Монографії

Фіно-угри в етнічній структурі українського суспільства

У РФ мордва мешкає насамперед в Мордовії і складається з двох субетносів — ерзя і мокша. Перепис 2001 р. в Україні не фіксував цих особливостей, а загальна чисельність мордовської меншини — 9 331 чол. (для 76,8% рідна мова — російська).

В.С.Крисаченко

Прибалтійська група

До цієї групи входять естонська, фінська та карельська мови, а також мови деяких інших балтійських етносів, зокрема вепсів та саамів (саамську мову деякі дослідники виділяють в окрему підгрупу).

Найчисленніша балтійська меншина в Україні — естонська (2 868 чол.); карелів — 1 522, фінів — 768, саамі — 136, вепсів — 281. Окрема мова про лівів — етнос з приморської Латвії. Енциклопедичне видання подає їхню загальну чисельність у 226 чол. [13, 290]. Тим часом перепис 2001 р. зафіксував в Україні 235 чол., які ідентифікували себе як ліви. По суті це означає, що переважна частина всього лівського етносу (як і іжорського) живе в Україні. Та обставина, що більшість представників практично всіх цих меншин назвали рідною російську мову, свідчить як про їхню денаціоналізацію ще на батьківщині, так і про їхню давню присутність в Україні. Окремо стоять вепси — для 66,2% меншини рідною мовою стала українська.

І зовсім дивна картина з меншиною іжорців — прибалтійського народу, чисельність якого в Росії близько 450 осіб, а в Естонії — 306, загальна чисельність — 820 осіб [13, 180]. Однак перепис 2001 р. зафіксував в Україні 812 (!) іжорців. Пояснення цьому факту знайти важко, оскільки по суті можна вести мову про переселення практично всього народу з півночі в Україну. Ближчою до істини, очевидно, може бути та обставина, що в попередніх переписах іжорці з певних причин не самоідентифікувалися. Поза сумнівом, це питання потребує окремого вивчення.

Волзько-фінська група

Цими мовами розмовляють деякі приволзькі етноси, зокрема мордва і марійці. У РФ мордва мешкає насамперед в Мордовії і складається з двох субетносів — ерзя і мокша. Перепис 2001 р. в Україні не фіксував цих особливостей, а загальна чисельність мордовської меншини — 9 331 чол. (для 76,8% рідна мова — російська). Слід зазначити, що в минулі часи кількісні показники були ще значнішими: 1959 р. — 11,4 тис. чол., 1970 р. — 14,7, 1979 р. — 16,5, 1989 р. — 19,3 або 0,04% населення України. Для етносу, загальна чисельність якого заледве перевищує один мільйон (1 млн 150 тис.), це досить чимала діаспора в Україні.

Марійська меншина налічує 4 130 чол. (66,8% рідною вважають російську мову). Загальна чисельність марійців у світі — 644 тис. чол. Як і мордовська, дана меншина також зменшується: за переписом 1989 р. марійців в Україні було близько 7 тис. чол.

Пермська група

Носії мов цієї групи — комі і удмурти — живуть на півночі європейської частини РФ. Комі, власне кажучи, складаються з двох етносів, які розмовляють спорідненими, але все-таки різними мовами, а саме: комі-зиряни і комі-перм’яки. Перших нерідко називають просто комі. В Україні така кількість представників цих етносів: комі — 1 545, комі-перм’яків — 1 165 чол. Мовна ситуація схожа з багатьма іншими північними етносами: для, відповідно, 67,7% і 77,1% рідною мовою є російська. Значно чисельніша в Україні удмуртська спільнота — 4 712 чол., мовна ситуація схожа з наведеними вище (74,6%).

Спорідненою з пермською групою є мова ненців, яку інколи відносять до окремої самодійської сім’ї.

Кавказька
(іберо-кавказька) сім’я

Ця сім’я мовно дуже багата, хоча багато етносів (і, відповідно, мов) є кількісно невеликими. Кавказька сім’я поділяється на три групи: південну (картвельську), північно-західну (абхазо-адигську) і північно-східну (нахсько-дагестанську).

Картвельська група

Картвельськими мовами розмовляють власне грузини (самоназва — картвели), а також мегрели, лази, свани та деякі інші кавказькі етноси.

Грузин в Україні — 34,2 тис. чол. (0,07% населення). Ця меншина останнім часом кількісно досить стрімко зростає: 1959 р. — 11,6 тис. чол., 1970 р. — 14,6, 1979 р. — 16,3, 1989 р. — 23,5. Тобто за менш ніж півстоліття вона збільшилася втричі. Причини цього досить різні: соціально-економічна привабливість України, нестабільність в багатьох грузинських регіонах, низький рівень життя в Грузії. Слід, однак, мати на увазі, що існують і давні традиції дружніх взаємин між українським та грузинським народами, які нерідко втілювалися в осіданні українців та грузин у братніх країнах.

