Уґраїна — Іжорія — Монографії

Ярмо Ніронен: Фіни в Петербурзі

Фіни та фінські традиції на берегах Неви мають більш глибоке коріння, ніж місто Петербург. До заснування міста Петербургу торгівельним центром території було, розташоване у гирлі річки Охти, місто Ніен, яке захищала фортеця Ніеншанц. У XVII столітті у гирло Неви прийшли тисячі переселенців з Фінляндії. На початку Північної війни війська московського князя Петра Романова захопили Ніеншанц, і почалось будівництво нового міста.

Його будували фінські й шведські військовополонені й російські кріпаки. Місто розширювалося, поступово до його меж увійшли інгерманландські та іжорські села. Поразка шведського короля Карла XII під Полтавою 1709 року й морські перемоги Московії відбилися у Петербурзі, а разом з ним і на долі Швеції.

На стіні церкви Святого Пантелеймона, що була побудована на честь морських перемог біля мису Ґанґут (Ганко) й біля Ґрєнґаму (Ледсунд), знаходиться пам`ятна дошка боїв. Фінляндія залишилась у сфері інтересів Петербургу.

Ще до того, як Фінляндія стала Великим Князівством, зона впливу Петербургу поширювалась на північний захід, перш за все, після переміщення кордону відповідно до Абоського мирного договору 1743 року к.Кюмійокі. Торгівля з Петербургом почала зростати, а зв`язки зміцнюватись. Першими із шведсько-фінських переселенців треба відзначити похованих на німецькому кладовищі Васіл`євського острову: це Ірьйо Мауно Спренгтпортен та Кустаа Маурі Армфелт. Обидва обіймали відповідальні посади при створенні уряду Великого Князівства Фінляндського.

1809 року на парляментську сесію у Борґо, у складі національних груп, прибула й фінляндська група. Велике Князівство було відокремленим від Російської Імперії організмом, де наприкінці XIX століття було власне законодавство, власні парлямент та гроші, встановлений кордон автономії й митниця, а також власна армія й поштове урядування.

Наприкінці XIX століття почалось обмеження цих прав, що породило протест зі сторони фінів. В умовах, коли Фінляндія володіла зародком державности, розвивався процес здобуття нею незалежности.

Закінчення будівництва Сайменського каналу 1856 року й будівництво залізниці Ріігімякі-Петербург 1870 року міцніше з`єднали Фінляндію з імперським містом. У 1880-ті роки Петербург був, образно кажучи, другим за величиною "фінським" містом, оскільки лише у Гельсінкі фінів було більше. На думку дослідника Макса Енгмана, у місті на той час мешкало понад 24000 фінів, і лише у Гельсінкі їх нараховувалось більше.

Фінські центри в Петербурзі знаходились в околицях Фінляндського залізничного вокзалу та у районі розташування церкви Святої Марії на Великій Конюшенній вулиці. Статс-секретаріят знаходився на Єкатерінґофському проспекті в будинку 39. Багато хто з фінів Петербургу були такими лише за національністю.

Список фінів Петербургу й петербуржців, які мали контакти з Фінляндією, довгий та вражаючий. Першими російськими дипломатами, які зробили кар`єру наприкінці XVIII століття, були сини настоятеля війпурського (м. Війпурі, Вибарґ) собору, Максіміліян і Давід Алопеуси. Військові та політичні петербурзькі зв`язки були у президента Фінляндії Карла Густава Еміля Маннерґейма, прем'єр-міністра Антті Гакцеля, у міністра закордонних справ Карла Енкеля й військового міністра Рудолфа Вальдена.

Вплив Петербургу поширювався далеко на незалежну Фінляндію. Усі вище зазначені "петербуржці" займали помітне становище під час мирних переговорів 1944 року, враховуючи стипендіята великоруської мови з Новгороду, фінляндського президента Юго Кусті Паасіківі.

Звичайно ж, коли проходили мирні переговори у Москві, учасники не потребували перекладача. Відзначимо також, що посол Совітського Союзу у Стокґольмі Алєксандра Каллантай була онукою фінського лісоторговця Александра Масаліна.

