Монографії

В.П. Газін, С. А. Копілов: Новітня історія Угорщини. Ч.1

У захопленому радянськими військами місті Дебрецені 2 грудня 1944 р. згідно з попередньою домовленістю між кремлівськими лідерами і представниками угорських військових та політичних кіл створено коаліційний Угорський національний фронт незалежності (УНФН). До нього ввійшли Партія дрібних сільських господарів (ПДСГ), Угорська комуністична партія (УКП), Соціал-демократична партія Угорщини, Національна селянська партія (НСП), інші партії буржуазно-демократичного спрямування, а також профспілки. Партії УНФН вибороли більшість мандатів у тимчасовому парламенті в ході виборів, що відбулися на контрольованих Червоною Армією територіях. Так біло започатковано формування нової демократичної системи в Угорщині.

Новий парламент, що зібрався в Дебрецені, 22 грудня 1944 р. сформував національний уряд, склад якого цілком збігався зі списком, попередньо узгодженим зі Сталіним і Молотовим у Москві. Виконавчий орган очолив Бела Міклош – командувач 1-ої угорської армії, який разом зі своїм штатом перейшов на бік Червоної Армії. 28 грудня уряд Міклоша оголосив війну Німеччині, а 20 січня 1945 р. підписав угоду про перемир’я з Об’єднаними націями. Угорщина зобов’язалася відновити кордони 1937 р., а до укладення мирного договору на її території діяла Союзна контрольна комісія (СКК), наділена необмеженими правами, яка практично повністю перебувала під радянським контролем. Угорські органи влади змушені були виконувати всі розпорядження комісії.

З метою демократизації країни й демонтажу фашистських структур уряд прийняв рішення про розпуск військової організації та поліції угорських фашистів, а також королівської жандармерії та поліції. Їхнє майно підлягало конфіскації. Одним із перших важливих заходів уряду навесні 1945 р. стала аграрна реформа, внаслідок якої землі фашистських керівників та військових злочинців конфіскувалися, а великі й середні маєтки викопувалися. 58% цих земель були розподілені серед 642 тис. безземельних і малоземельних селян, які отримали наділи до 3 га.
Паралельно з аграрною реформою розпочалося відновлення зруйнованого війною народного господарства.

4 квітня 1945 р. завершилися бої на території Угорщини і вся країна була окупована радянськими військами. Ставлення угорського населення до окупантів було неоднозначним. Угорщина вважалася найбільш надійним союзником гітлерівської Німеччини, а частина її армії продовжувала бойові дії проти радянських військ до самого кінця війни. Утім, війна завдала країні величезних збитків і руйнувань. Було знищено або вивезено за її межі близько 40% національного багатства. Сотні тисяч угорців утекли на Захід. Масштаби людських утрат вражають. У самій країні та за її межами загинули 1,5 млн. чоловік, а кількість військовополонених разом із вивезеним із країни цивільним населенням сягала 900 тис.

Альтернативи повоєнного розвитку

Після війни в Угорщині склалися необхідні внутрішні передумови для становлення демократичного суспільства: структури, що мали фашистський характер, було демонтовано, існували значна економічна база та багатопартійна система, яка функціонувала ще в період режиму Хорті. Навіть радянське керівництво, пов’язуючи варіант такого розвитку зі станом стосунків СРСР з колишніми союзниками з антигітлерівської коаліції, схилялося до думки, що в Угорщині можлива буржуазна демократія. Водночас кремлівські лідери, яких із січня 1945 р. репрезентував у країні колишній функціонер Комінтерну Матяш Ракоші, плекали альтернативу її комунізації. Новий генсек компартії кожен свій крок погоджував з кураторами із ЦК ВКП(б). Зокрема, влітку 1945 р. він направив до Москви листа такого змісту: «Нам біло б дуже важливо почути Ваші думки та поради. Маю признатися: ми тут дещо розгублені не знаючі абсолютно нічого про те, чи правильна наша політика і чи не треба в ній дещо змінити. Ми оцінюємо це як ознаку довір’я, але все-таки краще було б знати Вашу думку». В інтересах Москви та своїх власних владних амбіцій Ракоші вів складні інтриги, демагогією та обманом завойовував симпатії угорців, підриваючи авторитет конкуруючих партій, які виникли або зміцнилися на першій хвилі демократії. Це був чи не єдиний шлях для угорської компартії, яка навесні – влітку 1945 р. була слабкою та нечисленною, неспроможною кинути серйозний виклик іншим партіям.

