Монографії

Коротка історія Угорщини

Походження угорцiв, iсторiя яких йде в давнi часи, науцi досi точно встановити не вдалося. Однак, за усталеною точкою зору, в угорцiв у рiзнi часи не могло не бути тiсних контактiв з фiнно-уграми, якi жили в районi Уралу, а пiзнiше - i з тюркськими народами внутрiшньоi Азii. Наука мае данi, якi дозволяють зробити екскурс в далеке минуле i навiть прослiдкувати iсторiю угорцiв вiд наших днiв до епохи iснування iх "древньоi прабатькiвщини", що мiстилася на пiвденному заходi вiд Уралу вздовж рiчки Волга. Тут (на територii нинiшнiй Башкирii) предки угорцiв жили в першiй половинi першого тисячолiття до новоi ери. А ось через тисячу рокiв вони раптом опинилися на степових просторах мiж рiчками, що впадають у Чорне море. Одна з хвиль переселення азiатських народiв занесла кочiвникiв ще далi на захiд. Перехiд через Карпати (у 895-896 рр.) привiв iх в Карпатський басейн, де вони осiли остаточно. Ватажком угорських племен того перiоду був Арпад (?- 910 рр.), надiлений титулом князя вождями семи угорських племен.

Нащадки князя швидко усвiдомили, що зможуть закрiпитися на нещодавно знайденiй батькiвщинi, якщо почнуть жити на европейський манер, що означало, передусiм, осiлiсть, прийняття християнства й створення держави. Цей курс був узятий на озброення внуком Арпада князем Гезою (помер в 997 роцi). Син Гези - король Iштван I (997-1038 рр.), згодом причислений до лику святих, - пiшов по стопах батька. При цьому йому вдалося створити в Карпатському басейнi сильну християнську державу захiдноевропейського зразка, яка вже в його бутнiсть зумiла протистояти гегемонiстським спрямуванням Священноi Римськоi iмперii нiмецькоi нацii.

Порiвняно гармонiйний розвиток краiни при нащадках Iштвана I Святого - короля династii Арпадiв - був перерваний у 1241 роцi внаслiдок татаро-монгольського ярма, не так тривалого (усього рiк), як спустошливого: спалену дотла ii треба було будувати заново. Незважаючи на таку трагiчну подiю, можна сказати, що в епоху правлiння королiв династii Арпадiв (в 1301 роцi династiя по чоловiчiй лiнii припинила iснування), а потiм i династii Анжу Угорщина була авторитетною державою Центральноi Европи, а ii кордони, по сутi, залишалися незмiнними.

У подальшому змiцненнi держави та ii позицiй не можна не вiддати данину поваги королю Карою (Карлу) Анжуйському (1307-1342 рр.). Ефективними виявилася його податкова полiтика i грошова реформа. Вiн сприяв пожвавленню виробництва на багатих угорських шахтах, а 1335 року виступив з iнiцiативою економiчного й полiтичного спiвробiтництва. З його iм'ям пов'язана й так звана вишеградська зустрiч за участю королiв Угорщини, Чехii й Польщi, що поклала початок першому союзу держав у Центральнiй Европi.

Син Кароя король Лайош (Людовiк) Великий (1342-1382 рр.) в ходi вiйськових походiв розширив кордони, якi при ньому простягалися до самоi Болгарii. Йому принесли присягу новi румунськi князiвства Молдавiя й Валахiя, а Венецiя поступилася Угорщинi Далмацiею. Про бурхливий розвиток культури в ту епоху свiдчить також заснування 1372 року першого угорського унiверситету в мiстi Пече.

Лайош Великий спадкоемця не залишив. Пiсля його смертi розгорнулася боротьба за престол, яка призвела до анархii. Однак, Жiгмонду (Сигiзмунду) Люксембургському (1387-1437 рр.), який перемiг у цiй боротьбi, завдяки власному мiжнародному авторитету, вдалося вiдновити порядок. У 1410 роцi Жiгмонд був обраний iмператором Священноi Римськоi iмперii нiмецькоi нацii. Iмператор i угорський король, вiн зумiв чимало зробити в iнтересах вiдновлення миру в Европi, але виявився безпорадним перед обличчям небезпеки, що насувалася з боку Османськоi iмперii. Турецьке ярмо зумовило iсторiю Угорщини на три сторiччя уперед.