Велика кількість військових зробила блискучу кар`єру в армії Російської Імперії. Приблизно 400 з них стали у ній генералами або адміралами. К.Г. Маннерґейм
був її генерал-лейтенантом, а К. Енкель та Р. Вальден були офіцерами Ізмайлівського полку. До свити Ніколая II на коронації входив фінляндець адмірал Оскар фон Кремер, уродженець містечка Гауго. Вихованець Кадетського корпусу, що був розташований у Гаміна, Александр Редігер був військовим міністром Імперії у 1905-1909 роках. Крістіян Авеллан з Ловііси керував роботою морського міністерства під час петербурзько-японської війни, хоча й не обіймав посаду міністра. Останній військовий комендант Кронштадта, адмірал Вірен, походив з села Гаугуу містечка Віррат. Засновником артилерії, як різновиду озброєних сил незалежної Фінляндії, був генерал Вілго-Петтер Ненонен, який закінчив у Петербурзі Михайлівське артилерійське училище та Академію Генерального штабу. Такі відомі постаті, як Ремсі, Амінофф, Ернруут, Штандершельд і фон Еттер були тісно пов`язані з фінсько-російською військовою історією. У генералісімуса Алєксандра Суворова, який володів фінською мовою, за свідченнями деяких досліджень, також присутнє фінське коріння в його родоводі.

Офіцер Ізмайловского полку Рудольф Вальден був агентом з продажу паперу у дореволюційному Петербурзі й заснував підприємство "Югтюнеет Паперитегтаат". Його син, останній власник підприємства "Валкеакоски", "Юусо Вальден", народився у Петербурзі й провів там шкільні роки. Багато з фінських підприємств почали діяти у Петербурзі ще до революції. У їх числі були: акціонерне товариство "Кюммене"; "Валіо" (постачання молочних продуктів); "Цімос" (виготовлення соків); "Братья Острём" (шкіряне підприємство) ; "Гранит из Ханко" -- акціонерне товариство, що об`єднало декілька каменевидобувних підприємств.

Фінляндське річкове пароплавство, що було засноване майором фон Гаартманом і мало майже 100 суден, займало провідне становище у перевезеннях по Неві наприкінці XIX століття. Підприємство "ВЕГА" інженера Роберта Рунеберґа, сина фінського національного поета Йохана Рунеберґа, займалося у Петербурзі різноманітним виробництвом - від видобування каменю до виробництва на зразок солом`яного килимка.

Механічна й ливарна майстерня "Парвіайнена", що постачала боєприпаси, мала, принаймні, три заводи у Петербурзі, куди 1880 року перевела своє виробництво з Гельсінкі шпалерна фабрика "Ріекс". Цього ж десятиріччя Карл Фазер, всупереч бажанню свого батька, навчався у Петербурзі кондитерській справі. Бавовняна фабрика "Фінлайсон", пивний завод "Кофф", електрофірма "Штремберга", акціонерне товариство " Коне & Силтаракеннус" мали свої контакти з дореволюційним Петербургом, де у гирлі річки Охти док Крайтон (з Турку) будував кораблі для російського флоту.

Околиці Фінляндського залізничного вокзалу належали Фінляндії, й залізниця приносила Великому Князівству прибуток. В околицях вокзалу було розташовано безліч фінських магазинів у центрі обслуговування, а також митниця й взяті в оренду квартири для залізничників. Десята частина мешканців району були фіни.

Фінських ювелірів у Петербурзі було більше, ніж у всій Фінляндії. Наставником Карла Фаберже був Гіскіас Пьонтінен з Рістііна. Майстром фірми Фаберже був Генрік Вігстрьом, який поставив свій підпис на багатьох імператорських великодніх яйцях. Майстерня Фаберже й надалі заповнювалась фінськими майстрами. Александр Тілландер, який працював на Великій Морській вулиці й на Невському проспекті, був постачальником імператорського двору.

Серед сажотрусів Петербургу кожен третій був фіном. У своїй більшості фіни були відомі як працьовиті й порядні робітники, хоча й виявляли схильність до вживання спиртних напоїв.

Столи мешканців Петербургу були заповнені фінською провізією, оскільки селяни з Карельського перешийку й більш віддалених районів Фінляндії приїздили продавати продукти, дрова й рибу, торгуючи на площах міста й доставляючи свої товари прямо додому його мешканцям. Помітно запальні за своїм характером, фінські служниці були популярні як прислуга, оскільки славились своєю порядністю й охайністю. З цих же причин фіни вважались хорошими заводськими робітниками. Досі фінів вважають у Великоросії чесним, працьовитим народом, і така сама репутація збереглася у нинішнього покоління про фінських робітників та службовців дореволюційного часу.

Центр культурного життя петербурзьких фінів знаходився під прихільністю фінської церкви Святої Марії, де 2 січня 1870 року побачила світ перша за межами Фінляндії газета фінською мовою "Пиетарин Саномат" під редакцією Йохана Аугуста Гагмана. Найбільш довговічними фінськими газетами виявилися "Нева" та "Інкери".