Напередодні парламентських виборів, призначених на листопад 1945 р., в Угорщині посилилась політична боротьба. Блок буржуазно-демократичних партій на чолі з ПДСГ вимагав збереження приватної власності та підприємництва – основ ринкової економіки і політичної демократії, закликав своїх прихильників до орієнтації на Захід. Блок лівих на чолі з УКП висунув завдання націоналізації вугільних шахт та електростанцій, посилення боротьби зі спекуляцією та інфляцією, наповнення державного бюджету за рахунок обкладення податком капіталістів, збільшення виробництва продовольчих товарів, проведення чистки державного апарату від реакційних, а точніше, неугодних комуністам елементів. Більшість пропозицій комуністів були звичайною лозунговою демагогією. Втілення їх у життя вело в перспективі до погіршення економічної ситуації та соціального становища населення.

Листопадові вибори до Національних зборів, проведені на основі загального й таємного голосування, були вільними. Вони показали, що рядові угорці підтримують програму блоку ПДСГ, який дістав абсолютну більшість голосів (57%). Комуністи здобули 17%, а соціал-демократи – 17,4% голосів. Результати голосування свідчили про широку підтримку демократичної альтернативи. Маси прагнули змін, але не тих, які пропонували комуністи. Партія дрібних сільських господарів, усвідомлюючи, що СКК не допустить створення однопартійного кабінету, висловилась за збереження коаліційного управління УНФН. Тому в новому демократичному уряді, який очолив колишній реформаторський священик, центрист від ПДСГ Золтан Тілді, партія-переможниця отримала дев’ять портфелів, комуністи – чотири, соціал-демократи – чотири, НСП – один. Ключові міністерські посади – внутрішніх справ, транспорту, промисловості, правосуддя – контролювали комуністи, оскільки основна політична партія не бажала конфліктувати з радянським керівництвом СКК, яке підтримувало ліві сили.

Загострення політичної боротьби.

Поворот у внутрішній політиці.

Кабінет З. Тілді розпочинав свою діяльність у важких економічних і політичних умовах. В інтересах стабілізації економіки він змушений був ужити непопулярних заходів. Цим скористалися комуністи, які вдалися до своєї улюбленої тактики. Декларуючи себе ролі захисників народу, вони намагалися розколоти суспільство на ворогуючі табори, щоб в обстановці невпевненості й погіршення політичної та економічної ситуації реалізувати свої владні амбіції.

1 лютого 1946 р. парламент проголосив Угорщину республікою й заснував посаду президента. Ним став З. Тілді, який поступився кріслом прем’єра Ф. Надю. Закон про республіку гарантував громадянам буржуазно-демократичні свободи й широкі політичні права.

Навесні того ж року, скориставшись напруженою ситуацією, що склалася в країні унаслідок інфляції і перебоїв у постачанні населення продуктами харчування, УКП, СДПУ и НСП зважилися на спільний виступ. Вони створили Лівий блок і висунули вимогу націоналізації великих підприємств і шахт, запровадження контролю над банками й проведення «чистки» адміністрації. Прагнути зберегти коаліцію, керівництво ПДСГ поступилося, а уряд розпочав реалізацію цих вимог. З 1 серпня 1946 р. запроваджено нову грошову одиницю – форинт – і встановлено нову систему оплати праці. Економічна стабілізація, здійснена власними силами, вдалася, і найбільшій в регіоні інфляції було покладено край. Однак нова система цін ліквідувала й регулюючи функції ринку, і ціни почали формуватися у відриві від світових, що призвело до ізоляції угорської економіки від світового господарства. В економіці посилився державний контроль. У грудні уряд прийняв декрет про перехід в державне управління 14 найбільших підприємств важкої промисловості. Наприкінці 1946 р. уже 43% всіх працюючих було зайнято в державному секторі.

Курс угорських комуністів на тотальну націоналізацію, посилення ролі держави і планової економіки та перехід до соціалізму зустрів опір авторитетної в угорському суспільстві ПДСГ, і в коаліції відбувся розкол. Патову ситуацію на початку 1947 р. «розв’язали» органи внутрішньої безпеки, контрольовані УКП. Було штучно сфабриковано «справу» про антиреспубліканський заколот проти угорського суспільства. До слідства було притягнуто й керівників ПДСГ. Генерального секретаря партії Белу Ковача звинувачено в антирадянській діяльності, заарештовано й заслано до радянських таборів. Почалися переслідування демократично налаштованих політичних діячів. Керівництво ПДСГ розгубилося. Упродовж весни 1947 р. ЇЇ структура була остаточно розхитана, процес розпаду партії завершила вимушена еміграція одного з її лідерів, прем’єр-міністра Ф. Надя.