Абхазо-адизька група

На абхазо-адизьких мовах розмовляють абхази, абазини, адигейці, черкеси і кабардинці. Абхази компактно проживають в Абхазькій Республіці, абазини — переважно в Карачаєво-Черкесії, адигейці, кабардинці і черкеси — на Північному Кавказі у відповідних автономіях; останнім трьом етногрупам притаманна спільна мова — адизька.

За переписом 2001 р., абхазів в Україні — 1 458 чол., абазинів — 128, адигейців — 338, кабардинців — 473, черкесів — 199. Прикметною рисою для всіх названих груп є те, що більшість їхніх представників рідною назвали російську мову. Значна частина цих мігрантів вказала також на володіння українською мовою.

Нахсько-дагестанська група

Дана група, у свою чергу, поділяється на дві підгрупи: нахську (вайнахську) і дагестанську. Перша охоплює чеченців та інгушів, а також бацбіїв — невеликого народу, який проживає в горах на півночі Грузії поблизу кордону з Чечнею.

Чеченська спільнота в Україні досить чисельна — 2 877 чол.; 55 відсотків з них рідною мовою назвали чеченську (38,1% володіють також українською); інгушів — 455 чол. При оцінці причин міграції в Україну, очевидно, слід мати на увазі нестабільність у предківському регіоні і, як наслідок, чималу кількість біженців з території Чечні і, частково, Інгушетії, частина з яких осіла в Україні.

Дагестан — країна десятків мов і етносів. Найчисленніші з них — аварці, даргинці, лакці (лаки), табасарани, лезгини, андійці, кубачинці, агули, рутульці, удіни, цахури та інші.

Чисельність дагестанських спільнот в Україні така: аварці — 1 496 чол., агули — 108, даргинці — 1 610, лакці — 1 019, лезгини — 4 349, рутульці (рутули) — 137, удіни — 592, табасарани — 977, цахури — 83. Часто представники цих етносів рідною називають російську мову, хоча останнім часом досить помітні їхні намагання об’єднатись в національно-культурні товариства.

Алтайська сім’я

До алтайської сім’ї входять три мовні групи, які вельми різняться між собою за кількістю носіїв мови: тюркська, монгольська, тунгусо-маньчжурська.

Тюркська група

Тюркські мови поділяються на низку підгруп, поширених здебільшого в Західній та Центральній Азії, на Далекому Сході і Кавказі, у Поволжі, Сибіру та Східній Європі.

Південно-західна підгрупа. До цієї підгрупи належать кримськотатарська, гагаузька, турецька, азербайджанська, туркменська та деякі інші мови.

За переписом 2001 р., гагаузів в Україні — 31 923 чол. Ця меншина постійно, хоча й невеликими темпами, зростає: 1959 р. — 23,5 тис. чол., 1970 р. — 26,5 тис., 1979 р. — 29,4 тис., 1989 р. — майже 32 тис. Гагаузи — переважно сільські жителі (73% всієї меншини), що пов’язано зі збереженням традиційного господарювання: садівництво, городництво, виноградарство, вівчарство. Один з небагатьох тюркських народів православний за віросповіданням; етногенетичне минуле гагаузів досі є дискусійною проблемою. За сельджуцькою версією, гагаузи є нащадками малоазійських турків (огузів); популярною є також концепція, що гагаузи — це зтуречені християни або християнізовані степовики (половці, булгари, печеніги). Принаймні витоки гагаузів як етносу сягають XIII ст.: в цей час їхні предки приймають християнство і, таким чином, етноконфесійно виокремлюються з тюркомовного етнічного «казана». Деякі дослідники відносять гагаузів до огузької мовної групи.

В Україні гагаузи нині мешкають переважно в Одеській області, і більшість з них (71,5%) рідною вважає предківську мову.

Предки кримських татар з’явилися в Криму у другій половині 1223 р. Перед цим, 31 травня того ж року, відбулася битва русько-половецького війська з монголо-татарами на р. Калка, де перемогли останні; потім на «зимові квартири» завойовники відправилися на південь під Солдайю (Судак). Вдруге монголо-татари зруйнували Судак у 1229 р., а з початку 30-х рр. ХІІІ ст. майже увесь Кримський півострів підпадає під владу Бату-хана. У 1242 р. кристалізується як політична реальність Золота Орда зі столицею Сарай-Бату на Ітилі (Волзі), і Таврида стає улусом Золотої Орди зі столицею в місті «Кирим», що розташовувалося у долині річки Чурук-Су; перший правитель улусу — хан Мавал, брат Бату-хана. На подальшу етнічну історію прийшлих тюркомовних кочовиків вплинули інші етнічні спільноти півострова — руси, готи, алани, греки, вірмени, генуезці, хозари, половці, турки-сельджукиди та ін., чимало елементів з мовної та культурної спадщини яких було сприйнято татарами [21].

