Монографії

Оксана Забужко: Мова і Влада. Ч. 2

Закінчення: Не забуваймо й ще одне: на відміну від питомої мови російського народу, енкратична російська "новомова" призначається до комунікації (так і в академічному мовознавстві речено: головна функція "русского языка как средства межнационального общения" — комунікативна), тобто не до продукування думки, а до трансляції вже готових думок (згадаймо Славіну!). Повновартісне, незалежне мислення потребує абсолютно безкраїх обширів "істинної", прозорої щодо світу мови — а в ідеалі, припускаю, ще й співвідношення мови мислення ("батьківської") з мовою почування ("материнською").

"Міжнаціональна" ж, коли вона витісняє національну, замикає людину в шахту ліфта, де рух триває лише вздовж уже напнутих тросів. Відповідно, інтелектуально-творчий потенціал, приміром, тих українців, котрих з дитинства (ясла, дитсадок, школа...) відчужено на Україні від української мови, має бути, порівняно з природними російськомовцями, зрослими в Росії, істотно ослаблений: за самими "стартовими умовами" ці люди приречені на інтелектуальну вторинність. (Тут, до речі, також і відповідь на питання, над яким марно сушать мізки педагоги, психологи, методисти та бозна-хто ще: чому випускники радянських вузів здебільшого не знають тієї іноземної мови, котру гризли, як рахувати середню школу, вісім років поспіль, — чому взагалі в СРСР така рідкощ фахівець із знанням мов?.. Раз у товаристві, де зайшла балачка про С.Лема, я поцікавилася в молодого російськомовного інженера, чи читає він по-польськи, і дістала начебто жартівливу, а насправді разючо точну відповідь: "Никакими языками не владею — с трудом выучил русский". У цьому — страшна правда: "с трудом" убгавши свою свідомість у "вакуумну камеру" "новомови", такий чоловік загалом позбувається ментальної спромоги стати на точку зору іншого етносу, бо йому нема звідки на неї ступити — не можна підстрибнути, висячи в повітрі!).

Перш ніж перейти до останнього — здається, найболючішого — аспекту нашої теми, пов'язаного з "аґресією" російської мови, енкратичної щодо національних мов, підіб'ємо деякі підсумки. Внаслідок великодержавної мовної політики в СРСР сформувався досить потужний соціальний шар людей "безмовних", тобто — не побоюсь різкого слова — ментальне кастрованих. Той сердешний донецький шахтар, котрий уславився був на цілу країну, заявивши, що йому байдуже, яка буде мова, аби була ковбаса, по-своєму мав слушність: після того, як закаламучено свідомість, тільки тіло та сигнали внутрішніх органів — зокрема й шлунка — забезпечують людині правдивий зв'язок із зовнішнім світом. А що влада наразі не навчилася, як у "Футурологічному конґресі" того-таки С.Лема, впливати на тіло галюциноґенами, штучно надаючи йому відчуття ситости після гнилої сосиски, то "ковбаса", дійсно, якось іще допомагає зберегти реалізм світопогляду та соціально-критичну установку... Себто світ уже сприймається цими людьми суто біологічно — на смак, на нюх, на дотик, — але не по-людськи, не через слово: навіщо сліпому окуляри?

Страшно? Так. Але єдиний приступний людині спосіб позбутися страху — це здати собі справу з реального стану речей.

Зрозуміло, що сталінський заповіт щодо "спільного і єдиного" для тоталітарної імперії енкратичного соціолекту автоматично відпихав усі національні мови на становище соціолектів акратичних, безвладних. Як сказав великий пролетарський поет (ці слова висіли над дошкою в класі моєї рідної київської школи — української, з поглибленим вивченням англійської), "я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин". Позаяк по-українському (по-вірменському, по-білоруському тощо) ні Ленін, ні Сталін не розмовляли, то пріоритети нібито визначались самі собою, і тим було покінчено з ганебною колоніальною спадщиною царизму, котрий мав слабкість називати речі своїми іменами: "обрусение" як офіційний термін звучало, ніде правди діти, негарно — вистачило пересунути його, як фішку, з позиції "самоціль" на позицію "засіб для досягнення братерства" (згодом, частіше, "засіб прилучення до світової цивілізації", що було, м'яко кажучи, таким самим ошуканством), аби русифікаторство здобуло собі ідеологічну carte blanche. У тоталітарній державі, що вповні склалася в СРСР у середині 30-х, національні мови, як акратичні соціолекти, не можуть не бути приречені — механізм їхнього перетравлювання правлячою "новомовою" схвалив і затвердив сам "батько народів", розтлумачивши своїм дітям, що "зовсім неправильно було б думати, що в результаті схрещування, скажем, двох мов утворюється нова, третя мова... Насправді при схрещуванні одна з мов звичайно виходить переможцем,.. а друга мова втрачає поступово свою якість і поступово відмирає". "Так було, наприклад, з російською мовою, з якою схрещувалися в ході історичного розвитку мови ряду інших народів і яка завжди виходила переможцем". Здається, ясніше нема куди.