Петербурзькою церковною школою протягом 10 років керував отець національної школи Фінляндії Уно Сіґнеус. Він викладав і фінам, що навчалися в інших учбових закладах. Можливо, саме у Петербурзі Сіґнеус обмірковував вихідні пункти усієї системи народних шкіл Фінляндії. На початку 1900-их років на базі школи церкви Святої Марії у Петербурзі було відкрито семирічну фінську загальноосвітню школу. Останній підготовчий клас потрібно було закінчувати у Фінляндії (зазвичай у Терійокі або Гельсінкі), оскільки сенат Фінляндії не дав дозвіл на заснування останнього класу. Товариство тверезости "Алку", просвітницьке товариство "Сойхту", спортивне товариство "Тармо" та інші організовували різноманітні заходи (від танцювальних вечорів та спортивних змагань до спектаклів та концертів).

Дворазовий олімпійський чемпіон з боротьби 1912 та 1920 років, Еміль Вярьо, ступив на арену змагань, представляючи петербурзьке залізничне спортивне товариство "Тармо". Фіни отримали у місті усі головні центри обслуговування рідною мовою, в тому числі продовольчі магазини й книгарні. Ними користувались лікарі, юристи, візники.

Серед членів Російської Академії наук були дослідник Сибіру Ерік Лаксманн з Савонлінна, який вважався послідовником Леонарда Ейлера; математик Андрес Лекселл з Турку; засновник фіно-угрології Андрес Шегрен; генерал артилерії Аксель Гадолін. Серед них були й дослідник Ніеншанца Андрес Гіппінґ, а також Матіяс Кастрен, який мешкав у Гельсінкі.

Першу фінську грамофонну платівку було створено 1901 року Моозесом Путро, Петербурзьким фінським співацьким товариством та Грамофонною Компанією. До того ж, нею було записано весною цього ж року у Петербурзі Міхаілом Голтізоном пісні фінською мовою. Багато відомих фінських професійних музикантів, починаючи з Яна Сібеліуса, виступали у Петербурзі. Алму Сілвентойнєн-Куула іноді представляли у газетних анонсах петербурзькою співачкою (батько її був у Петербурзі фінським ювеліром). Найбільш знаменитою у Петербурзі фінською співачкою була, беззаперечно, прімадонна Московської імператорської опери й викладач вокалу Петербурзької імператорської консерваторії, яка народилася у Гельсінкі - Алма Фострьом фон Роде.

Відомими музикантами були Хьялмар Фрей та Ернест Пенгу, який писав у Фінляндії під псевдонімами Джонні Локе та Лаурі Іларі. Піа Равєнна навчалась у Петербурзі в Алми Фострьом. Багатогранний діяч музичного світу композитор Джорж де Годзінскій народився у цьому місті 1914 року. Шведомовна поетеса Едіт Сьодерґран народилась у Петербурзі 1892 року й ходила до школи Петершуле. Письменник Майю Лассіла мешкав з 1902 по 1904 рік неподалік від Фінляндського вокзалу. Теща Фьодора Достоєвського була уродженкою міста Турку, Марія Анна Мілтопеус. Не слід забувати Альберта Едельфельта й Вернена Голмстрьома - академиків Петербурзької Академії мистецтв, а також, організовані на межі XX століття Сєргєєм Дяґілєвим і Товариством "Мир искусства" виставки фінського мистецтва у технічному училищі барона Штеґліца.

У цей же час у місті мешкав відомий художник, ілюстратор дитячих казок та різдвяних листівок Рудольф Койву. Інтерес до живопису виявився у нього, коли він познайомився із творчістю Івана Білібіна - малюнками, що були виставлені у петербурзьких вітринах. Портретами представників шведо-фінського світського товариства цікавий був у Петербурзі також художник Гуґо Бакманссон.

Шведомовне фінське населення збиралося на Малій Конюшенній вулиці на зоходи свого приходу Святої Єкатерини, у той час як фіни віддавали перевагу церкві Святої Марії. Довгі роки на чолі церкви Святої Єкатерини стояв пастор з Гельсінкі Роберт Кайанус. Останнім пастором Святої Єкатерини перед революцією був батько архітектора Еміля Саарінена - Юго Саарінен.

З кінця 1930-их і до початку 1990-их років у церкві, що була поділена на три поверхи, знаходився так званий "Будинок природи". Нині, дякуючи діючій церкві місцевих фінів, район її розташування став одним з центрів їх зосередження у місті.

У книзі "Фінський Петербург" йдеться про те, що коли ввечері напередодні початку революції сутеніло, автор книжки "Ранок в імператорському дворі" Мартті Меренмаа, сидячи на гранитному парапеті біля Троїцького мосту, що веде з Марсового поля у бік Фінляндії, й, дивлячись у бік Каменноостровського проспекту на мечеть, що будувалася, думав, "що саме цей міст є тим зв`язком, який об`єднує схід із заходом, тобто є зв`язуючою ланкою або ланцюгом". За мить, вдивлюючись у людський натовп, поміркував: "Може бути, вже близький той момент, коли жоден білий кінь не простукає копитами по дзвінкому покриттю Троїцького мосту. Прощавай тоді ти, імперське місто!"

