Уґраїна — Мурома — Енциклопедія

МУРОМА

Мурома - фіно-угорська країна. Корінне населення - мурома. Розташована на обох боках річки Ока.

Романтичний етнос — своєрідні етруски у родині фіно-угрів. Багата матеріальна культура, одяг. Сьогодні це одна з двох “мертвих” фіно-угорських націй, мова якої загублена, а її імя – інструмент для творення ключових міфів московської історичної науки. Толерантне ставлення муромців до підданих Києва та Суздалського князівства і порівняно безконфліктне влиття в муромські громади словеномноих колоністів подається імперськими істориками як архетип безвольної, апатичної поведінки фіно-угрів. Саме в такій якості московська наука призначила їх втаємниченими учасниками творення “великоруського” народу. Фатальну політичну історію муромського народу ці ідеологи нав’язували і навязують в якості взірця для всіх 17 фіно-угорських націй Євразії – їм пропонується тихо, мовчки, без гучних істерик відійти у небуття. Як мурома…

Безумовно, етнічну та державну стабільність Муроми у 7-10 століттях було підірвано не розрізненими групками колоністів з Заходу, а мовною та культурною близькістю до сусідів-ерзян. Саме ці фактори стали ідеологічним виправданням тиску древнього Арзамаса – на Муром. Зрештою, ця країна таки була підкорена Ерзянським інязорством (царством). Для ослаблення впливів муромських еліт в завойованій країні на східних околицях Муроми ерзяни збудували свою нову “федеративну” столицю — Обран Ош (нині це Нижній Новгород). Саме місто Муром – етнічне осердя народа – волею географічного розташування перетворилося на євразійський Гонконг. Тут зустрічалися торгові потоки з Києва та Булгарії, Ірану та Новгородської Республіки. Навіть в сучасних туристичних проспектах зазначається, що саме слово “мурома” означає на місцевій фіно-угорській говірці “люди на суходолі” – тобто, на серединній землі. Не випадково в Х столітті Західна Мурома “с усєрдієм” була перепідкорена київській династії, яка боролася за торгову монополію в північній частині Євразії. Це означало кінець просунення Волзької Булгарії на захід і ситуативну перемогу мерянських торгових кланів, які традиційно виступали політичними і торговими “маклерами” Київського каганату в Фіно-Євразії. Однак визнання київського сюзеренітету не вплинуло на характер національного муромського життя. Так, за переказами, київський князь Гліб, отримавши муромський престол від кагана Володимира, спробував навернути місцевих фіно-угрів в християнство. Однак “потерпел неудачу и был вынужден спасаться от недовольства в укрепленном дворе”. Муромі дали спокій і відклали справу християнізації на пізніші часи, зваживши на те, що Мурома – і місто, і область - прикордонна, за якою починалися величезні володіння булгарських царів.

Муромці, усвідомлюючи своє виняткове географічне положення, намагалися грати на протиріччях Ерзянії, Мещерії та Мерянії. Так у 1054 році, після створення Рязано-Муромського князівства, між київськими князівствами Мерянії з одного боку та Муромою з другого, виникає цілком реальний політичний кордон. Традиційно цей факт розглядається як механічне нарізання уділів синам Ярослава, тоді як феномен мещеро-муромської федерації – це реальна і усвідомлювана альтернатива сторічному пануванню Суздаля в Муромі. Ще через сто років муромці, гучно гупнувши дверима, вийшли з цієї федерації і знову влилися в одне з князівств Мерянії – Володимирське. Очевидно, в його складі вони перебували без великого задоволення, небезпідставно почуваючись приймаками. Меряни не дбали про захист непевної муроми. Не дарма, навіть у часи Петербурзької імперії у Муромі пригадували „суздальцям” недолугу організацію захисту міста від військ Батия. Для муромців то була зрада.

На початок московсько-ерзянських війн XVI століття західна мурома остаточно прийняла староболгарську мову як лінгва-франка або “грубу латинь”, східна (нижегородська) мурома - поерзянилася.

У самому Муромі сформувалася оригінальна мистецька суб-культура, яку можна назвати меряно-муромською. Мистецтвознавець Грабар так харектиризує цей феномен: “муромские мастера - муроли, воспитанные на московском “государевом деле”, славились своим искусством. Они схватили всю декоративность московских форм и развили ее до степени прихотливого узора...”. Муромские храмы по характеру своей "узорочности" могут составить особую группу, из ряда вон выходящая "узорочность" разрушившегося храма Козьмы и Демьяна (XVI в.) трактует какие-то средневековые мотивы арочных переплетений на верхе храма".

Місто, що прошуміло в українських літописах потужним релігійним повстанням, в часи Московського князівства набуло слави євразійського Острога – неформального культурного центру фіно-волзького анклаву. Киянин Гліб повернувся до своїх фіно-угорських підданих вже після смерті - святим страстотерпцем, а в 16 столітті тут будуються розкішні кам’яні храми, які сформували знаковий краєвид – він сприймався фіно-волзькими людьми як еталон “русскости”. Це відбито простою, але влучною фразою Максима Горького: “Кто не видел Мурома с Оки, тот не видел русской красоты”. Ці почуття були зрозумілими і для А.Пушкіна, адже в межах муромської землі народилася мати ерзянського шляхтича - Н.Ганнібал.

Літературоцентричність середньовічної історії не є чимось винятковим в історії бездержавних націй Євразії. Муромська національна ідентичність також знайшла собі прихисток в літературному, а точніше - агіографічному слові. Особливо це стало зрозуміло після появи „Повісті про Петра і Февронію”. Згодом з’являються “Житіє Константина, Михаїла і Федора”, “Сказання про Марфу і Марію", у часи польсько-білоруської присутності - “Повість про Ульяну Осорьїну”. Вочевидь, вся муромська література творилася старболгарською мовою. Проте це не заважало муромцям ідентифікувати себе як „неслов’ян”. На цьому епізоді варто зупинится детально.

