Уґраїна — Соловки — Статтi

Із Соловецьких островів живими

Шторм у Білому морі – не як в склянці води

Мало кому відомо, що цьогорічна експедиція в дні пам’яті на Соловецькі острови, організована політичним блоком “Наша Україна”, майже всім складом могла загинути в Білому морі. Коли відходив від пристані Великого Соловецького острова, ніщо не віщувало біди. Бухта Благополуччя поводилася цілком відповідно до своєї назви. Проте щойно за кормою залишилась од того острова сива пляма – налетів шквал.

До невідспіваних душ

Про Соловки вже писано-переписано, тож пересічному громадянинові нашої країни не варто вже вкотре нагадувати, чим відомі ці російські острови в Білому морі, яким болем вони ввійшли в нашу історію.

На Соловецьких островах нині розташовано, окрім відомого з давніх давен чоловічого православного монастиря, музей жертв сталінського тоталітарного режиму. Тут можна довідатися, як у 30-ті роки цей клапоть суходолу указом вождя світового пролетаріату було перетворено на табір особливого призначення (СЛОН). Щойно фінські війська спробували повернути собі Карелію, раніше совєтами незаконно окуповану, як той табір перейменували на тюрму (СТОН) й заходилися у найкоротший термін… ліквідувати всіх в’язнів. Здається, що земля під ногами тут дихає невідспіваними душами.

Мабуть, це відчуття охоплює всіх, хто приїздить сюди. Тому з делегацією родичів загиблих, уцілілих колишніх політв’язнів завжди їде священик. Хоч би з якої частини колишнього Союзу була та делегація, щоразу духовна особа супроводжує паломників. Українська група щороку найчисленніша, найорганізованіша. І тут не можна не згадати добрим словом організатора за покликанням пана Василя Овсієнка. Він відбував ув’язнення наприкінці 80-х в одній камері з Василем Стусом, а пізніше клопотався про перевезення труни з тілом поета для перепоховання на Батьківщині. Щоліта він служить поводирем для тих, хто бажає пом’янути загиблих у ті страшні роки.

Штормове попередження

Отож, сповнені вражень, поверталися ми додому. Від пристані Великого Соловецького острова до карельського порту Кємь кілька разів на день ходять пароплави. Переважно вони невеличкі, метрів сорок завдовжки, деякі трохи більші. На острові нас поселили в двох різних готелях та в приватному секторі. У переддень від’їзду на материк пану Василю Овсієнку вдалося домовитися про перевезення на двох катерах замість одного великого. Так було значно дешевше. Маємо зауважити, що пан Василь вельми по-батьківськи дбав про членів експедиції, силкуючись робити все можливе, аби вберегти нас від помилок та зайвих витрат. Тож перший пароплавчик відплив перед одинадцятою годиною вечора й без особливих потрясінь дістався карельського берега.

Щоправда, погода ближче до півночі таки почала псуватися. А напередодні мені вдалося домовитися з місцевими рибалками, аби порибалити між острівцями архіпелагу на невеличкому човні. Ловили ми оселедці на вудочки, смикаючи волосінню з блешнею в темній воді. Але не клювало. Рибалки казали – на зміну погоди. Повернулися ми саме тоді, коли перша частина нашої групи відпливла від пристані.

Наш катер, що стояв неподалік на якорі, був значно меншим від пароплава, на якому попливла попередня група. Він мав вийти в море о шостій ранку. Було тихо й безвітряно, тому “штормове попередження” по місцевому радіо звучало непереконливо. Та не встигло стемніти, як по воді забігали баранці. Але, заколисані враженнями від походів по острову, ми не звернули жодної уваги на те, що погода псується.

Хитавиця мертвого підійме

Коли в ранішніх туманних напівсутінках ми зійшлися на борт того катера, одразу відчули різницю з вечірнім пароплавчиком наших земляків. Троє членів команди розмістили нас у двох приміщеннях. Тому, хто потрапив до кают-компанії – світлиці в середній частині судна, - ще сяк-так пощастило. Туди принаймні свіже повітря доходило. Решті ж дістався матроський кубрик, куди можна було ввійти тільки з корми довжилезними металевими східцями. Розміщений нижче ватер-лінії, цей кубрик за півгодини зробив нас заручниками задухи й жахливої хитавиці.

Ми спочатку й не зрозуміли, чому нас так раптом стало гойдати й кидати на стіл для гри в доміно, адже в бухті Благополуччя моря було спокійнім. Задуха з хитавицею неминуче витягли нас із тісного, ніби рукавичка, кубрика. Але на кормі, ширшій, ніж палуба, приблизно в чотири рази, були зовсім не Канари. Не повірили своїм очам: хвилі налітали з таким скаженством, що шкіпер на містку лаяв стернового з усім російським пишномовством, на яке був здатен.