Турки-османи, якi, переправившись через Мармурове море, нападали з боку Балканського пiвострова, ступили на европейську землю в 1354 роцi i, за кiлька десятирiч, пiдкоривши балканськi народи, нестримно просунулися углиб континенту. Але звитяжнi походи легендарного Яноша Хунядi (1407-1456 рр.) на цiле сторiччя вiдстрочили розширення турецькоi iнвазii в Европi. За результатом битви при Нандорфехерварi (нинi Белград) 1456 року напружено стежили у всiй Европi. Звiстка про перемогу Яноша Хунядi зустрiчалася вдячними торжествами.

1458 року угорськими станами був обраний на престол син Яноша Хунядi - 15-лiтнiй пiдлiток Матяш Хундяi (Корвiн), який вiдрiзнявся незвичайним талантом. На час правлiння Матяша припадае небачений розквiт краiни. Його зусиллями була створена могутня централiзована монархiя зi стабiльними прибутками, добре пiдготовленою адмiнiстрацiею i надiйною найманою армiею. "Справедливий Матяш", який згодом став героем народних казок, утримував у Будi i Вишеградi, розташованому в найбiльш живописному куточку Дунаю, один iз найбiльш пишних ренесансних дворiв Европи. Його знаменита бiблiотека також вважалася одним iз найзначнiших зiбрань рукописiв в Европi. Угорський король охоче запрошував до двора вчених i художникiв. Завоюванням нових територiй (Моравii, Сiлезii, значноi частини Австрii) вiн прагнув до створення сильноi "дунайськоi iмперii", здатноi протистояти Османськоi iмперii.

Матяш помер 1490 року. Законних спадкоемцiв у нього не було. Пiсля його кончини на тронi опинилися маловпливовi правителi, через що полiтична стабiльнiсть держави похитнулася, а ii мiжнародний авторитет впав. Розгул феодальноi анархii i мiжусобнi вiйни призвели до селянськоi вiйни 1514 року. Краiна була в станi феодальноi роздробленостi, ii роздирали розбрати, коли до пiвденних кордонiв пiдiйшли турки: Османська iмперiя, що досягла апогею влади, готувалася здiйснити новий похiд на Европу.

Напад турок, яких усi побоювалися, стався 1526 року. Вiдбулася битва бiля Мохача. Величезне турецьке вiйсько, що складалося з 70-80 тисяч чоловiк прибуло до мiсця битви пiд предводительство самого Сулеймана I (Великого). За пiвтори години Угорщина втратила усю пiхоту; причому в битвi з перевершуючими силами противника загинули ii кращi представники дворянства й угорський король Лайош II (1506-1526 рр.).

Пiсля поразки в битвi бiля Мохача краiна протягом 150 рокiв була розiрваною на три частини: центральна частина, що вклинилася мiж двома iншими, була окупована турками; захiдними й пiвнiчними областями правили Габсбурги, якi вступили на угорський престол; у схiднiй частинi сформувалося Трансильванське князiвство (Ердей).

Боротьба за звiльнення тiеi частини краiни, що була пiд турками, велася майже безперервно. Спустошливi вiйни, заснована на безмежнiй експлуатацii система турок i угiн в рабство мас угорського населення призвели до трагiчних наслiдкiв. За короля Матяша населення становило чотири мiльйони осiб, як i в Англii тiеi пори. Протягом двох подальших сторiч населення Европи подвоiлося. Що до Угорщини, то тут в кiнцi XVII столiття нараховувалося усього лише три мiльйони осiб.

Усвiдомлюючи необхiднiсть в союзниках проти турок, угорськi магнати захiдних i пiвнiчних областей замiсть загиблого в битвi бiля Мохача короля обрали на престол австрiйського ерц-герцога Фердинанда I Габсбурга (1501-1564 рр.). з цього часу майже протягом чотирьох сторiч на угорському престолi знаходилися королi династii Габсбургiв. У боротьбi з турками не тiльки Угорщина мала потребу в Габсбургах, але i Габсбурги потребували ii. Тому, хоч iхня полiтика i вiдповiдала, передусiм, династичним iнтересам, вони зберегли угорську конституцiю, вiддаючи повагу угорським законам, i практично майже не втручалися у внутрiшнi справи краiни.