Фінський парлямент проголосив Фінляндію незалежною державою 6 грудня 1917 року. Причому для визнання незалежности до Петрограду було відправлено фінську урядову делегацію. 31 грудня 1917 року у Смольному, у Петрограді, у колишньому Інституті шляхетних панянок Рада народних комісарів визнала незалежність Фінляндії. Однак революція перегорнула нову сторінку в історії Петербургу (Петрограду). Чорне стало білим, а біле чорним. Мстіслав Добужинскій вважав, що "з революцією 1917 року Петербург закінчив своє існування. Він став Ленінґрадом, в якому мешкали вже зовсім інші люди, які жили зовсім іншим життям".

Коли до влади прийшли більшовики, що раніше переховувались на території Великого Князівства, багато старих петербурзьких фінів повернулося до Фінляндії. З іншого боку, червоні фіни, що зазнали поразки під час визвольної війни у Фінляндії, навесні 1918 року переїхали до Петрограду. Комуністична партія Фінляндії, створена 1918 року у Москві, готувалась у Петрограді до здійснення революції у Фінляндії. Довірена особа Леніна, Ейно Рахья, а також ключова фігура майбутнього Терійокського уряду Отто Вілле Куусінен, голова Комуністичної партії Фінляндії Куллерво Маннер та Едвард Гюллінг були головними фінськими представниками нового Петрограду. Одним з епізодів в історії того часу став замах тут у так званому "Клубі Куусінена" на лідерів КПФ. Тоді незадоволені своїм керівництвом рядові фінські комуністи хотіли вбити своїх керівників. Однак у мить терористичного акту тих, проти кого здійснювався замах, не було на місці. Загинуло двоє людей. Тим не менше у пам`ять про цю подію залишилась дата - 31.08.1920 - та вісім імен вбитих фінів на могильному камені Марсового поля. На камені зберігся спотворюючий істину текст: "вбиті білофінами".

Процес змін в СССР початку 1930-х років, що пов`язаний з репресіями у країні, які постійно збільшувалися, суттєво торкнувся і фінів-інгерманландців. Постійний грюк у двері, що лунав по ночах, означав не лише вислення у віддалені місця Совітського Союзу, але й подальшу загибель. Лише небагатьом поталанило повернутись з ГУЛАГу. Пьотр І свого часу викарбував пам`ятну монету з написом: "Finnia - ecce tridentem" ("Фінляндія, дивись на тризуб"). Малося на увазі, що Фінляндія мусить дивиться на свого государя. Заснування Петербургу призвело до того, що Фінляндію було включено у сферу інтересів Російської Імперії.

Зацікавлення СССР Фінляндією збереглося й у 1930-ті роки.Незважаючи на це, у мирному процесі, після закінчення війни 1941-44 років, значну роль стали відігравати старі петербурзькі фіни. Раніше заборонена у Фінляндії компартія тоді також була легалізована. У стосунках поміж Фінляндією та СССР почався період 5-літніх торгівельних домовленостей та щорічних протоколів про взаємовигідні економічні поставки. Під час розвитку дружнього співробітництва поміж обома країнами червоною лінією проходив процес спілкування з великоруським населенням, що тоді почався. Петербург (Ленінград) став у цьому відношенні зв`язуючою ланкою й, навіть, точніше, ланцюгом. Фінляндія повільно "фінляндизувалась".

Однак у 1960-1970-ті роки у Ленінграді склалася думка про Фінляндію, що це країна, де сухий закон, який забороняє або серйозно обмежує вживання напоїв. Паралельно, у цей же час зорганізовані групи совітських туристів, також почали прибувати до Фінляндії.

Генеральне консульство Фінляндії у Ленінграді, починаючи з 1967 року, проводило активну роботу, сприяючи розвитку добросусідських фінляндсько-російських стосунків. Воно переросло у велике представництво Фінляндії при ЄС.

Напередодні Другої світової війни воно діяло деякий час у будівлі Банку Фінляндії на Невському, 26, а потому, до 1938 року, у старому паспортному відділі Статс-секретаріяту.

За словами автора книжки Катрі Велтгейма "На дорогах Карельського перешийку" , "десь там, поза часом, поза досяжністю, знаходиться місце позапам`ятного Петербургу, центр, про який здавна знали, де так багато про минуле все розповідає та з яким пов`язані такі незлічені ностальгічні спогади та низки ілюзій".

Санкт-Петербург для фінів завжди був, є та буде важливим містом.