З початку 1947 р. єдиним диригентом у політичному житті Угорщини стала КПУ. Напередодні парламентських виборів, призначених на серпень, комуністи ініціювали новий виборчий союз (УКП, СДПУ, НСП, ПДСГ). Удавшись до суттєвих порушень чинного законодавства і всіляких зловживань, вони здобули 60% голосів виборців. Однак така коаліція не могла бути довговічною, оскільки представляла надто різні сили. Тяжіння крайніх лівих, комуністів, до тоталітаризму не могло не призвести до внутрішньої боротьби і розпаду цього блоку.
Після перемоги на виборах комуністи, як найбільша парламентська партія, взяли курс на фактичну ліквідацію багатопартійної парламентської системи і формування однопартійної держави за радянським зразком. Цим замірам перешкоджала СДПУ, що мала великі традиції й міцну соціальну базу. Її ліквідація була можливою лише шляхом об’єднання з компартією під приводом відновлення єдності робітничого руху. З цією метою в лавах СДПУ заздалегідь розпочато організацію лівого крила з числа симпатизуючи комуністам. У лютому 1948 р. усунуто 29 найавторитетніших лідерів партії, інших функціонерів соціал-демократії змусили розпочати переговори з комуністами, багатьох активних діячів виключили з партії. У червні 1948 р. на об’єднавчому з’їзді проголошено створення «єдиної пролетарської партії», що дістала назву Угорської партії трудящих (УПТ). Її генсеком став М.Ракоші, а колишній лідер соціал-демократів А. Сакашич обійняв посаду голови УПТ із надто обмеженими функціями.

Наприкінці 1947 р. Державні збори, контрольовані комуністами, прийняли закон про націоналізацію банків. У квітні 1948 р. націоналізовано всі підприємства, на яких працювало більш як 100 робітників. Відтак в Угорщині було відкрито шлях для насадження тоталітарної системи і встановлення диктатури від імені пролетаріату.

Становище угорців у сусідніх країнах.

Паризька мирна конференція

Зовнішня політика Угорщини контролювалася СКК, очолюваною маршалом К.Ворошиловим. У листопаді 1945 р., згідно з рішеннями Потсдамської конференції, розпочато виселення до Німеччини угорських німців. У складному становищі опинилися й угорці, що мешкали в сусідніх країнах. У Трансільванії гвардійці румунського націоналіста Маніу влаштували криваву різанину угорського населення і лише завдяки втручанню радянських військ вдалося зупинити це кровопролиття. Із Закарпатті та суміжних з ним районів на «триденні відбудовчі роботи» до внутрішніх районів СРСР було вивезено близько 40 тис. дорослих чоловіків-угорців, більша частина яких так і не повернулися до рідних домівок.

У Чехословаччині угорське населення було позбавлене громадянства, закрито національні школи, заборонено угорську пресу, люди похилого віку залишилися без засобів існування. У населених пунктах зі змішаним населенням заборонялося розмовляти угорською мовою. Прага розраховувала, що учасники Потсдамської конференції ухвалять рішення про однобічне й цілковите виселення угорців із Словаччини, однак ці заміри не були підтримані західними країнами. У лютому 1945 р. обидві країни все ж досягли домовленості про обмін населенням, згідно з якою було встановлено однакову квоту добровільного переселення словаків з Угорщини й угорців зі Словаччини. До початку 1949 р. 80 тис. словаків повернулися на свою етнічну батьківщину, а в Угорщину було переселено не задовольнили уряд Чехословаччини, і він спочатку депортував 42 тис. угорців у Судетську область, а в червні 1946 р. провів так звану «ресловакізацію» - кожен угорець міг повернути собі громадянство за умови визнання себе словаком. Улітку 1946 р. близько 411 тис. угорців були змушені пристати на цю пропозицію (327 тис. із них отримали словацьке громадянство). Проте чехословацький уряд продовжував вимагати виселення з країни ще 200 тис. угорців.

