Монографії

Фінський досвід двомовности та Україна

Науковець кафедри української та великоруської мови Донецького національногго технічного університету О.Шатілова провела порівняння українського та фінляндського досвіду мовного будівництва, зокрема в галузі надання некорінній мові статусу державної.

Більшість наук, крім теоретично поставлених проблем, розв’язують ще й певні практичні завдання. Напрямки такого типу називаються прикладними. Одним із завдань прикладної соціолінгвістики є розробка проблем і практичних заходів, що складають мовну політику держави. Особливої гнучкості і врахування багатьох факторів вимагає мовна політика в умовах поліетнічних і багатомовних країн, де співвідношення мов за їх комунікативними функціями, за використанням у різних сферах соціального життя тісно пов’язане з механізмами політичного управління, соціальної згоди та стабільності. Одним із важливих інструментів мовної політики у такій ситуації є Закон про мову.

Останнім часом питання мовної політики України знову почали порушуватись. Висувались пропозиції щодо отримання російською мовою статусу державної. Для аргументування цього згадувалась ситуація, що склалась у Фінляндії. Наші країни і справді мають схожу історію. Фіни перебували під владою Швеції протягом багатьох століть. Тривалий час на верхівці соціальної драбини залишалися представники шведськомовної еліти. Тому до 1863 року шведська мова панувала в офіційно-діловій сфері, культурі, освіті та науці. Учасники національно-патріотичного руху, що виник у 1830-х роках, особли-вого значення надавали мовній єдності країни, яку вони вважали основною передумовою розвитку свого народу, становлення національної самосвідомості. Але найактивніша боротьба за мовну експансію точилася в галузі освіти. Ішлося про панування фінської мови в школах і вищих навчальних закладах. Результатом проведених реформ було кількісне перевищення фінськомовних представників соціальної верхівки над шведськомовними. Але загальне впро-вадження фінської мови в галузі освіти зустрічало спротив до кінця ХІХ ст. Це стимулювало заснування нових навчальних закладів. Конкуренція між „старими” шведськомовними та „новими” фінськомовними вищими навчаль-ними закладами сприяла піднесенню загального рівня освіти в країні. Зрештою, переважну кількість людей з вищою освітою становили тепер фіни.

Після 1917 року Фінляндія відчула досить реальну загрозу русифікації. Це сприяло об’єднанню фінської та шведської мовних груп з метою відстоювання загальнонаціональних інтересів. Внаслідок цього Конституцією 1919 року обидві мови було проголошено державними. Цікавим є факт, що фінською мовою на той час користувалося понад 80% населення, отже вона не потребувала вже захисту з боку держави. Відчуття стабільності, захищеності, безпеки щодо подальшої долі своєї мови дозволило фінам надати рівний статус і мові колишнього сюзерена. Сьогоднішні представники шведськомовної спільноти, незалежно від свого етнічного походження, батьківщиною вважають Фінляндію, не пов’язуючи свою ідентичність із сусідньою Швецією. Зараз у країні функціонують і шведські школи, в яких учням обов’язково викладається фінська мова. Цілком фінізований колись Гельсінський університет, тепер у своєму викладацькому складі має певну кількість вакансій для шведськомовних викладачів. Отже, усі студенти, як фіни, так і шведи, здобули право слухати лекції та складати іспити рідною для них мовою.