Повертати назад цей морський вовк навіть не спробував. Певне, вважав, що шквал може перекинути перевантажене судно. Тому впевнено залишив за кормою Соловки й дав повний вперед. Нам залишалося тільки сподіватися на його досвід і вміння.

…Тепер корму щохвилини заливало солоною водою, а ми ніяк не хотіли спускатися до того кубрика. Вхопилися хто за що й висіли так, угинаючись од хвиль. У кубрику залишився тільки пан Череватенко – голова Київської спілки журналістів, пан Стратилат, знаний художник з Андріївського узвозу, пані Наумова, науковий працівник Національного музею імені Т.Г.Шевченка та четверо студенток Інституту журналістики. Як їх не брала морська хвороба, лишень Нептун знає! На палубі в підвішеному на всьому, що тільки стерчить, стані зібралася чималенька компанія. Тут були й режисер з українського телебачення, і викладачі київських університетів, і журналісти, і хлопці студенти.

Я тримав однією рукою дружину, другою тримався за двері, які зрадливо бахкали при кожному ударі хвилі. Режисер про камеру давно забув, проте ще намагався жартувати з майже непритомними студентками, яких бачив крізь відчинені двері кубрика. Ми не дивилися туди, куди він показував – не встигали, нудота доймала всіх. Найстійкішим з усіх виявився священик – настоятель Покровської церкви на Подолі – отець Черпак. Він, подібно до біблійного Йони, невпинно співав молитви, та підтримував легковірних підбадьорливим поглядом.

У кубрику, проте, з посиленням хитавиці, всидіти виявилося не до снаги навіть найстійкішим. Вона, при бажанні, може й мертвого з труни підняти, й живого туди загнати. Отож, щойно пан режисер перестав жартувати, на палубу важко, але з посмішкою піднявся Леонід Череватенко. Він пішов собі на корму, кільватером помилуватись, де досі ніхто з нас не зважувався навіть стати, і всівся на край довгої лавки, мокрої, як усе інше. Посидів він там недовго – до першої хвилі, яка ту, чомусь неприв’язану лавку, підняла й миттю поставила у вертикальне положення, аж пан Леонід виявився в горизонтальному. Хвиля відлягла, а лавка з лускотом вгатилася об палубу й поставила свого вершника у попереднє положення. Після такого казусу ми зрозуміли, що становище наше справді кепське, й також заходилися молитися хто як умів.

Кемська волость – як обітована земля

Повз нас поволеньки пропливали острівці. Коли вони виглядали з-за небокраю, ми раділи, мов колумбові іспанці на каравелі, що, нарешті, то земля. Але наші надії виявлялися марними. Острівці – високі та не дуже – мовчки віддалялись, дивуючи нас своїми самотніми дерев’яними будиночками, схожими на антарктичні станції.

- І який нещасний там мешкає? - перервав загальну молитву отець Черпак. - У такому суворому кліматі?

- Мабуть, військові, - з останніх сил мовив хтось із викладачів.

- Або ж рибалки, - припустив пан Череватенко.

Вони, ці острівці, нас трохи таки виручали, прикриваючи на короткий час від північного вітру. Ми в ці секунди могли перевести подих, як то кажуть, переступити з ноги на ногу, потерти затерплі та змерзлі кисті рук. Та тільки-но той шматочок суші зникав за спиною, як хвилі з тією ж люттю кидалися на судно.

Але за чотири години безперервного очікування ми нарешті ввійшли до бухти: праворуч і ліворуч від нас простяглися дві довжилезні смужки суходолу. І хоча попереду ще не було видно порту, ми були певні, що весь той жах переходу вже позаду.

Так воно й сталося. За якихось чверть години помітили на обрії високі карельські сосни. Вони стояли, ніби у воді. Після них на поверхню моря випірнула й уся зелено-чорно-червона Карелія (національні кольори). Ми стояли й дивилися на Кємську волость, як названо цей край у фільмі “Василь Іванович змінює професію”, немов предки Йони на обітовану землю. До нас приєдналися й ті, що пересиділи в кубрику, а дехто зі змерзлих студентів заскочив на їхнє місце погрітися. У всіх був блаженний настрій, а на декого напав майже істеричний сміх. Усі раділи, сміялися, режисер жартував, священик співав псалми. А пан Череватенко, сидячи на лавці, посміхався й усе повторював:

- Я знав - ми не могли загинути під їхнім прапором!..

На березі нас зустрічав пан Василь Овсієнко, який аж постарів од переживань, та інші наші земляки. Але перелічивши нас усіх, пересвідчившись, що нікого біда не вхопила, він таки одразу знову помолодшав…

Хіба ж це не радість, повернутися живими із Соловецьких островів?

Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ

Київ – Кємь – Київ

Газета "Вечірній Київ", 2003