Угорці, хоча й усвідомлювали провину уряду своєї країни за вступ у війну, все ж не могли визнати себе «злочинною нацією», як це намагалися стверджувати правителі деяких сусідніх
країн. Від Паризької мирної конференції угорці очікували справедливого вирішення національного питання, проте делегація Угорщини не була допущена до участі в мирних переговорах і навіть до обговорення економічних зобов’язань країни. Інтереси Угорщини представляла радянська делегація, якій, з урахуванням поділу між союзними державами сфер і зон впливу, при обговоренні всіх пов’язаних з Угорщиною питань належало вирішальне слово.

На конференції угорські територіальні претензії до Румунії, схвалені США й Великобританією, не були підтримані В.Молотовим, і тому 102 тис. кв. км. Угорської території відійшли до Румунії. Радянська делегація наполягала на кордонах 1937 р., унаслідок чого було досягнуто домовленості про відновлення тріанонських кордонів Угорщини з незначними змінами: на прохання Чехословаччини їй додатково передано 43 тис. кв. км угорської території. Відтак чехословацькі кордони навпроти Братислави пролягли уздовж правого берега Дунаю. У мирному договорі, укладеному 10 лютого 1947 р. в Парижі, не йшлося про захист прав і свобод національних меншин, деякі його статті виявилися для угорців ще важчими, аніж після Тріанону. Була відхилена також пропозиція США про економічну допомогу республіці у вигляді скорочення суми репарацій з 300 до 200 млн. доларів.

У вересні 1947 р. в Угорщині припинила свою діяльність СКК і країна теоретично відновила свій суверенітет. Однак на території республіки залишилися підрозділи Червоної Армії, що мотивувалося необхідністю підтримання транспортного сполучення з радянською окупаційною зоною в Австрії. Така ситуація через радянсько-американське протистояння законсервувалася на довгі роки. Після створення у 1955 р. ОВД і вступу до неї Угорщини присутність радянських військ була постановлена на договірну основу. Вона стала визначальним чинником як зовнішньої політики, так і внутрішнього життя країни.

Становлення однопартійної тоталітарної держави

У лютому 1949 р. за ініціативою комуністів створено Народний фронт незалежності (НФН). До нього увійшли лише ті політичні партії, які визнавали провідну роль УПТ, виступали за побудову соціалізму й зобов’язувалися виконувати всі рішення Центральної Ради фронту на чолі з М. Ракоші. У подальшому політичне суперництво втратило сенс, а вибори стали формальними, оскільки механізм захисту політичних прав громадян був відсутнім. Політично керівництво фактично цілковито підпорядковувалося ракошистським лідерам УПТ. Парламентські мандати заздалегідь розподілялись, вибори відбувалися за «єдиним списком». Окремі партії чи політики більше не мали можливості виборювати місця в парламенті. Угорський парламентаризм перебував у стані агонії.

Після травневих 1949 р. виборів до парламенту, що пройшли за новою схемою й принесли перемогу спискові кандидатів НФН, фронт припинив своє існування. Водночас було зліквідовано або деформовано системи економічного й соціального захисту населення. У 1949 р. парламент прийняв новий основний закон Угорської Народної Республіки, яка проголошувалася «державою робітників і трудових селян». Замість посади президента (З.Тілді ще в ліпні 1948 р. взято під домашній арешт) було запроваджено колегіальний орган – Верховну Раду. Фактично ж державне керівництво перейшло під цілковитий контроль вищих керманичів УПТ – М. Ракоші, Е.Гере, М.Фаркаша та Й.Реваї.

У країні посилилися репресії, ініційовані комуністами ще в 1948 р. Після знищення демократичної опозиції розпочалися масові переслідування, фальсифіковані судові процеси, інтернування, виселення, експропріація власності й позбавлення прав. Їх жертвами були священики, селяни, колишні соціал-демократи й навіть комуністи, які залишалися в підпіллі в роки війни. Найбільш гучним показовим процесом була справа Ласло Райка – колишнього секретаря компартії в підпіллі, а потім міністра внутрішніх справ Угорщини. Його оголосили югославським шпигуном, заарештували в 1949 р. й розстріляли разом з 19 іншими соратниками. Наступного року були страчені колишні лідери соціал-демократів – А.Сакашич і Д. Марошан. У катівнях побував ще один секретар УПТ – Янош Кадар. Загалом у період ракошизму (1949 – 1956) у країні зазнали репресій більш як 100 тис. чоловік. Відтак, до 1949 р. в Угорщині в основному завершено формування тоталітарної комуністичної системи.