Українській, як і білоруській, логічно випадало стати першою жертвою "схрещування" власне з причин споріднености із своєю сакралізованою сусідкою. Проте в цьому процесі поглинання й перетравлювання виявилася одна проміжна стадія, що бачиться мені вирішальною для подальшої історичної долі нашої багатостраждальної мови, — стадія її енкратизації за принципом прямої проекції — і послідовного витворення української "дубль-новомови".

Особливо вславилася на цьому терені лінґвістика 30-40-х, усуціль поглинута "боротьбою з мовознавцями-націоналістами" (на той час уже репресованими!), котрі, як писав у вищецитованій статті (далі витяг із неї ж) І.Білодід, "зовсім ігнорували освячені багатовіковою історією інтеграційні процеси між російською і українською мовами" (с. 115), а відтак, розуміється, завдали розвиткові української мови не менше шкоди, ніж заборони та утиски царського уряду.8

Ну, наприклад, "буржуазно-націоналістичні мовознавці провели через український правопис", затверджений націоналістом М.Скрипником в 1928 р., правила, спрямовані на відрив української мови від спільних шляхів розвитку з російською мовою" (с. 126) — це значить, взаконили ґ, м'яке л та ще дифтонґ ія, нахабно порушивши принцип прямої проекції: одному російському звукові має відповідати один український! — "ставили собі за мету вилучити з української мови інтернаціональні терміни російського походження" (с. 127), "витіснити з української мови українські словосполучення, вислови, спільні з російською мовою" (с. 128), таким робом "намагаючись підірвати братні відносини, соціалістичну дружбу між російським і українським народами" (с. 115), чи то пак "утверждая в малороссиянах развратное мнение, по коему представляют себя народом от здешнего совсем отличным" (ця друга цитата — з маніфесту Катерини II 1764-го року — якась, їй-Богу, стилістично симпатичніша — може, тим, що щиріша). Коротко кажучи, українська "дубль-новомова" як лінґвістичний феномен визначається максимально можливим однозначним збігом з російською — зарівно лексичним (слова добираються методом прямого калькування), як і граматичним (звідси витіснення і з навчальних курсів, і, зрештою, з живого мовлення двоїни, давноминулого часу, кличного відмінка іменників — всього, що, за улюбленим висловом Суслова, "роз'єднує народи").

Каноном "дубль-новомови" стали, звісно ж, сакральні тексти — перекладені, а точніше, навпростець "перезняті" з російської на українську "Твори" К.Маркса й Ф.Енгельса (поки що в 49-ти томах) і, особливо, "Повне зібрання творів" В.І.Леніна (в 55-ти томах) — прошу при цьому мати на увазі, що за роки Радянської влади жоден з класиків світової філософської, соціологічної чи економічної думки не з'явився по-українськи хоч би пристойним однотомником, та й узагалі такі переклади можна перелічити на пальцях: у 1932 році зроблений В.Підмогильним Гельвецій та ще в серії "Пам'ятки естетичної думки" в 60-х — на початку 70-х кілька справді вартісних робіт — "Поетика" Арістотеля, "Про красу" Хоґарта, "Парадокс про актора" Дідро... Все!!! А це ж обертається вже не просто невиробленістю термінології, а відмиранням у цілому українському менталітеті щонаймасштабнішого — категоріального — рівня мислення. Пробі, люди!..

