Уґраїна — Мерянія — Статтi

Країна Моксель

Якщо зазирнемо до стародавніх писемних джерел історії – серед них завжди знайдемо надзвичайно цікаві, частіше за все нам невідомі, довідки, події та факти. Навіть серед тих, які подавала московська офіційна історична наука. Позаяк добре відомо, що та імперська історія була повністю сфальшованою та підпорядкованою шовіністичним московським інтересам. Отож нагадаю читачам, що серед писемних пам’яток минулого до наших часів дійшли дві цікаві праці XIII століття, котрі якимось чином торкаються нашого українського минулого. Перша: “Історія Монгалів, що називаються нами татарами” Іоанна де Плано Карпіні, Архієпископа Антіварійського”, друга: “Мандрування у Східні країни” Вільгельма де Рубрук у літо Добрості 1253”.

Плано Карпіні був відряджений римським Папою Інокентієм IV послом до татаро-монгольської імперії і здійснив подорож впродовж 1245-1247 років за маршрутом: Краків – Київ – Канів – Сарай (столиця Батия в пониззі річки Волги) – Каракорум (столиця імперії). Тим же шляхом він повернувся назад. Посол Папи був особисто присутнім при коронації великого Хана Гуюка, яка відбулася 24 серпня 1246 року. Під час подорожі він двічі відвідав Київ: в лютому 1246 року та в липні 1247-го.

 

Вільгельм де Рубрук був послом французького короля Людовіка IX до золотоординського Хана Сартака, якого в Європі в ті часи вважали християнином. Хан Сартак, в свою чергу, відправив посла до свого батька – Хана Батия. А вже Батий відправив Рубрука в Каракорум – столицю Чингізидів до великого Менгу-Хана. Посол короля розпочав свій шлях із Константинополя, їхав через Крим, південні степи Русі-України, поки дістався ставки Сартака, яка в кінці липня 1253 року знаходилась між Доном і Волгою, в районі сьогоднішнього воронізького містечка Ертіль. Бо саме землі між Доном та Вологою, від північних Ростова і Суздаля до пониззя, виділив Хан Батий своєму синові Сартаку, коли в 1250 році відокремив того від своєї сім’ї та наділив кочовою ставкою-ордою.

 

Саме Хан Сартак, з дозволу Батия, в 1252 році призначив свого анду Олександра, так званого Невського, князем в одну зі своїх провінцій – Ростово-Суздальську землю. Але це – між іншим...

 

Книжка Плано Карпіні “Історія Монгалів...” вперше в Російській імперії була видана ще за часів Катерини II і зазнала досить вагомих втручань до тексту. Вона була надрукована не як переклад оригіналу праці Лано Карпіні. Ні! Було зроблено поєднання окремих витягів з багатьох видань, що раніше друкувалися у Європі. Звичайно, додали дещо свого. Тобто, маємо твір на взірець Катеринівських “летописных сводов”. Але тема фальшування тексту книги Плано Карпіні досить велика, самостійна і потребує окремої розмови. Тому звернемося до книги Рубрука. Вона вперше вийшла в Росії друком лише в 1911 році, тому зазнала значно менших втручань до тексту.

 

В своїй статті я подаю ім’я Рубрука як воно вперше було надрукованим в 1911 році в С.-Петербурзькому видавництві О.С.Суворіна – Вільгельм. А пізніше стало подаватись – Гільом...

 

Вільгельм де Рубрук досить чітко зафіксував кордони Русії. Ось послухайте:

 

“Русія..., вона тягнеться від Польщі і Угорщини до Танаїду [Дону]” (стор. 87).

 

Та ще раз:

 

“Досягли великої ріки Танаїда [Дону]... Ця ріка слугує східним кордоном Русії”. (стор. 87)

 

Як бачимо, жодної другої Русії за Доном у 1253 році не існувало і ніякі інші землі в ті часи до Русії не відносились. Надто в міжріччі Волги і Оки. Там мешкали зовсім інші племена, існувала зовсім інша держава. Звернемося знову до Вільгельма де Рубрука.

 

“Про країну Сартака та обидва народи. Ця країна за Танаїдом [Доном] дуже красива і має ріки і ліса. На північ [від ставки Сартака] знаходяться величезні ліси, в яких живуть два роди людей, саме: Моксель, які не мають ніякого закону, чисті язичники... Їх володар і більша частина людей були вбиті у Германії. Саме Татари вели їх разом з собою до вступу у Германію, тому Моксель дуже схвалюють Германців, сподіваючись, що за їх допомоги вони ще звільняться від рабства Татар... У достатку маються в них свині, мед і віск, дорогоцінні хутра і соколи. Позаду них [східніше] живуть інші, які називаються Мердас, яких Латини називають Мердініс, і вони – Сарацини [мусульмани]. За ними [східніше] знаходиться Етілія [Волга]” (стор. 88).