У 1950 р. було ліквідовано традиційне для Угорщини місцеве самоврядування й запроваджено систему Рад. Генеральний секретар партії М.Ракоші обійняв також посаду прем’єр-міністра. У ході завершального етапу націоналізації всі підприємства, на яких було задіяно більш як 10 працівників, перейшли у власність держави. Насильницька колективізація на селі вдарила не лише по заможних селянах, а й середняках, більшість із яких розорилися. Доходи від сільського господарства й легкої промисловості направлялися на форсований розвиток важкої індустрії та озброєння. Марнославні плани Ракоші перетворити Угорщину, яка не мала достатніх природних ресурсів, на країну заліза й сталі призвели до розладу економіки, погіршення соціального становища трудящих, голоду й дефіциту найнеобхіднішого.

Ракоші намагався вирішити проблему шляхом адміністрування. Жорсткі економічні й поліцейські заходи супроводжувалися дріб’язковою регламентацією й тотальним контролем за всім населенням з боку органів держбезпеки. До середини 50-хроків через ракошистські табори пройшла кожна третя угорська родина. Це, природно, викликало не лише жах, а й обурення, призвело до зростання загальнонародного невдоволення.

Реформаторські потуги Імре Надя

Після смерті Сталіна, коли кремлівські керманичі вдалися до поміркованішої внутрішньої та зовнішньої політики, намагаючись шляхом обережної реформації, ліквідації найбільш одіозних структур сталінізму зберегти саму систему, гострої критики зазнав і ракошистський режим. Липневий 1953 р. пленум ЦК УПТ за пропозицією радянських лідерів понизив генерального секретаря Ракоші у званні (він став першим секретарем), вивів зі складу політбюро М. Фаркаша та Й. Реваї, а на посаду прем’єр-міністра запропонував Імре Надя. Ця кандидатура була схвалена парламентом.

Уряд І. Надя розпочав реформи й деяку лібералізацію режиму. Розпочато реабілітацію незаконно засуджених, ліквідовано табори для інтернованих, відмінено поліцейські суди. Дещо сповільнилися темпи колективізації селянства, власті скасували його заборгованість з держпоставок, було скорочено капіталовкладення у важку промисловість. Усе це в підсумку привело до поліпшення матеріального становища населення й морального клімату в країні. З метою пом’якшення партійної диктатури І. Надь відновив Народний фронт, за допомогою якого намагався реалізувати деякі завдання щодо демократизації політичного ладу. Усі ці позитивні заходи хоча й здійснювалися в рамках партійної держави й не зачіпали її підвалин, усе ж завоювали симпатію і довіру народу й зарекомендували І. Надя як реформатора.

Реформаторські заміри прем’єра викликали різкий спротив ортодоксів-ракошістів. Група Ракоші-Гере та інші догматично налаштовані керівники навесні 1955 р. усунули І. Надя з посади голови уряду, а потім позбавили всіх партійних посад і навіть виключили із лав УПТ. Одіозні лідери режиму повернули собі повноту влади. Вони почали гальмувати перегляд справ і реабілітацію безвинно засуджених. З’ясувалася, однак, причетність самого Ракоші до політичного вбивства Л. Райка. Усі ці обставини розбурхали громадськість, викликали невдоволення в лавах самої УПТ. Творча інтелігенція виступала за продовження курсу, започаткованого І. Надем.

ХХ з’їзд КПРС засвідчив цілковитий провал політики ракошизму, а події в Польщі сприяли активізації антитоталітарних сил. Улітку 1956 р. до Будапешта прибув А. Мікоян з місією відновлення спокою в Угорщині. Партійний пленум, що відбувся 18 липня 1956 р., усунув М. Ракоші з посади керівника партії (за станом здоров’я). Першим секретарем ЦК УПТ пленум обрав Е.Гере. До складу партійного керівництва увійшли також звільнені з ув’язнення Я. Кадар, Д. Каллаї та ін. Утім, оновлене партійно-державне керівництво виявилось неспроможним відвернути кризу, що насувалась. І. Надя не повернули до керівництва УПТ, а про Е. Гере угорська громадськість знала, що він так само як і Ракоші винен у багатьох злочинах.
На початку жовтня 1956 р. в Будапешті відбулося урочисте перепоховання останків Л. Райка, яке перетворилось в мирну демонстрацію протесту проти сталінізму й ненависних органів безпеки.