Трансiльванське князiвство (схiдна половина краiни) не була окупована турками, зате його обклали непомiрними податками.

Мiсцевi князi досить самостiйно вирiшували внутрiшнi справи, а ось у зовнiшнiй полiтицi вимушенi були постiйно балансувати мiж двома великими державами: iмперiею Габсбургiв та Османською iмперiею. Видатнi трансiльванськi князi Iштван Баторi, Габор Бетлен i князi Ракоцi послiдовно боролися за возз'еднання Угорщини, за вигнання турок, а потiм, оскiльки влада Габсбургiв набирала прискорених темпiв, - i за вигнання останнiх. У той час як в Европi боротьба релiгiй була в самому розпалi, Трансiльванiя залишалася островом релiгiйноi терпимостi; причому 1571 року ii Державнi збори в законному порядку закрiпили право на свободу чотирьох традицiйних релiгiй: католицькоi, реформатськоi (кальвiнiстськоi), евангелiчноi (лютеранськоi) й унiтарiатськоi.

150 рокiв боролися угорцi за звiльнення краiни. Однак покiнчити з все ще сильною Османською iмперiею можна було тiльки, згуртувавши всi европейськi сили. 1686 року мiжнароднi сили Священного союзу, утворенi з iнiцiативи папи римського Габсбургською iмперiею, Польщею й Венецiею, пiд предводительство герцога Евгена (Еньо) Савойського звiльнили Угорщину.

Iмператор Габсбург вважав звiльненi землi пiдкореними провiнцiями, що викликало протест угорськоi знатi i призвело до змови i повстань. Найбiльш значною була визвольна боротьба (1703-1711 рр.), пiд предводительство Ференца Ракоцi II, яка хоч i потерпiла поразка, але примусила Габсбургiв повернути мiсцевим дворянам минулi привiлеi. У наступному сторiччi розвиток Угорщини йде за загальноевропейською моделлю: вона знаходиться пiд духовним впливом, як Просвiти, так i реформ проiнформованого абсолютизму (Марiя Терезiя (1740-1780 рр.) та Йосиф II (1780-1790 рр.)). У кiнцi XVIII - на початку XIX столiття настае епоха пробудження нацii, буржуазних реформ i революцii.

Боротьба за реформи, що вiдкривають шляхи для буржуазного розвитку, була тiсно пов'язана з боротьбою за нацiональну незалежнiсть i привела до революцii в Пештi, яка вибухнула 15 березня 1848 року. Видатними iсторичними особистостями тiеi епохи вважаються граф Iштван Сеченьi (1791-1860 рр.) i Лайош Кошут (1802-1894 рр.). Сеченьi вважав, що прогрес можливий i в умовах iмперii Габсбургiв. Вiн робив акцент на економiчному розвитку i виступав прихильником еволюцiйних перетворень. Розгортанню процесу буржуазного розвитку Угорщини вiн сприяв не тiльки своiми працями, що мали величезне значення, органiзаторською й просвiтницькою дiяльнiстю в колi аристократii, але й тим, що пожертвував заради мети цього розвитку значну частину власних коштiв. Iм'я великого патрiота всiлякий раз приходить на спомин, коли мова заходить про Угорську Академiю наук (заснована 1825 року), регулювання русел рiк Дунаю й Тиси на угорськiй територii, створення умов для рiчкового пароплавства i залiзничного сполучення.

Кошут, на вiдмiну вiд Сеченьi, нарiжним каменем усiх перетворень ставив питання нацiональноi незалежностi; причому вiн дотримувався радикальних полiтичних принципiв. Будучи блискучим оратором, вiн зумiв пiдняти нацiональних дух людей на визвольну боротьбу, за якою пiшла мирна пештська революцiя, коли король Габсбург, зрадивши освячене ранiше завоювання революцii, здiйснив озброений напад на Угорщину. Лише в союзi з росiйським царем Ференцу (Францу) Йосифу I (1830-1916 рр.) удалося потопити в кровi героiчну нацiонально-визвольну боротьбу угорського народу, що продовжувалася цiлий рiк. Угорськi загони склали зброю 13 серпня 1849 року. Це сталося бiля мiстечка Вiлагош (нинi Румунiя, Трансiльванiя).