 

Чітко і зрозуміло доводить свідок далекого минулого, хто проживав у межріччі Волги і Дону. І якщо Мердініс (Мордва) вже на той час “стали Сарацинами” (“прийняла мусульманську віру”), тобто ввійшли до складу Волзької Булгарії, то Моксель – мали свою “державу” і свою “володаря”. Нагадаю читачам, що релігію іслам булгари прийняли у 992 році від арабських Халіфів. Прийняли добровільно. “Ці Булгари – найзліші Сарацини, міцніше тримаються закону Магомета, ніж будь-хто інший”, - засвідчив у книзі Вільгельм де Рубрук.

 

Як бачимо, з “ісламською мордвою” все зрозуміло. А що ж за народ та країна Моксель? Звідкіль вони взялись? Бо ж, дійсно, мова йде не про якесь там мале та незначне плем’я, а мова йде про “помітну державу” XIII століття. Послухаємо ще раз посла короля Франції:

 

“Про одіяння і плаття їх [татаро-монголів] знайте, що з Китаїї та інших східних країн, а також з Персії та інших південних країн їм постачають шовки та золоті матерії, також тканини з бавовняного паперу, у який вони одягаються літом. З Русії, з Мокселя, з великої Булгарії і Паскатіра [Башкирії], тобто великої Угорщини, з Керкіса [Сибіру].., які їм підкоряються, їм привозять дорогі хутра різного роду, яких я ніколи не бачив у наших країнах, і в які вони одягаються зимою” (стор. 76).

 

Отож, поставивши країну Моксель, між Русією та Булгарією і порівнявши її за вагою з усіма названими країнами, Вільгельм де Рубрук чітко вказав, яку країну в 1253 році величали “Країною Моксель”. То була так звана Ростово-Суздальська, або інакше “Залешанская” земля.

 

Згадайте, московсько-історична наука ніколи не повідомляла про існування у ті часи між Русією та Болгарією, окрім Ростово-Суздальських князівств, якоїсь окремої “держави” зі своїм “володарем”. Та й не маємо права думати, що Рубрук міг повідомити про якесь мале плем’я, а забув назвати таку “значну державу”, як “велике Ростово-Суздальське (чи то – Володимирське) князівство”, що за ідеологією московської історичної науки на той час “значительно превосходило Киевскую Русь”.

 

Вільгельм де Рубрук довів до нас надзвичайно велике свідчення про Московію середини XIII століття. Як би те не хотіла московська історія.

 

Зазначу, в “країні Моксель” (куди можна включити також залежне Рязанське князівство) у ті часи мешкали лише фіно-угорські етноси: меря, весь, мурома, мещера. Основну ж територію Володимиро-Суздальського князівства, зокрема його центр  займали меряни. Цю думку пізніше ствердив і російський археолог О.С.Уваров, експедиція якого впродовж 1851-54 років розкопала в тій землі 7729 курганних поховань. В них знайшли значну кількість монет, серед яких понад 300 відносились до IX-XII століть. І що цікаво – серед них не було жодної київської руської монети. Водночас германських – понад 80.

 

Ось що засвідчили археологи про зв’язки мері (моксель) з германцями:

 

“Скляні зап’ястя і кільця різних кольорів, знайдені в Мерянських курганах... Всі ці предмети... (також) знайдені на берегах Рейну або в районах його в Бадені, Гессені і у Крейцнаха... А монети карбовані в Кельні, Вюрцбурзі, Страсбурзі, Баварії, Гальбештадті і Шпейері... знайшлися у мерянських курганах, ... тому монети і у цьому випадку роз’ясняють нам причину схожості цих виробів” (О.С.Уваров, стор. 83-84).

 

Отож читач має зрозуміти, що германські монети потрапили в Залісся внаслідок участі його жителів у невдалих татаро-монгольських походах у Західну Європу, і чому саме від германців народ Моксель чекав свого визволення. Бо свідчення Рубрука та розкопки археологів XIX століття повністю заперечили московську офіційну версію про власне походження.