Народне повстання й перервана революція 1956 р.

Уранці 23 жовтня 1956 р., коли провідні партійно державні керівники на чолі з Гере повернулися з офіційної поїздки до Югославії, вони застали в країні зовсім нову ситуацію. Студентська молодь готувалася вийти на масову демонстрацію, щоб підтримати «оновленський рух» у Польщі й висунути свої антисталінські, демократичні вимоги. Це, насамперед, виведення радянських військ з країни, демократичні вимоги. Це, насамперед, виведення радянських військ з країни відповідно до рішень мирного договору 1947 р., скликання з’їзду УПТ й переобрання ЦК партії, проведення відкритого судового процесу над Ракоші, Фаркашем та ін., повернення І.Надя на посаду глави уряду, продовження реформ, вільні вибори до парламенту на багатопартійній основі, гарантування свободи слова і друку. Серед політичних вимог були й такі, як відновлення національного герба і свята революції 1848 р. – 15 березня. Економічні вимоги студентства стосувалися перегляду планів розвитку країни з урахуванням її природних умов, ліквідації норм виробітку в промисловості, права на страйки, скасування державних поставок і підтримки дрібного виробника в сільському господарстві. У загальному плані ці вимоги відбивали цілі революції, що наближалася.

Мирна демонстрація студентства біля пам’ятника Ш. Пештефі в Будапешті надвечір 23 жовтня переросла в народне повстання. Влада сама спровокувала такий розвиток подій, віддавши наказ загонам органів безпеки відкрити вогонь по демонстрантах. На бік обурених народних мас перейшли курсанти військових училищ, солдати й міліціонери. Налякане керівництво країни звернулося за допомогою до Москви і майже автоматично її отримало, що дало можливість повстанцям оголосити виступ національно-визвольною боротьбою.

Уночі хід подій прискорився. І. Надя повернули до партійного керівництва, а вранці 24 жовтня знову призначили прем’єр-міністром. Проте зупинити події, що мали явно антикомуністичний і антирадянський характер, було вже неможливо. Імре Надь виступив за вирішення проблеми мирними засобами, обіцяючи «широку демократизацію угорського суспільного життя й будівництва соціалізму». Тимчасом криваві події наростали.

29 жовтня на площі перед парламентом знову зібрався десятитисячний натовп мирних людей, вимагаючи усунення Е. Гере. Розпочалося братання мас з радянськими танкістами й офіцерами, викликаними для охорони будівлі парламенту. І тоді з дахів навколишніх будинків пролунали смертоносні постріли по мирних демонстрантах. Унаслідок цієї кривавої акції загинуло 820 ні в чому не повинних людей. Масовий розстріл маніфестантів у столиці й звістка про подібні криваві безчинства у провінції призвели до перелому в розвитку подій. Відтепер не лише партійне керівництво на чолі з Гере, а й органи безпеки стали об’єктами народного гніву. Змінилося ставлення й до радянських військ, які підтримали збройні акції спецслужб. Сама поява цих військ на вулицях Будапешта багатьма сприймалася як наруга над суверенітетом й національною незалежністю країни. Виявилась зневіра у можливість реформ. Народне повстання переросло в революційну боротьбу, в яку включились молодь і робітники, органи міліції й солдати угорської армії, «люди вулиці». На місцях розпочалося створення революційних органів влади: на підприємствах виникали робітничі, в установах – революційні, у а військах – солдатські ради.

З метою розв’язання кризи до Будапешта прибули Мікоян і Суслов. Вони переконали Е.Гере, який скомпрометував себе, піти у відставку. Разом з ним пішли й інші його прихильники. УПТ очолив Янош Кадар. Проте криза довіри настільки швидко розхитала цю майже 800-тисячну партію, що вона за лічені дні перестала існувати.

Усунення Е.Гере стало перемогою реформаторських сил, відкрило можливості для мирних демократичних перетворень. Це підтверджувала й розпочата І. Надем реорганізація уряду на багатопартійній коаліційній основі. Уряд офіційно став на сторону повсталого народу, оголосив про припинення вогню, про визнання революційних органів влади на місцях, пообіцяв вивести радянські війська із Будапешта, здійснити широку амністію, відновити національний герб і свято 15 березня, розпустити органи держбезпеки. Усі ці заходи й політичний курс І. Надя дістали схвалення кремлівських емісарів Мікояна й Суслова, що перебували в країні.