Та яке ж там "пробі!", заспокоюють нас теоретики "дубль-новомови", коли "український народ дістав найцінніший духовний скарб — класичні праці В.І.Леніна в перекладі на рідну мову. Самий факт перекладу на українську мову творів, написаних мовою великого російського народу, у яких узагальнено всю мудрість життя (так!!! — О.З.) і досвід боротьби найпередовіших людей нашої епохи за створення безкласового суспільства, свідчать про небувале зростання за роки соціалістичного будівництва української мови" (Багмут Й.А. Проблеми перекладу суспільно-політичної літератури українською мовою. — К., 1968. — С. 155). Подібний арґумент здатен послати в нокаут будь-якого опонента, надто коли той довідається, як плідно попрацювали три покоління перекладачів "найціннішого духовного скарбу", аби якнайдокладніше віддати зміст ориґіналу та як од виданнядо видання вдосконалювався український текст — "капелюшництво" перетворювалось на "шляпне виробництво", "буржуазія, що вбиралася в силу", — на "ростущу (!!!) буржуазію", "обчикрижити" — на "обкарнати", "передати куті меду" — на "перегнути палку", — доти, доки вторинність українського варіанту не зробилась настільки підкресленою, що крізь неї виразно проступив російський ориґінал і стало можливим просто з розгорнутої книжки зчитати зворотній переклад. Отут творці "дубль-новомови" нарешті перевели дух і спочили по трудах праведних, окриті глибокодумним, методологічно безцінним висновком: "Більша точність при перекладі з російської мови на українську досягається там, де перекладачі використовували спільні для обох мов слова і граматичні форми" (Багмут Й.А. Там само. — С.156).9 Що й треба було довести. Але ж навіщо тоді перекладати?! — звомпить читач, змучений "шляпними виробництвами" й товстющою, чи то пак, даруйте, "ростущою" (очевидячки, від прикметника... "ростий"?), буржуазією. Лишіть уже по-російськи, якось розберемося.

І коли він так звомпить, аж тоді ми повіншуємо себе з остаточним торжеством нашої національної політики: ми довели-таки йому навіч усю недоцільність, неекономність послугування цією абсолютно несамостійною, геть у всьому тотожною російській і через те просто зайвою мовою, без якої на сучасному етапі, коли весь радянський народ оволодів "єдиною і спільною", вже цілком — слушно кажете, товаришу! — пора обходитись. Себто основна функція нашої "дубль-новомови" полягала в демонстрації факультативности української мови як такої. Візьміть до рук будь-яку з київських україномовних газет компартійного походження — ну хоч би "Київський вісник", в дівоцтві "Прапор комунізму", киньте оком на заголовки: все це — прямі кальки з російської, те саме "перекладацьке" письмо: "Спробуй себе" (значить — "испытай себя"), "У відповіді за все" (значить — "за все в ответе"), "Результат не примусить чекати" (тобто "не заставит себя ждать"), "Занепокоєння прекрасним" (а оце вже й не знаю, що б воно було...); а ще — "світ зійшовся для нас клинцем", "в цеху практично бездіє комісія", "заготовки явно бажали кращого", "цех знову поставив брак", "жеребкування виявилося схильним тільки до "Зеніту", "наш обов'язок — всемірно подбати, щоб ви не відчували незручностей скрізь", "зволікається капітальний ремонт", "реконструкція додатньо впливає на якість", "за цеглою зупинки не буває"... — можна розважати гостей настільною грою, запропонувавши їм угадувати первісне значення наведених прикладів.

Такої української мови навчають у школах, такою українською до громадян звертаються газети, радіо, телебачення, такою, нарешті, забалакав наш, по-первах ледь не всуціль pосійськомовний, парламент, (ах, яка б це вдячна могла бути тема для соціолінґвістики — мова українського парламенту!) — іншої української майже немає в інституціалізованому, позакухонному вжитку!10 Вся не-"дубль-новомовна" українщина — від солодкої й тягучої, мов прастаре вино, "Котляревської" архаїки козацького бароко, що в ній кохаються історичні романісти та перекладачі Лукашевої школи, до "соцартівського", круто й солоно замішаного на підкарпатських говірках вуличного арґо рок-групи "Брати Гадюкіни" включно — виявилася, по суті, акратичною, безправною, в найліпшому разі — інтеліґентською хатньою забавою, такою собі "грою в бісер" на правах латини. "Новомовна" "безбар'єрність" в очах відчуженого од себе народу накинула на цілу мову імідж факультативної легкоприступности, необов'язковости до спеціального вивчення.11 Добуті київськими соціологами бадьорі відсотки вільного володіння українською серед наших городян без додаткових мовознавчих тестів гроша варті, бо хто може сказати, в скількох випадках люди, що бездумно ставлять "галочку" в графі "володію вільно", просто не підозрюють про існування іншої української, ніж та, котрою писана міська газета? Мої власні спостереження за студентством (наприкінці 80-х я кілька семестрів викладала естетику в одному з мистецьких вузів Києва) дали значно менш утішну картину: на кожні 100 душ 8-10 не розуміли мови взагалі, близько половини "напіврозуміли" (дуже напружено слухали першу півпару й дуже неуважно, стомившись, — другу, раз у раз перепитували слова тощо), десь 30-35 з явним інтересом відкривали для себе рідну мову, досі чисто "побутову", як мову науки й культури, і лише 5-7 душ із сотні володіли вільно, тобто вчились у мене не мови, а таки естетики. Гай-гай.