За придушенням визвольноi боротьби почалася жорстка розправа i майже двадцять рокiв бюрократичноi тиранii. Однак в серединi 1860-х рокiв в зв'язку з полiтичною ситуацiею, що склалася в Европi Габсбурги були зацiкавленi в упорядкуваннi своiх зв'язкiв iз пригнобленою Угорщиною, що чинила пасивний опiр. Вони пiшли на переговори з угорською стороною, делегацiю якоi очолював Ференц Деак (180-1876 рр.). (В угорськiй iсторii вiн е третiм по рахунку видатним полiтичним дiячем XIX столiття.) Переговори iз Францем Йосифом, що вiдбулися 1867 року, носили компромiсний характер, тому-то Ференца Дека стали називати "мудрецем вiтчизни". Народилася Угода про перетворення iмперii Габсбургiв у дуалiстичну монархiю Австро-Угорщину. Iмператор визнав завоювання революцii 1848 року i вiдновив конституцiйний порядок. В Угорщинi, що отримала повний суверенiтет у внутрiшнiх справах, був створений нацiональний уряд. Загальними з Австрiею залишилися зовнiшня полiтика, фiнанси й армiя.

Протягом пiвстолiття, що минуло пiсля Угоди, спостерiгався небачений до цього економiчний i культурний пiдйом, в ходi якого Угорщина перетворилася на аграрно-промислову краiну iз сучасною iнфраструктурою i квiтучою буржуазною культурою.

Кiнець "щасливим мирним часам" поклала перша свiтова вiйна. Угорщина як складова частина двоединоi монархii потерпiла поразку. У такiй критичнiй ситуацii восени 1916 року почалася буржуазна революцiя, що закiнчилася проголошенням Республiки. Ii президентом став граф, який симпатизував Антантi Мiхай Каройi (1875-1955 рр.).

Новий президент не зумiв справитися з внутрiшньополiтичними проблемами, а також належно вплинути на мирнi переговори. 1919 роцi вiн передав владу комунiсту Бела Куну. Угорська Радянська республiка, що проiснувала три мiсяцi, лише посилила i без того трагiчне положення. Згiдно з пiдписаним 1920 року Версальським (Трiанонським) мирним договором, який фактично був нав'язаний перемiгшими краiнами Антанти, Угорщина втратила двi третини територii i бiльше половини населення. У результатi перестала iснувати едина економiчна й культурна система держави з тисячолiтньою iсторiею i його транспортна мережа. Понад три мiльйони угорцiв стали нацiональними меншинами в сусiднiх з Угорщиною краiнами.

У перiод мiж двома свiтовими вiйнами полiтичнiй елiтi при консервативному правителi Мiклошi Хортi (1868-1957 рр.) вдалося справитися iз завданнями, що витiкали з вiйськовоi поразки i надзвичайних втрат територii й населення, i консолiдувати краiну. Але елiта була не в змозi модернiзувати суспiльну структуру i вирiшити тяжкi соцiальнi проблеми. Угорщина не зумiла вчинити опiр експансii все бiльш набираючоi сили гiтлерiвськоi Нiмеччини, i хоча й не була фашистською, але, сподiваючись на можливiсть ревiзii Версальського (Трiанонського) мирного договору й повернення iй хоча б частини територiй, втрачених пiсля першоi свiтовоi вiйни, у другiй свiтовiй вiйнi виступила на сторонi Гiтлера. Консервативна елiта, яка iз самого початку протистояла нацизму, шукала можливостi укладення угоди з краiнами Антанти. Нiмеччина, користуючись даними власноi Секретноi служби, зумiла, однак, розгадати намiр Угорщини вийти з вiйни i, щоб упередити це, 19 березня 1944 року здiйснила вiйськову окупацiю союзника, що ослухався. Окупанти допомогли прийти до влади марiонетковому уряду угорських фашистiв-нiлашистiв, внаслiдок чого почалися депортацiя еврейського населення й переслiдування прогресивноi елiти. Пiсля звитяжного просування Червоноi Армii Угорщина перетворилася на поле военних дiй. На Ялтинськiй конференцii 1945 року долю краiни, що лежала в руiнах, вирiшили великi держави: вона була вiднесена до сфери радянських iнтересiв.