Кримськотатарська мова споріднена з турецькою, кумицькою, карачаєво-балкарською, а також мовою греків-урумів Приазов’я. Традиційний кримськотатарський етнос складався з трьох субетносів: степових татар (ногайські татари), передгірських татар (тат, татлар), південнобережних татар (ялибойлю); від них слід відрізняти власне ногайців (ногаї), які в період існування Кримського ханства кочували Північним Причорномор’ям та Приазов’ям, а нині проживають переважно в Дагестані і Чечні.

Згідно з переписом 2001 р., в Україні проживало 248,2 тис. кримських татар. Цій реальності передували непрості й трагічні сторінки історії народу, котрі безпосередньо впливали на демографічні показники.

У 1897 р. кримських татар налічувалося 186,2 тис.; відомі революційні й громадянські протистояння призвели до того, що кількість кримських татар зменшилася — 184,6 тис. у 1921 р. і 179 тис. у 1926 р. Перед війною (1939 р.), щоправда, кримських татар вже стало 218,8 тис., однак страшним ударом по етносу стала депортація кримських татар у травні-червні 1944 р.: 238,5 тис. чол. були силоміць вивезені за межі Криму до середньоазіатських республік та РФ. І весь подальший час — це боротьба народу за повернення до предківських місць.

Перепис 1959 р. не зафіксував кримських татар в Україні; у 1970 р. їх вже налічувалося майже 3,6 тис. чол., в 1979 р. — 6,6 тис., у 1989 р. — 46,8 тис., у 1990 р. — 83,1 тис.; у серпні 1991 р. — 142,2 тис. [4]. Надалі приплив репатріантів помітно спадає: в 1997 р. повернулося 5 300, у 1998 р. — 3 200, в 1999 р. — 2 500 чол. Примітно, що переважна більшість депортованих та їхніх нащадків зберегли рідну мову (92,0%); більшість з них володіє також і російською (79,8%), однак лише незначна частина (19,6%) — українською, що аж ніяк не може розглядатися як сприятливий чинник інтеграції кримських татар в українське суспільство.

Доречно згадати про долю депортованих з Криму етносів в цілому. За даними ГУ МВС України, у листопаді 2000 р. в АРК проживали 260 тис. репатрійованих громадян та їхніх нащадків, з них: 256 959 кримських татар, 306 болгар, 320 вірмен, 1 865 греків, 535 німців. Станом на 1 квітня 2004 р. в АРК чисельність репатрійованих громадян досягла 265,5 тис. чол. Зокрема серед них переселилися з: Узбекистану — 189 тис. (72%), Казахстану — 21 тис. (8%), Таджикистану — 30 тис. (11,5%), Російської Федерації — 19 тис. (7,2%), з інших країн СНД — 3 тис. (1,3%). Переважна більшість репатрійованих вже набула українського громадянства. Приблизно 4 тис. кримських татар, які повернулися за останні 2 роки, ще не оформили громадянство України. Останнє, так само як і та обставина, що частина депортованих повертається в Крим самопливом, свідчить про переважання реальної кількості кримських татар порівняно з офіційними даними.

Нині за межами України проживає близько 100 тис. кримських татар, що мають намір повернутися до Криму (за даними Меджлісу, за межами України перебуває 200–250 тис. кримських татар). З них десь 80 тис. проживає в Узбекистані, 15 тис. — в Росії, 5 тис. — в Таджикистані й Киргизії. За прогнозами, процес репатріації кримських татар з теренів колишнього СРСР триватиме принаймні ще десятиліття в щорічних обсягах щонайменше 1,5–3 тис. чол.

До тюркських народів належать і караїми; їхня мова близька до кримськотатарської, релігія — караїмізм, витоки якої сягають VIII ст. н.е., коли в Багдаді постала єврейська громада, члени якої визнавали єдиним джерелом віри Біблію і відкидали низку талмудистських догматів. У Криму караїми з’являються в ХІІІ ст., мігруючи з Візантійської імперії. Традиційні центри поселення караїмів — Солхат, Чуфут-Кале, Луцьк, Галич, Тракай (Литва). У 1299 р. караїмська фортеця Чуфут-Кале (в тодішньому іменуванні — Кирк-Єр) була зруйнована військами золотоординського темника Ногая [21, 12–135]. Щоправда, чисельність караїмської спільноти завжди була невеликою; в Російській імперії (згодом — СРСР) їх проживало: 1795 р. — 2 400 чол., 1897 р. — 12,9 тис., 1926 р. — 14 тис., 1959 р. — 5,7 тис., 1970 р. — 4,6 тис., 1979 р. — 3,3 тис., 1989 р. — 2 602 чол. Перепис 2001 р. зафіксував в Україні 1 196 караїмів, з яких лише 6% зберегли рідну мову. У самому Криму караїмів налічувалося: в 1979 р. — 1 047 чол., в 1989 р. — 823 чол., в 2001 р. — 671 чол. Геноциду караїми зазнали в роки Другої світової війни, коли окупанти кваліфікували їх як іудеїв з відповідними людиноненависницькими висновками і діями. Зокрема київські караїми розділили трагічну долю євреїв в Бабиному Яру. З тих пір караїмський етнос в Україні скорочується і нині гостро стоїть проблема докладання і координації національних і міжнародних зусиль зі збереження караїмів як етносу і розвитку їхньої національно-культурної ідентичності. Найчисленніша громада караїмів (близько 25 тис. чол.) в наш час зосереджена в Ізраїлі.