На перший погляд ситуація двомовності в Україні здається схожою. Тут протягом майже 350-ти років існував диглосний білінгвізм, тобто така двомовність, що супроводжувалася функціональною нерівністю мов. У випадку диглосії суспільством використовуються дві мови, які вживаються в різних соціальних ситуаціях, причому одна з них посідає верхні щаблі, а інша – нижні, що спричиняє їх нерівноправність. У всіх важливих сферах життя України три-валий час використовувалась мова російська. Більшість мовців були орієнтовані на активне вживання саме цієї мови і почували себе в Україні комфортно. Втрата ж російською мовою колишнього статусу викликає тепер протест від-повідної категорії мовців [2, с.48]. Ті ж мешканці України, що спілкувались більшою мірою українською мовою, змушені були також володіти й росій-ською. Остання довгі роки виконувала ще й функцію „просування в суспіль-стві”, а тому оволодіння нею набувало для людини великого значення. Поверта-ючись до ситуації, яка склалася у Фінляндії, варто зазначити, що процес оволо-діння асимільованими фінами рідною мовою відбувався дуже повільно. Це по-яснюється тим, що фінська й шведська мови не є спорідненими. У випадку з українською та російською мовами все набагато складніше, адже їх близько-спорідненість відіграє подвійну роль. З одного боку, схожість двох мов сприяє більш легкому та швидкому опануванню однієї з них носіями іншої. Згідно з результатами досліджень узгодження за лексичним складом в українській та російських мовах становить приблизно 70%. Але з іншого боку, „гнучка” українська мова часто виступає в ролі „реципієнта”, піддаючись впливу мови російської. Цьому сприяла довготривала ситуація диглосії, якою передбачено обов’язкову свідому оцінку мовцями своїх ідіомів за шкалою „високий – низь-кий” („урочистий – повсякденний”). В умовах однобічної інтерференції, джере-лом якої була домінуюча російська мова, в межах мови української утворилось просторіччя, яке називають „суржиком”. Це ненормативна субмова, елементи якої не належать до загальновживаної лексики ані російської, ані української мов. І якщо ситуація двомовності передбачає володіння відповідними підсисте-мами кожної з мов [2, с. 49], то в дійсності такого, як правило, не відбувається. Найчастіше людина орієнтується на літературну форму лише однієї мови, іншою ж володіє на рівні кількох підсистем.

Отже, співвідношення української мови з російською та фінської зі швед-ською не є тотожним. До того ж носії державної мови в Україні не відчувають поки що тієї впевненості та домінантності, яка спостерігалась у Фінляндії під час затвердження шведської мови другою державною. Мова російська на-сьогодні не відчуває жодних загроз щодо свого існування, чого не можна сказа-ти про українську мову, носії якої і дотепер не відчувають необхідної психоло-гічної опори. І подібно до того, як колись обстоювала свої права фінська мова, зараз це робить мова українська, до речі, теж на власній батьківщині. Відмін-ність у суспільно-політичному кліматі наших держав полягає ще й у тому, що об’єднання фінської та шведської мовних груп відбулось через загрозу русифі-кації всієї країни, згуртування двох народів було викликане загальнонаціональ-ними інтересами. Мовам же українців і росіян „третя сторона” не загрожує, тому потреби об’єднання сил саме з цією метою немає. Таким чином, необхід-ність проголошення російської мови другою державною відсутня. Але це не означає, що фінський досвід ніяк не треба враховувати. Він може служити одним із базових прототипів для моделювання й прогнозування міжмовних відносин у нашій країні [1, с. 64]. Хочеться сподіватись, що спорідненість укра-їнської та російської мов позитивно впливатиме на темп повернення асимільова-ного населення до рідної мови. А безконфліктність міжмовних стосунків буде можливою в тому випадку, коли жодна з мов не відчуватиме загрози для свого майбутнього. Цілком зрозуміло, що російська мова відігріватиме і надалі важливу роль в Україні. Вона буде необхідною для співпраці та спілкування в межах СНД. До речі, шведська мова подібним чином посідає значне місце у діловому житті Фінляндії та Норвегії, виконуючи роль регіональної мови міжскандинавського співробітництва. Такий досвід міжмовних відносин, певна річ, треба враховувати.

Набуття Україною статусу суверенної держави піднесло суспільне значення її національної мови, використання якої значно поширилось у політич-ній, адміністративній, науковій, культурній та інших сферах. Зрозуміло, що чи-мало в цій галузі доведеться ще впорядкувати, розробити. Це завдання не лише дослідників проблем прикладної соціолінгвістики, але й політиків. Вирішення питання двомовності в Україні має проводитися на засадах тактовного науково обґрунтованого поєднання всього перспективного, що витримало випробування часом, з урахуванням загальноєвропейських тенденцій та досвіду розв’язання подібних проблем іншими державами.

Література

1.     Ажнюк Б. У Фінляндії двомовність. Але чому і яка? // Урок української. – 2001.- №4. – С. 63-64.

2.     Труб В.М. Явище „суржику” як форма просторіччя в ситуації двомовності // Мовознавство. – 2000.