30 жовтня розпочалося виведення радянських військ із столиці. Москва виступила із заявою про повагу до суверенітету соціалістичних країн. З відновленням багатопартійної системи і політичного плюралізму колишню УПТ реорганізовано в Угорську соціалістичну робітничу партію (УСРП). Життя поступово поверталося в нормальне русло.

Остаточній стабілізації становища, а заразом і спробам демократичної перебудови країни на соціалістичній основі, завадили зовнішні фактори. Доля угорської революції вирішилась ще в останні дні жовтня 1956 р., після того як керівництву КПРС на чолі з Хрущовим стало відомо про позицію американського президента Д. Ейзенхауера, який заявив про «відсутність інтересу США до цього регіону». Радянські газети заговорили про контрреволюційні сили, що «підривають основи демократичного ладу в Угорщині». Маршал І. Конєв запевняв, що для «наведення порядку» досить трьох днів. Думка Мікояна і Суслова, які повернулися з Будапешта на світанку 31 жовтня і практично схвалили курс І. Надя, вже не могла вплинути на щойно прийняте вночі рішення президії ЦК КПРС про радянське військове втручання в Угорщині. М. Хрущов особисто узгодив це рішення з керівниками Китаю, країн Варшавського договору і Югославії. Військову машину було приведено в дію: розпочалася масова передислокація радянських військ по території Угорщини, а поблизу її кордонів для проведення операції «Вихор» створено 60-тисячне угруповання.

Придушення народного повстання радянськими військами

Угорське керівництво 1 листопада 1956 р. у відповідь на вторгнення радянських військ у межі країни й відмову радянського посла Ю. Андропова дати цьому фактові задовільне пояснення вдалося до відчайдушного вчинку. За згодою президії УСРП воно прийняло рішення про вихід из ОВД і проголосило Угорщину нейтральною державою. Я. Кадар, який повністю підтримав це рішення і виступив по радіо із закликом захищати завоювання «нашої славної революції» й суверенітет країни, після запрошення до Андропова разом із міністром внутрішніх справ Ф. Мюнніхом безслідно зник із країни.

2 листопада Ю.Андропов повідомив І. Надя про готовність СРСР прийняти пропозицію угорського уряду й закликав розпочати переговори про виведення радянських військ з Угорщини. Наступного дня переговори розпочались у парламенті й продовжились у Текеле, в штаб-квартирі радянських військ з Угорщини. Наступного дня переговори розпочались у парламенті й продовжились у Текеле, в штаб-квартирі радянських військ. Після півночі вся угорська урядова делегація була заарештована органами держбезпеки на чолі з генералом КДБ І. Сєровим. Розпочалися масові арешти, в яких брали участь КДБ та армійські спецслужби, очолювані генералом армії Малініним, закамуфльованим під полковника.

На світанку 4 листопада радянські війська розгорнули наступ на Будапешт та інші міста країни з метою повалення законного демократичного уряду. Водночас із Закарпаття прозвучала радіо заява Я. Кадара про створення Революційного Робітничо-Селянського уряду (у складі Я. Кадара, Ф. Мюнніха, А. Апро та ін.). Він звертався за допомогою до радянських частин із закликом дати відсіч силам «реакції» і врятувати «соціалістичний порядок» в Угорщині. Характерно, що кандидатура Я. Кадара на пост глави майбутнього уряду була узгоджена під час зустрічі М. Хрущова з югославським партійним лідером Й. Броз Тіто.

У Будапешті з 4 листопада розпочалися жорстокі бої. Революційні загони довго утримували окремі позиції в столиці. На Чепелі та в інших робітничих районах опір тривав до 11 листопада. Однак сили були нерівні. У цих боях загинуло понад 2,5 тис. повстанців, а кількість поранених перевищила 19 тис. Радянські війська втратили більш як 1,6 тис. чоловік убитими і близько 2 тис. пораненими. Такою була ціна придушення угорської спроби відмови від сталінізму й демократизації соціалізму, яку не бажали тоді допустити керівники «братніх» комуністичних партій.

Джерело:
В.П. Газін, С. А. Копілов. Новітня історія країн Європи та Америки, Київ, 2004