Кримчаки — традиційно нечисленний етнос, який консолідувався в XIV–XV ст. навколо однієї з течій іудаїзму, а саме раббанітизму, тобто слідує настановам Старого Заповіту і Талмуду. Звідси — найменування кримчаків євреями-раббанітами. Кримчацька мова близька до кримськотатарської. Традиційні центри поселення кримчаків — Кафа (Феодосія) і Карасу-Базар (Білогорськ) [21, 358–419]. У XVІ ст. їхня чисельність становила 500–700 чол., на початку ХІХ ст. — близько 600, у 1897 р. — 3 345, 1912 р. — 7 500, 1926 р. — 6 338, 1940 р. — 9,5–10 тис., 1948 р. — 1,4–1,5 тис. В усі часи, включаючи ХХ ст., кримчаки мешкали переважно в Криму: 1926 р. — близько 6 тис. чол., 1940 р. — 8 тис., 1948 р. — 700–750 чол. Чи не найбільших втрат кримчаки зазнали під час світових воєн, причому в абсолютній більшості як цивільне населення: під час і після Першої світової війни десь третина кримчаків або померла від голоду і хвороб, або емігрувала до США та Палестини; під час Другої світової війни кримчаки свідомо знищувались окупантами через їхню етноконфесійну ідентичність: було знищено приблизно 6 тис. чол. За деякими оцінками [21, 5], у часи німецької окупації було знищено близько 80% кримчаків. У відносних вимірах кримчаки як етнос є найбільш постраждалим в роки Другої світової війни. За переписом 2001 р., в Україні налічувалося 406 кримчаків; на жаль, лише 16,7% з них зберегли рідну мову. При цьому кримчацька громада невпинно скорочується: у 1979 р. кримчаків було 921 чол., а в 1989 р. — лише 502 чол. За якихось чверть століття етнос зменшився більш ніж вдвічі. Отже, етнос потребує найпильнішої державної уваги і підтримки для збереження і відтворення самого себе і власної ідентичності.

Турків в Україні чимало — 8 844 чол. (майже 90% з них вважають рідною мовою турецьку). Це пов’язано з активними економічними та торговельними контактами обох країн, з відповідним переміщенням частини населення. Зафіксовано також 336 турків-месхетинців — представників народу, батьківщина якого на Кавказі, але який сталінськими депортаціями був розсіяний у Казахстані, Узбекистані, Киргизстані, Росії та ін. Вони — мусульмани-суніти, розмовляють на одному зі східноанатолійських діалектів турецької мови. Слід, однак, мати на увазі, що енциклопедія [13, 551] наводить чисельність турків-месхетинців в Україні близько 7 тис. чол. Цілком ймовірно, що значна частина останніх з різних причин, включаючи і соціальну привабливість етноніму просто «турки» під час перепису 2001 р. не ідентифікували себе месхетинцями. Звідси і різке збільшення турецької меншини, і ще різкіше зменшення чисельності турків-месхетинців.

Азербайджанська меншина в Україні демонструє стійку тенденцію зростання: 1959 р. — 6,7, 1970 р. — 10,8, 1979 р. — 17,2, 1989 р. — 36,9, 2001 р. — майже 45,2 тис. чол. (близько 0,1% населення). Азербайджанські мігранти схильні до діяльності у сфері бізнесу, торгівлі, обслуговування, управління тощо і очевидно, що умови в Україні для розгортання ділових якостей мігрантів виявилися привабливими. Цілком ймовірно, що міграційна активність азербайджанців була стимульована також етнополітичними конфліктами на Кавказі (Нагірний Карабах, Абхазія, Чечня та ін).

Туркменів в Україні — 3 709 чол. Та обставина, що з них 29,1% рідною визнали українську, а 37,5% — російську мову, свідчить про тривалу відірваність туркменів від батьківщини. Очевидно, що основними міграційними причинами були виробничі, службові, сімейні та бізнесові чинники.

Північно-західна підгрупа. Названа підгрупа охоплює каракалпацьку, казахську, кумицьку, ногайську, татарську і башкирську мови.

Татарська спільнота в Україні вельми численна: 1959 р. — 61,5, 1970 р. — 72,7, 1979 р. — 83,9, 1989 р. — 86,9, 2001 р. — 73,3 тис. чол. (0,15% населення). У даному разі йдеться про етнос з території Російської Федерації — власне Татарії (суб’єкта автономії РФ) та інших територій Росії. Татари поділяються на три основні етнотериторіальні групи: волзько-уральська, сибірська та астраханська. Український перепис 2001 р. зафіксував їх під спільним етнонімом «татари». Досить висока чисельність татарської меншини сформувалася ще за часів СРСР і спричинена типовими тогочасними соціально-економічними чинниками. Про це ж свідчить і та обставина, що 58,7% українських татар рідною назвали російську, а українську мову — лише 4,5%.

