначення

1.1. Визначення “театр” має охоплювати окрему галузь виконавських мистецтв в усьому її творчому розмаїтті (п’єси, художнє читання, сучасний танець, міжгалузеві проекти, міжнародне співробітництво, освітні проекти тощо); організаційному розмаїтті (репертуарні трупи, відкриті сцени, театри, інформаційні центри, фестивалі); юридичному розмаїтті (державний, муніципальний і недержавний сектори).

1.2. Мають бути визначені пріоритети: монокультура чи культурне розмаїття; національне мистецтво чи відкритість назустріч міжнародним проектам; міжнародний престиж чи внутрішній розвиток. Державне втручання повинне виливатися у підтримку певних напрямків відповідно до встановлених пріоритетів, щоб забезпечити доступність театру якнайширшому глядачеві.

2. Для кого? / Розмаїття глядачевих кіл

2.1. Задоволення потреб різних груп глядачів: різних поколінь; різних суспільних прошарків; груп із відмінними інтересами (рівновага між традиційними та експериментальними мистецькими проектами).

2.2. Географічна децентралізація з метою зробити доступним виконавське мистецтво в регіонах і віддалених місцевостях.

3. Інструменти

3.1. Стимулювання розмаїття:

3.1.1. Рівні можливості для організацій у галузі виконавських мистецтв звертатися за державним фінансуванням, незалежно від їхнього юридичного статусу.

3.1.2. 10% бюджету на виконавські мистецтва має залишатися для нових ініціатив поза традиційними інституціями.

3.1.3. Підтримка поїздок, мережі і фестивалів.

3.2. Фінансові інструменти:

3.2.1. Баланс між виділеними обсягами коштів на капітальні видатки та мистецькі програми.

3.2.2. Прозорі критерії розподілу державних коштів, що охоплюють всі рівні: художню якість, фінансову ефективність, адміністративну спроможність, групи глядачів, внутрішні гастролі, міжнародну діяльність. До критеріїв слід включити також оцінку ефективності та якості управління.

3.2.3. Довгострокове та середньострокове планування з метою поєднати бюджетний рік з окремим театральним сезоном.

3.2.4. Непряма підтримка у формі податкових стимулів.

3.3. Адміністративні інструменти:

3.3.1. Відкритий конкурс на посаду головного директора окремого театру.

3.3.2. Чіткий розподіл взаємозобов’язань/ угода між Міністерством культури і організацією в галузі виконавських мистецтв.

3.3.3. Дорадчий/ конкурсний принцип/ експертний комітет при розподілі державних субсидій.

3.3.4. Термін розгляду документів і планів у галузі культурної політики.

ІІІ. Пропозиція щодо альтернативного розв’язання проблеми

Вступ

Незважаючи на те, що жодна з трьох балтійських країн не виробила політику в галузі виконавських мистецтв, яка б охоплювала як галузь в усьому її розмаїтті, так і всі рівні інструментів культурної політики, сама по собі галузь розвивалася і змінювалася поряд із деякими змінами, запровадженими на рівні загальної культурної політики. Законодавство, фонди конкурсної підтримки проектів у галузі культури, плани розвитку в Естонії та Латвії – ось лише деякі із запроваджених змін. Загальна стратегія політики в галузі виконавських мистецтв у балтійських країнах зберігає статус-кво державних репертуарних театрів. 90% державних театрів виробили свою стратегію виживання: складання програм, які б задовольняли бажання глядачів, збирання коштів, приватне партнерство, розвиток ринкових схем, надання послуг тощо. Міністерства культури почали переговори з міськими радами (Лієпайський театр у Латвії та Міський театр у Таллінні отримали значну фінансову підтримку від міських рад).

Зміни відбулися переважно на макро рівні: законодавство, початок процесу децентралізації, збалансування бюджету для збереження того самого рівня підтримки, створення культурних фондів. Реформа очевидна, однак дуже часто вона була непослідовною і залежала від політичних змін. З іншого боку, згадані зусилля відбивають перева