Отож маємо на сьогодні дві українські мови, енкратичну й акратичну (останніх, власне, кілька). Що чіткіший вододіл проляже між ними, що більше звужуватиметься плацдарм "дубль-новомови", призначеної на те, аби відзвичаїти український етнос від себе самого, а відтак безболісно всмоктати його, розпорошеного до атомарного стану, в пилову хмару "нової історичної спільности", — то менше у нас шансів лягти гумусом під чобіт чергової диктатури. Коли в народу відібрано історичну пам'ять, коли порушено цілість його історичного середовища, коли під загрозою сама плоть цього народу, бо його діти повільно конають під мурами АЕС і військових заводів, тоді останню надію на виживання зберігає в собі — мова. Вона пам'ятає все. Вона усуває час, воднораз зливаючи в своєму горнилі живі голоси десятків поколінь. Вона огортає порізнених людей незримою грозовою хмарою спільного духа, даючи їм силу не просто існувати — бути.


Примітки:
8 Якщо читач гадає що це я так незграбно зіронізувала — то помиляється: цю тезу живцем узято з 1-гo тома "Курсу сучасної української літературної мови" 1951-го року, див. сс. 30-33., — трохи далі, на сс. 114-192, там навіть сумлінно перераховано видані шкідниками-націоналістами словники — на жаль, не прокоментовано, в який спосіб наявність словників шкодить мові, та ще й так само, як заборона їх друкувати... А читача надміру життєрадісного, котрий подумки вже відмахнувся від тих часів, як од далекої тьми середньовіччя, не можу не привітати — як загалом кожного українця — з перевиданням двотомника праць І.Білодіда у... 1988-му році(!) — шкода, "Боротьба за принципи соціалістич-ного реалізму в мові і стилі української прози довоєнного часу" туди чомусь не ввійшла...

9 Теоретики перекладу тільки плечима стенуть: глум, та й годі! Адже ж відомо, що перекладаються тексти, а не слова, — слова живцем "приростають до об'єктів, як м'ясо до кістки (щоб київські "гори" точно збіглися з "hills", їх, укупі з кам'яним князем Володимиром, довелося б перенести на широти Шотландії). "Спільні" слова, не кажучи вже про граматичні форми, ще облудніші — Д.Чижевський, приміром, установив, що в слов'янських мовах спільні за етимологією слова збігаються за значенням — хіба на 20 відсотків, саме тут на перекладача чигає найбільше пасток. Дуже точно сформулював західнонімецький лінґвіст Г.Вайнріх у своєму знаному есеї "Лінґвістика брехні": перекладені слова завжди брешуть, але перекладені тексти — тільки тоді, коли переклад кепський. В цьому сенсі подарована нам тоталітаристською мовотворчістю бібліотека — 49 томів українського Маркса з Енгельсом (за російським виданням!) і 55 томів українського Леніна — являє собою бібліотеку чистої брехні.

10 Виняток, і то проблематичний, становить лише художня література, але, по-перше, в Україні досі попит на укр. книжку непорівнянно нижчий, ніж на російську, а по-друге, практика редаґування тривалий час скеровувалась між іншим, і на те, щоб твір пішов до набору очище-ним від надмірної мовної індивідуальности.
11 Прим. 1999 р.: імідж цей не розвіявся, власне, й досі — не виключено, що тільки він і вберігає Україну від "лінґвістичних війн" балтій-ського зразка, однак дерусифікаційні процеси, поза сумнівом, блокує, і то вельми жорстко.
------------------------------------------------------------------

[*1] Танатологія — розділ медицини, що вивчає процеси, які відбуваються в організмі в останні передсмертні моменти й після смерті.

[*2] Buzz words — в англійському науковому жарґоні — ефектне слівце, що створює так званий "семантичний шум", маючи на меті єдино лише справити враження на адресата.

[*3] "La division des langes" — "розділення мов" (франц.)

[*4] "Colourless green ideas furiously sleep" — "Безбарвні зелені ідеї люто сплять" (англ.).

Початок статті:
http://www.ugraina.org/monographics/3663.html