Казахів в Україні 5 526 чол., з яких 62,8% рідною мовою вважають російську; майже така сама за чисельністю башкирська меншина — 4 253 чол. (серед них для 68,7% рідною є російська мова). Також є невелика спільнота каракалпаків — 117 чол., предківська земля яких знаходиться біля зникаючого Аральського моря. Дещо більшими є меншини кумиків 718 чол. (для 2/3 — рідна мова українська або російська), та ногайців (385). Кумики — переважно мусульмани-суніти, мешкають на Північному Кавказі. Ногайці — сусіди кумиків; в минулому цей етнос був набагато поширенішим: в часи свого розквіту Велика та Мала Ногайські орди (XVI — XVII ст.) тримали у напруженні всі північнокавказькі та приазовські степи.

В Україні також є невелика кількість представників ще кількох тюркомовних етносів Кавказу: балкарців — 206 чол. та карачаївців — 190 чол.; їхня мова — карачаєво-балкарська, хоча в Україні більшість з них рідною вважає російську.

Киргизько-кипчацька підгрупа. З цієї підгрупи переписом 2001 р. зафіксовано в Україні 1128 киргизів (54,7% визнали рідною російську мову) і 81 алтайця (відповідний показник — 76,5%). Очевидно, більшість з них — спорадичні мігранти ще часів СРСР.

Південно-східна підгрупа. Досить чисельною з цієї підгрупи є узбецька меншина — 12 353 чол. (2001 р.). Слід, однак, звернути увагу, що за попереднім переписом 1989 р. узбеків в Україні налічувалося 20 333 чол., тобто майже вдвічі більше. Це дає підставу зробити висновок про рееміграцію частини узбеків, повернення їх на свою історичну батьківщину. В Україні мешкає також 197 уйгурів, представників етносу з пограничних районів Китаю, Киргизії, Узбекистану та ін.

Північно-східна підгрупа. До цієї підгрупи входить багато етносів Сибіру і Далекого Сходу, переважно нечисленних. Відповідно низька їхня присутність і в Україні. Так, якутів — 204 чол., хакасів — 162, тувинців — 43,
шорців — 33, долганів — 26, тофаларів — 18.

Монгольська група

Основні мови цієї групи — монгольська, бурят-монгольська, ойротська, дахурська; сюди ж відносять проживаючі в КНР народи дунсян, ту та деякі інші.

З цієї групи в Україні представлені буряти — 391 чол., серед яких для 79,8% рідною мовою є російська, а також — 325 калмиків (відповідний показник — 52,3%). Примітно, що переважна більшість віруючих бурятів і калмиків — буддисти. Як не дивно, в переписі 2001 р. відсутні монголи, однак є спільноти з назвою «халха» у кількості 104 чол. Енциклопедичні видання визначають цей етнос у складі монголів як халха-монголів, тому цілком можливо, що цей етнонім включає всіх монголів України.

Тунгусо-маньчжурська група

Серед основних мов — евенкійська, евенська, маньчжурська та ін. Евенів в Україні 104 чол., евенків — 48, нанайців — 42, негідальців — 52, удегейців — 42, ульчів — 76, ороків — 959, орочів — 288.

Батьківщина всіх перелічених етносів — Сибір і Далекий Схід. Особливу увагу привертає демографічна ситуація з ороками та орочами: на предківській землі їх відповідно 180 і 915 чол. Отже, українська меншина ороків більш ніж уп’ятеро переважає їхню чисельність на батьківщині, а меншина орочів є вагомою частиною цього етносу загалом.

Ескімосько-алеутська сім’я

Дана сім’я об’єднує мови нечисленних північних етносів. З них в Україні проживає 153 ескімоси, 6 алеутів, 37 кетів. Переважно всі з них втратили предківську мову, а рідною визнають російську.

Чукотсько-камчатська сім’я

До цієї сім’ї входять т.зв. палеоазіатські мови, серед яких — чукотська, коряцька, камчадальська. Коряків в Україні — 69 чол., чукчів — 30 чол., ітельменів (камчадалів) — 18 чол.; мовна ситуація схожа з іншими нечисленними північними етносами.

Самодійська сім’я

Об’єднує мови нечисленних народів Крайньої Півночі РФ — ненецьку, нганасанську, селькупську та ін. Інколи самодійські та фінно-угорські мови об’єднують разом в єдину уральську сім’ю.

Окремі самодійські етноси представлені в Україні незначною кількістю представників. Енців, яких взагалі від 209 до 340 чол. (за різними методиками переписів) і батьківщина яких на Таймирі, в Україні 26 чол. Нганасан (родом також з Таймиру, загальна кількість 1 279 чол.) в Україні 44 чол. Ненців (загалом 6,4 тис., розселені в багатьох регіонах європейської півночі РФ) в Україні — 217 чол., селькупів (Тюменська область, загальна чисельність 3 600 чол.) — 62 чол.