Союзні війська Речі Посполитої з’явилися в Муромі 1616 року. Прихід озброєних поляків, українців та білорусів тут не сприйняли як буревісників словянської єдності, хоча література творилася саме словянською лінгва-франка. Війська воєводи Лісовського поводилися в Муромі як звичайні окупанти та й расова інтуїція допомогла муромі безпомилково розпізнати в гостях із заходу не лише іноземців, але й чужинців. Щоправда за якихось двісті років муромі знову доведеться жити в одній державі з поляками, українцями та білорусами. Проте цього разу вони самі завітали до Речі Посполитої із зброєю в руках. Через покоління Москва виховала політруків, які обґрунтовували фатальність такого співжиття - з причин згадуваної „слов’янської єдності” муроми і поляків!

Про військову вдачу фіно-угрів, у тому числі муроми, московські історики згадують у строго регламентований час. Коли, наприклад, слід підкреслити їх участь у ганебному погромі Волзької Булгарії, зокрема захопленні Казані 1552 року. Історик М.Карамзін писав: “Казанцы еще не уступили своих трофеев, но явились муромцы, дети боярские, стародавним племенем и доблестью: ударили, сломили неприятеля, втиснули в ров. Победа решилась...”. Схожі купюри з історії московсько-булгарської війни вмонтовувалися в національні історії Ерзянії, Марій Ел та Удмуртії – всіх фіно-угрів, які „тримали у скрині” булгарську альтернативу московському царству. Але жодних вигод не принесло для перелічених країн та муромців участь в нищенні Волзької Булгарії. У Муромі, наприклад, запанувала “опрічніна”, за нею прийшов голод, який боляче вдарив по автохтонній частині населення краю, вимиваючи рештки давніх муромських родів.

Чи варто говорити після цього про відтворення муромської нації у ХХІ столітті? Якщо існує шанс відтворення фінської самосвідомості корінних мешканців Муромського району Владімірської області, то можлива і вся муромська нація. Наприклад, місцева мурома зберігає старовинні антикиївські настрої, які ... з найтемнішими сторінками древньої муромської історії. Корінних муромців у сучасній Європі плутають з фінами-суомі, і це їх не дивує. Про це свідчить Світлана Тхоржевська – киянка муромського походження. Її лояльність до муромської ідеї настільки велика, що на останньому всеукраїнському переписі населення вона готова була визнати свою муромську національність. Нарешті, у самому Муромі випускають холодильник „Ока”. Отже, Муром - це батьківщина „загальнорусского холоду”, що для грамотного ідеолога – теж аргумент на користь праісторичної посвячености муромців таємницям Холоду. Але й це не головне.

За першої політичної відлиги Муром стрімко набирає економічну силу. Так сталося і після відокремлення Російської Федерації від України. У забитому, провінційному Муромі з населенням 120 тисяч чоловік, на середину 90-тих років зареєстровано понад 7 тисяч підприємців, відкрито близько півтисячі магазинів. Міський голова Мурома Пьотр Кауров розвинув цю ініціативу. Не рахуючись з губернським начальством він створив Асоціацію муніципалітетів Владімірської области, а ще за якийсь час - “Союз Поокських міст”. До нього увійшли 27 мерів. З п’яти областей РФ. Вперше за останні 500 років міста древньої території племені мурома об’єднувались у якусь структуру із столицею в Муромі.

Активність Петра Каурова сполошила не лише обласну, а й федеральну владу. Авжеж, Муром міг лишатися притулком для романтиків і туристів, але йому заборонялося порушувати баланс федеральної геоекономіки, гратися у фіно-волзьку політику. Сильний Муром – це зухвала спроба відновити гендель на шляху з самостійної Булгарії (Ідель-Уралу) до самостійної Москви. Але Москва знає, що ця схема може відтворити і древнішу вісь - “Київ - Булгар”. А в ній Москві відводиться роль „міста семи вокзалів” – пересічного транзитера.

Отже, „муромського Дудаєва” слід було нейтралізувати. Спочатку запропонували крісло губернатора Владімірської області й залишити “знаковий регіон”. По його відмові у Муромі трапляється перше і останнє політичне вбивство. Жертва - мер Кауров.

Жорсткість у боротьбі з фіно-волзьким „регіоналізмом” зрозуміла. Відродження фіно-угорських патріотизмів, у тому числі й муромського, загрожує Москві втратою останніх знаків ідентичности “великоросів”, а невдовзі і деконструкцією етносу, на який Кремль покладає основні імперські функції. Хоча такі крайні засоби як політичне вбивство – рідкісне явище. Москві вдається гасити фінофільські рухи в самому зародку, не чекаючи їх приходу до влади. Покладаються не так на силу, як на специфічні антифінські комплекси самих великоросів. Попри беззаперечну фінську етимологію назви міста Муром, вони не соромляться його прив’язувати до українського слова … “мурувати”! Але навіть туристичні контори (як правило вельми ксенофобські) сором’язливо вказують, що назву надокському місту таки дали фіно-угри - “мурома, яка жила тут 15 століть тому”.

Отже, мурому записують мало не в краманйонці. Чому ж тоді тут жива фіно-угорська свідомість? До того ж, вона не змішується ані з мерянською, ані з ерзянською ідентичністю. Та й саме слово „русскій” використовується тут як поліетнонім - фінський у своїй основі.