Уґраїна — Мерянія — Новини

Тіні забутих мерян

Поетичне кіно, як його розуміють в українській традиції, здатно робити дива. Наприклад, викликати тіні забутих предків, спілкуватися з ними і повертати їм душу. Так, як це зробив Сергій Параджанов та Юрій Іллєнко, екранізувавши повість Михайла Коцюбинського. Тепер черга прийшла до мерян та їхнього дзеркального двійника - "русскіх". Хто з них тінь, а хто - реальність? Про це нове поетичне кіно громадян Російської Федерації.

Зараз в Європі оживає нова нація, яка складається тільки з тіней. Це - меряни. Про них створив фільм уродженець Уралу Олексій Федорченко. Його показ на фестивалі у Венеції викликав неймовірний ентузіям у публіки. Вона побачила не просто "іншу Росію". Вона зустрілася з мистецьким втіленням фіно-угорської Великоросії - красивої та живої, невисловленої і навряд чи хрещеної.

Поява мистецьких творів про народ "меря", який, за легендою офіційних московських істориків зник на межі 13 століття, не випадкова. Першим, хто заперечив смерть мері, яку видають заі етногній великоруської нації, був доктор філологічних наук Орест Ткаченко. Саме він, уродженець Києва, захистив 1985 року сенсаційну дисертацію - "Мерянский язык".

Видана мізерним накладом, ця академічна робота збурила наукову спільноту СССР. Група вчених навіть вдалася до шельмування професора Ткаченка - бо автор "підривав" основу міфу про слов'янське походження "русскіх", доводив, що русскіє говорили мерянською мовою до Мазепинських часів, а окремі артефакти мерянської, фіно-угорської мови живуть у діялектах великоруської мови донині...

Новим етапом матеріялізації "тіней забутих мерян" став фіно-угорський рух 1990-их років, коли до життя прокинулися викреслені із переліку живих літописні народи - вепси та водь. Але тут вже була і меря, до речі південно-східний сусід "восркеслих" вепсів. Саме тоді заговорили про таємничу мерянську ідентичність у провійнціних містечках Ярославської та Костромської областей - краєзнавці, туристичні контори, диваки.

Мабуть, все це виглядало як "гра у ельфів" - своєрідний толкієнізм на великоруському грунті. Але справа не була такою простою - "ельфи" стали оживати навіть південніше від Мерянії - у романтичнній Мещері, територія якої починалася вже у Єгорьєвському районі Московської області. Знайшлися люди, які "намацали" "мерянсько-мещерський", і навіть "мещерсько-муромський" кордон. Благо, це можна було зробити порівняно просто - у праці Ореста Ткаченка вказані чітки контури поширення мерянської мови, де-не-де атрибутовано мещерські мовні залишки, муромські.

Одного дня, на стику трьох невидимих країн - Мерянії, Муроми та Мещери (зовсім як тепер це роблять хруні-чиновники на межі Біларусі, України та РФ - у Брянській області) - встановили символічний стовп, висловили з цього приводу Радість. Ось воно - місце, де пригнічена містифікаціями фіно-угорська ртуть, з'єдналося у природнє плесо - в самому центрі вигаданої Россіі...

На подію забули запросити ОРТ і газету "Труд". Відтак подія залишилася невидимою і невідрефлексованою для тих, хто звик проводити "профілкатичні бесіди". До певного моменту.

Лід остаточно пішов, коли в Костромі, силами місцевого підприємця, 2005 року вийшла повна збірка мерянознавчих статей Ореста Ткаченка - вони з 1973 року друкувалися у Тарту. 2007 року зареєстровано перший домен - merja.org - на якому вперше було зібрана "канонічна" мерянська публіцистика, окреслена територія та сусіди стародавньої Мерянії - в кордонах областей РФ, накопичується краєзнавчий, а по суті - національний матеріал із п'яти мерянських регіонів.

Влада різко відреагувала на появу "мещерського національного гуртка" взимку 2004 року. Його погромлено. Але таж сама влада явно упустила з-під нагляду мерянський рух. Хоча вже на 2007 рік "віртуальна Мерянія" вже мала прапор, свідомий сайт, людей, що ідентифікували себе як "меря", і, головне, Книгу Буття Мерянського народу - корпус праць з меряністики Ореста Ткаченка, виданий у Костромі.

Мистецькою фігурою цієї Real Merjamaa стала поява згаданої кінострічки Олексія Федорченка - "Вівсянки", яку автор привіз цьогоріч на фестиваль до Венеції. Саме у цьому ігровому фільмі тіні забутих мерян стали живими людьми Європи. Несподівані похорони провінціалки Тані - героїні стрічки - стали потужною алегорією на похорони самої Мерянії, яку НЕДОлюбили, з якою НЕДОжили, з якою, зрештою, не бажають розставатися живі люди. Поза Танею-Мерянією - ніщо не є важливим. І слово МЕРЯ у стрічці проговорюється чітко, без вагань.

Духовна цілість мерян, яка засвідчена проповіддю Воскресіння Христа ще в ХІ столітті св. Леонтієм Ростовським, воскресає через "проживання" свого дивного небуття - з часів Повстання Волхвів до книжки Ореста Ткаченка. Це дорога із Мерянії в Мерянію - невидима й нецікава завжди діловитим володарям Росії. Та й чим, власне, вони володіють? Тінями забутих мерян. Самими мерянами - ні.

ОК