Австроазіатська сім’я

До цієї сім’ї входять групи в’єт, мяо-яо, монкмер, мунд та ін. Перепис 2001 р. зафіксував в Україні 3 850 в’єтнамців, з яких заледве половина володіють українською чи російською мовами. Не викликає сумніву, що, як і у випадку з китайцями, реальна чисельність в’єтнамців в Україні є набагато більшою від офіційної.

Тибето-китайська сім’я

До цієї сім’ї входять переважно мови етносів Південно-Східної Азії: китайців (хань), дунган, тибетців, іцзу, туцзя, хані, лісу, шань, лі, бай та ін.

Китайське суспільство об’єднує чимало етносів. У цьому контексті термін «китайці» є іменуванням громадян Китаю, тобто членів певної політичної нації. В Україні китайців, за переписом 2001 р., зареєстровано 2 213 чол., переважна більшість з яких (82,1%) рідною вважає власну мову. Це, зокрема, свідчить про відносну молодість цієї меншини. Однак слід мати на увазі, що поза переписом могла опинитися незареєстрована частина китайських громадян, які перебувають в Україні на напівлегальному та нелегальному становищі.

Дунгани — етнос (загальна чисельність близько 70 тис. чол.), який проживає переважно в Киргизстані та Казахстані. В Україні — 133 дунган, для 55,6% з яких рідною є українська мова, 36,8% — російська. Останнє свідчить про міцні корені більшості дунган в українській землі.

Юкагирська мова

У класифікації ця мова посідає окреме місце; самі юкагири в РФ живуть в Магаданській області і налічують 1,1 тис.; в Україні проживає 12 чол. Набагато більше — 226 чол. — переписом зафіксовано чуванців. Це сусідній з юкагирами народ, в РФ налічує 1 380 чол., розмовляє мовою, близькою до юкагирської; нині ця мова втрачена, і чуванці на батьківщині розмовляють чукотською мовою (кочові) і «марковським» діалектом російської (осілі) мови. 70,8% спільноти українських чуванців російську мову визнали рідною.

Нівхська мова

Мова, яка стоїть окремішно в системі класифікації. Батьківщина нівхів — Далекий Схід і о. Сахалін, їхня чисельність — 4 630 чол. В Україні меншина нівхів відносно чимала — 584 чол., з них 80,6% рідною визнали російську мову.

Японська мова

У класифікації мов також посідає окремішнє місце. Перепис 2001 р. зафіксував 44 японця.

Корейська мова

Мова корейців осібна в системі класифікації. На Корейському півострові у двох державах живе понад 65 млн корейців, ще близько 5 млн — за межами батьківщини. Корейська меншина в Україні досить значна — 12 711 чол., причому зростала вона стрімкими темпами: 1959 р. — 1,3, 1970 р. — 4,5, 1979 р. — 6,1, 1989 р. — 8,7 тис. Корейці прибувають в Україну з РФ, Узбекистану, Казахстану, не в останню чергу приваблені можливістю реалізувати тут свій діяльнісний потенціал, зокрема аграрний.

Етнічний склад населення Києва

За переписом 2001 р., у столиці України проживає понад 100 представників різних етносів. Примітно, що кількісний склад представників того чи іншого етносу з 1989 до 2001 рр. змінився, а також збільшилося розмаїття етнічних груп.

Так, скажімо, за дванадцять років між переписами суттєво зросла чисельність українців (у 1989 р. — 1863674; у 2001 р. — 2110767 чол.), натомість знизилася чисельність росіян (з 536707 до 337323 чол.), євреїв (з 100584 до 17962), білорусів (з 25274 до 16549 чол.), поляків (з 10445 до 6924 чол.) та деяких інших етносів.

Ще однією особливістю сучасного етнічного складу населення Києва є той факт, що його палітру поповнили представники етносів Європейського Союзу та деяких інших розвинутих держав: за останнє десятиліття зросла чисельність німців (з 796 до 1123 чол.), італійців (з 14 до 73 чол.), французів (з 22 до 58 чол.), англійців (з 9 до 39 чол.), австрійців (з 7 до 23 чол.), голландців (від 1 до 21 чол.), японців (від 3 до 12 чол.) тощо.

Не оминули Київ глобальні проблеми сучасності, зокрема нелегальна міграція, яка суттєво вплинула на етнічний склад столиці України. Зрозуміло, що офіційні дані не відображають повністю реальний стан речей, адже багато нелегальних мігрантів, які перебувають у нашій країні, неохоче прагнуть легалізуватися, а тому перебувають тут з порушенням законодавства України. Однак результати перепису виразно засвідчують зміни у бік збільшення кількості нових етнічних груп та їхньої чисельності. Зокрема за останнє десятиліття в Києві істотно зросла кількість постійно проживаючих арабів (з 757 до 1426 чол.), китайців (з 60 до 505 чол.), в’єтнамців (з 212 до 469 чол.), вихідців з Індії та Пакистану (від 39 до 445 чол.), курдів (від 31 до 199 чол.), персів (іранців) (від 34 до 189 чол.) та ін.