 

Вивчаючи історичні твори, я зрозумів – повинні існувати і інші першоджерела, які б стверджували думку Вільгельма де Рубрука про “країну Моксель”. Не могла така освічена та поважна людина, як Рубрук, користуватись сумнівними фактами. Він зустрічався багато разів з ханами імперії, їхніми міністрами, сотнями людей з усіх світів, тож мав безліч різноманітних незалежних джерел. При цьому мав дуже гострий та спостережливий погляд. Послухайте, що він засвідчив про українських чумаків ще в ті часи:

 

“На півночі цієї частини [Криму] знаходиться багато великих озер, на берегах яких маються соляні джерела. Зі всієї Русії їздять туди за сіллю, і зі всякою навантаженого возу дають два куска бавовняного паперу, ціною у два пів-іперпера”.

 

Мов сфотографував на століття. І таких свідчень у Рубрука безліч...

 

Однак мені було відомо, що московські так звані історики надто ретельно відпрацьовували матеріал , який більшовицька влада друкувати. Тому розумів, що вони вдруге правди про країну Моксель не скажуть. Цензори сиділи один на одному. Бо довелося б пояснювати, що ж то за країна Моксель, про яку багато разів повідомляли стародруки.

 

Йшов час, і ось у працях перських істориків Рафіда-ад-діна “Збірник літописів” та у Ала-ат-діна Ата-мелік Джувейні “Історія світопідкорювача” я таки знайшов згадки про оту таємну “Країну Моксель”. Правда, завдяки старанням цензорів, - у дещо прихованому вигляді. Нагадаю читачам, що Джувейні народився у 1226 році і помер 1283-го. Свою працю написав приблизно 1260 року. “Віе з молодих років знаходився на службі у монгольських правителів Хорасана, яким служив його батько; кілька разів він їздив у Монголію [у Каракорум], Уйгурію, Маверанна-Хулагу-хана. З 654 (1256) р. знаходився на службі у Хулагу-хана, який призначив його у 657 (1259) р. губернатором Багдада, Іраку і Хузестана”. (В.Г.Тизенгаузен, стор. 20).

 

Рашід-ад-дін народився в 1247 році, а загинув 1318-го. В книзі про нього написано: “...з 654 р. х. (1256 р. н.е.) дід і батько Рашід-ад-діна, як і він сам, безперервно знаходились на службі у монгольських ільханів”. (Рашід-ад-дін, том I, книга 1, стор. 17).

 

Отож, маємо ще двох свідків тих далеких часів, наведу лише витяг з книги Джувейні, зазначивши, що подібні тексти з магічним словом є в Рафід-ад-діна.

 

“Коли Каан (Угетай) сів на престол (монгольського) царства, він (Бату) підпорядкував і підкорив цілком всі ті краї, які були сусідніми йому: решту земель кипчаків, аланів, асів, русів та інші країни, як-то Булкар, “М.К.С.” та інші”. (стор.21).

 

Московські історики слово,я ке позначили буквами – “М.К.С.”, у примітках пропонують як завгодно: і Москва, і Машку, і Мокша. Хоча не заперечують, що мова йде про “державу”, що стоїть поруч з Булгарією. Тому перестрахувались: “...в арабській писемності: 1) надзвичайно легко змішуються зовсім різні приголосні...; 2) не відрізняються зовсім голосні.., а часто голосні не виражаються зовсім (не пишуться)” (стор. 9).

 

Ото весь текст переклали, а коли дійшло до Московії – злякались. Позначили лише трьома літерами. Читач розуміє, чому на слово “Моксель” наклали цензурне табу...

 

Аби переконатися, як те перське слово перекласти, я звернувся до фахівців – знавців перської та арабської мов. Переглянувши кілька текстів, вони одностайно ствердили: найдосконалішим перекладом слова з арабської писемності є – Моксель!

 

Свій вирок зробили незалежні фахівці.

 

Отож стало зрозуміло, чому переклавши та видавши в повоєнні часи перший том Рашід-ад-діна “Збірник літописів”, про другий та третій – забули.

 

А послухайте, про що розповідають другий та третій томи книги:

 

“Друга глава [другого тому] викладає в докладному вигляді історію кожного народу з числа тих, що населяють жилу частину світу... Третій том присвячений картині (або зображенню) (всіх) поясів світу, шляхам у (різні) держави та (їх) відстаням, в мірі можливості перевіреним та уточненим”.

 

Це для московських істориків, як вони самі зазначили, не має цінності.

 

Повного ж перекладу праці Джувейні немає й досі. Маємо лише, як бачили, окремі сфальшовані витяги.

 

Ось така правда про країну Моксель, у XIII-XIV століттях і в Європі, і в Азії так величали майбутню Московію. І фальшованими вигадками про слов’янське походження Московії тут не зарадиш.

Автор: Володимир Белінський (редаговано)