Усупереч надiям угорцiв i обiцянкам союзницьких великих держав, звiльненiй вiд нiмцiв Угорщинi не дали можливостi вступити на незалежний демократичний шлях розвитку. У нiй залишилися радянськi вiйська. Сформована пiсля вiйни багатопартiйна демократична система пiд радянським тиском поступово припинила iснування. При владi була поставлена Комунiстична партiя, сталiнське крило якоi пiд керiвництвом Матяша Ракошi (1892-1971 рр.) 1948 року ввело державну систему радянського типу.

23 жовтня 1956 року вибухнула революцiя. Угорцi боролися проти беззаконня й терору. Подавити виступи народу марiонетковому уряду вдалося лише в ходi озброеноi боротьби за допомогою радянських вiйськ. Пiсля жорстокоi розправи, учиненоi реорганiзованою Угорською комунiстичною партiею на чолi з Яношем Кадаром, почався новий етап окупацii, але як i ранiше радянського зразка.

У 60-тi роки з метою консолiдацii iснуючого положення, уряд, пiшовши на вiдомi послаблення, провiв економiчнi реформи, що носили обмежений i половинчастий характер, якi призвели до деякого пiдвищення життевого рiвня населення. Перед угорськими громадянами стало поступово вiдкриватися все бiльше можливостей для виiзду за кордон.

Був також узятий курс на пожвавлення економiчних контактiв iз Заходом. Усе це певною мiрою вiдрiзняло Угорщину вiд iнших схiдноевропейських - соцiалiстичних - краiн. Вона отримала назву "найвеселiшого барака" в соцiалiстичному таборi. У тi часи даний вираз мав вельми позитивний вiдтiнок.

У серединi 80-х рокiв для всього свiту вже не було секретом, що соцiалiстичний економiчний лад переживае кризу. Особливо сильне суспiльне й iдейне бродiння вiдмiчалося в Угорщинi з ii найбiльшою вiдкритiстю на Захiд. Саме тому, коли 1989 року змiни в мiжнароднiй полiтицi вже не залишали сумнiвiв вiдносно реальних перспектив вiдновлення незалежностi Угорщинi, угорське суспiльство виявилося пiдготовленим до сприйняття змiн, що дозволило здiйснити змiну ладу мирним шляхом.

Рiзнi суспiльнi угрупування, що боролися за змiни й органiзовували рухи мас, створили власнi легальнi полiтичнi партii. 23 жовтня 1989 року (у рiчницю революцii 1956 року) була проголошена Угорська Республiка, що стало символiчним вираженням сутi змiни ладу: вiдновлення суверенiтету краiни, переходу вiд централiзованоi плановоi економiки до ринкового господарства i вiд партiйно-державноi диктатури до багатопартiйноi демократичноi системи.

Пiсля сорокарiчного iснування однопартiйноi системи 1990 року вiдбулися першi дiйсно вiльнi вибори. Сформованi Державнi збори заснували iнституцiйну систему демократичноi держави захiдного типу, на основi якоi краiна знову стала незалежною европейською правовою державою. Вiдносно основних економiчних нацiональних iнтересiв i найважливiших цiлей зовнiшньоi полiтики мiж парламентськими партiями вiдмiчаеться консенсус.

Уряд правоцентристських партiй, що перемогли 1990 року, як i урядова коалiцiя соцiалiстiв i лiбералiв, що правила в перiод з 1994 по 1998 рiк, а потiм коалiцiя правоцентристських i цивiльних партiй 1998-2002 рокiв, так само, як i нинiшнiй коалiцiйний уряд Угорськоi соцiалiстичноi партii i Союзу вiльних демократiв вважали i вважають невiдкладним завданням повноправну участь Угорщини в евроатлантичнiй iнтеграцii i розвиток контактiв iз сусiднiми краiнами, придiляючи особливу увагу захисту прав угорськоi нацiональноi меншини на основi европейських норм.

Депонуванням документа про приеднання 12 березня 1999 року Угорщина офiцiйно визнана членом НАТО. Важливою вiхою в iсторii краiни стали пiдписанi в Афiнах 16 квiтня 2003 року договори про приеднання Угорщини до Европейського Союзу: з 1 травня 2004 року Угорщина стане повноправним членом ЕС.

За матерiалами, наданими Укрiнформу

Посольством Угорськоi Республiки в Украiні

http://svit.ukrinform.com.ua:8100/hungary/history.shtml