Можна стверджувати, що динаміка етнічного складу населення Києва засвідчує досить виразні загальноукраїнські демографічні тенденції.

Відбувається кількісний спад присутності етносів колишнього СРСР, особливо білорусів та росіян, але все ж вони є переважаючими нацменшинами в Києві, оскільки мають певні спільні етнокультурні риси з українцями. Відплив з Києва росіян, білорусів та євреїв можна пояснити бажанням окремих представників цих етносів повернутися на свою корінну батьківщину.

Водночас Українська держава і суспільство стає відкритим до своїх західноєвропейських сусідів та представників інших високорозвинених спільнот і збільшення їхньої кількості лише підкреслює цю думку.

Наразі не менш відчутними є нові тенденції, деякі з яких можуть мати негативні наслідки. Це насамперед стабілізація чисельності представників багатьох етносів, присутність яких за останнє десятиліття істотно не змінилася (через незначну чисельність: від 1 до 100 чол.) і їхні представники так і не оформилися в культурно-національні та громадянські групи (абазини, ульчі, інгуші, нанайці, ногайці, коряки, саамі, дунгани, цахури, уйгури, карачаєвці, шорці та багато інших).

Різке збільшення присутності тих етносів, на батьківщині яких соціально-економічні умови змушують населення до масової нелегальної міграції (араби, перси, народи Індії, Пакистану, Афганістану тощо) також негативно впливає на етнічну структуру столиці. Варто зазначити, що офіційні дані щодо присутності нелегальних мігрантів, як правило, принаймні на порядок не відображають реально існуючий кількісний склад нових меншин. Зрозуміло, що ця неврахована група є ймовірним джерелом для збільшення злочинності, безробіття, контрабанди, порушення санітарного стану житлових приміщень, а у перспективі, можливо, й створення підгрунтя для терористичних акцій.

Висновки

Висновки щодо етнічної ситуації в Києві тісно корелюють із загальними особливостями формування та сучасним станом етнічної структури українського суспільства.

Насамперед корінний державотворчий етнос — український — продовжує залишатися в абсолютній більшості в Україні, а українська мова — рідною для переважної більшості українців.

Чи не вперше у практиці переписів зафіксовано бажання представників деяких українських субетносів позначити власну ідентичність: гуцули — 21,4 тис. чол.; русини — 10,2 тис., лемки — 672 чол., бойки — 136, литвини — 22, поліщуки — 9. Звичайно, в реальності чисельність кожного з названих субетносів значно більша і, очевидно, вони себе ідентифікували просто українцями.

Найчисленнішою національною меншиною в Україні залишається російська меншина, яка, втім, істотно (на чверть) скоротилася. Як рідна російська мова визнана невеликою частиною українського етносу і, як правило, переважною більшістю мігрантів з теренів колишнього СРСР.

Зберігають свою відчутну присутність в Україні історичні національні меншини — греки, євреї, кримські татари, молдовани, угорці, білоруси, поляки, гагаузи, цигани, вірмени, болгари, словаки, німці. Проживаючи як в міській, так і в сільській місцевостях, названі меншини зазвичай зберегли райони компактного розселення, рідну мову і звичаї, традиційне господарювання; вони активно налагоджують культурні, економічні та інші зв’язки зі своїми історичними батьківщинами.

Останніми десятиліттями, особливо за часів незалежної України, істотно зросли чисельно і стали помітним чинником суспільного життя модерні національні меншини — азербайджанців, грузин, корейців, узбеків, чеченців, чувашів, мордви, казахів, осетин та ін. Як правило, вони перебувають у стані визначення шляхів та напрямів інтеграції в українське суспільство і водночас пошуку механізмів збереження власної національної ідентичності.

В етнічній палітрі з’явилися представники низки відносно нових для України етносів: арабів, афганців, китайців, в’єтнамців, індусів, пакистанців, курдів, персів та ін. У переважній своїй більшості вони зберігають між собою спілкування рідною мовою і недостатньо оволодівають українською чи, навіть, російською мовами. Зазвичай вони розселені дисперсно, а головними причинами міграції до України є або торговельно-ділові інтереси, або неспокій на батьківщині.

Активна міжнародна політика, євроінтеграційна стратегія спонукала до переселення в Україну представників низки розвинутих країн — Японії, Фінляндії, США, Великобританії, Франції, Іспанії, Італії, Австрії, Канади, Голландії та ін. Спонукані діловими чи сімейними обставинами, такі меншини стають дієвим чинником міжкультурних взаємин, налагодження тісних стосунків між народами. Подібні меншини (навіть етнічні групи) розселені, як правило, дисперсно, зберігають рідну мову, при задоволенні своїх етнокультурних потреб активно використовують контакти із співвітчизниками на батьківщині.

Перепис зафіксував присутність в Україні представників великої кількості нечисленних етносів, насамперед, з Російської Федерації. Це принципово нова риса зробленого перепису населення 2001 р. і вона засвідчує як існування (пробудження) національної самосвідомості відповідних меншин, так і досить значну привабливість для них України як країни проживання. Понад те, перепис дав змогу з’ясувати унікальні факти щодо кількох етносів, а саме ороків, лівів та іжорців. Переважна частина представників цих етносів зосереджена саме в Україні.

Загалом етнічна структура українського суспільства характеризується, з одного боку, безперечним кількісним переважанням корінного автохтонного українського етносу, з другого — багатющою палітрою національних меншин і етнічних груп, які представляють основні мовні сім’ї світу. Обидві обставини засвідчують насамперед «українськість» Української держави, з одного боку, і її відкритість людям з різних частин світу — з іншого. При цьому, розмаїта етнічна палітра не лише збагачує українське суспільство, але й ставить до кожної зі сторін (відповідно корінного етносу та меншин) взаємні зобов’язання з налагодження оптимальних умов щодо гармонізації міжетнічних взаємин та адекватній інтеграції мігрантів в українське суспільство.

Джерела

1. Арутюнян Ю. В. та ін. Этносоциология / Ю. В. Арутюнян, Л. М. Дробижева, А. А. Сусоколов. — М.: Аспект Пресс, 1998. — 271 с.

2. Вівчарик М., Падалка С. Україна в етнонаціональному вимірі. — К., 1999. — 136 с.

3. Гедьо А. В. Переселення греків з Криму до Приазов’я у 1778 р. // Укр. іст. журн. — 2001. — № 1. — С. 73–84.

4. Грач Л. Крымская автономия — ответ на вызов исторического периода. — Симферополь: Б. и., 2001. — б. с.

5. Греки на теренах України / М. Дмитренко, В. Литвин, В. Томазов, Л. Яковлєва, О. Ясь. — К.: Либідь, 2000. — 488 с.

6. Демографічна криза в Україні: проблеми дослідження, витоки, складові, напрями протидії / За ред. В. С. Стешенко. — К.: Ін-т економіки НАН України, 2001. — 560 с.

7. Зіневич Н. О. Цигани в Україні: формування етносу і сучасний стан //Укр. іст. журн. — 2001 — № 1. — С. 40–52.

8. Котигоренко В. Тенденції в етнічній та етномовній динаміці населення України у 1959-2001 рр. (За матеріалами переписів) //Людина і політика. — 2003. — № 2. — С. 12–24.

9. Крисаченко В. С., Мостяєв О. І. Україна: природа і люди. — К.: НІСД, 2002. — 623 с.

10. Либанова Э. Продолжительность жизни населения (опыт комплексного регионального наследования). — К.: Наук. думка, 1991 — 198 с.

11. Майборода О. Етнополітична ситуація в Україні: регіональний вимір // Сприяння поширенню толерантності в поліетнічному суспільстві. — К.: Фонд «Європа XXI», 2002. — С. 9–40.

12. Малиновська О. Міграційна ситуація та міграційна політика в Україні. — К.: Б. в., 1997. — (Вип. 3. «Соціальні стратегії»). — 68 с.

13. Народы и религии мира: Энциклопедия / Гл. ред. В. А. Тишков. — М.: Большая Рос. энцикл., 1998. — 928 с.

14. Народы России: Энциклопедия / Гл. ред. В. А. Тишков. — М.: Большая Рос. энцикл., 1994. — 479 с.

15. Насєдкіна Л. Д. Грецькі національні сільради та райони в Україні (друга половина 20-х — 30-і роки) //Укр. іст. журн. — 1992. — № 6.— С. 64–72.

16. Національний склад населення України та його мовні ознаки за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року / За ред. О. Г. Осауленка. — К.: Держкомстат, 2003. — 245 с.

17. Національні меншини в Україні, 1920-1930-і роки: Іст.-карт. атлас / Упор.: М. І. Панчук та ін. — К.: Четверта хвиля, 1995. — 104 с.

18. Павлюк М. Чи збережемо українську діаспору у XXI столітті? // Всесвіт. — 2003. — № 1–2. — С. 161–163.

19. Пирожков С., Малиновская Е., Хомра А. Внешние трудовые миграции в Украине: социально-экономический аспект / Совет нац. безопасности и обороны Украины, Нац. ин-т проблем междунар. безопасности. — К., 2003. — 134 с.

20. Прибиткова І. Сучасні міграційні процеси: теоретико-методологічні аспекти дослідження // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 1999. — № 1. — С. 161–172.

21. Тюркские народы Крыма: караимы, крымские татары, крымчаки / Отв. ред.
С. Я. Козлов, Л. В. Чижова. — М.: Наука, 2003. — 459 с.

http://www.niisp.gov.ua/vydanna/panorama/issue.php?s=gupr0&issue=2005_1