Уґраїна — Соловки — Статтi

Іменини "фабрики вбивств"

5 вересня 1918 року Раднарком прийняв постанову, де вимагалося «убезпечити радянську Росію від класових ворогів шляхом їхньої ізоляції у концентраційних таборах». Для маси «радянських людей» шокуючим символом таких таборів стали Соловки. Саме там відпрацьовувалися «передові методики» знищення людини, які впроваджувалися потім по всіх подібних установах «шостої частини земної кулі», нагадує журналістка Ярослава Музиченко.

Починаючи з 1989 року, на Соловки щосерпня приїжджають прочани з різних країн. Утім кількість учасників меморіальної церемонії, як і коло країн, звiдки приїздять сюди люди, невпинно зменшується. Цього серпня таких було лише три — Польща, Росія й Україна. Хоча на величезних обширах Соловецького концтабору лягли кістьми представники 60 народів. Для сьогоднішньої Росії ця пам'ять є вельми неприємною. Про неї воліють не згадувати в урядових кабінетах і в столичних музеях.
(На світлині - Монумент "Убієнним синам України" в урочищі Сандармох)

Квіти ГУЛАГу

На Соловках справді творилися «нові люди». Вечорами наглядачі відбирали в «жiнбараку» ув'язнених жінок для п'яних оргій начальства. Вагітних відвозили на Заяцький острів у жіночий штрафний ізолятор — «за порушення табірного режиму». Коли після дев'яти місяців пекельних страждань вони народжували дітей, їх відразу забирали від матерів. У Архангельську було два інтернати НКВС для таких малюків. «Є факти, що з дітей, народжених у таборах, вирощували наглядачів для таких же зон», — каже заввідділу Соловецького державного заповідника Ольга Бочкарьова.

З дорослих «нову людину» зробити було важче. Кожен соловецький новоприбулець «проходив» карантинну роту. У Троїцькому соборі соловецького кремля, де вона містилася, тулилося понад 700 людей. Їх піднімали до роботи серед ночі або й взагалі не давали спати. Люди були в постійному голоді й холоді, фізично і психічно виснажувалися, їх били. «У карантині людей намагалися настільки морально зламати, щоб вони зрозуміли: звідси виходу немає», — розповiдає Ольга Бочкарьова. Спроб утекти з Соловків налічувалося дуже багато. Втекти вдалося тільки шістьом, у різний час. По периметру островів стояли башти з охороною. При сигналі про втечу (відсутність на перевірці о восьмій вечора) відразу піднімався гідроплан і в море виходили катери з охороною. Острови прочісувала охорона з собаками.

«Вигадник» Френкель i концтаборнi трудоднi

У 1924 році в СЛОНі («Соловецкий лагерь особого назначения») з'являється покараний за валютні операції одесит Нафталій Френкель. Він розробив систему трудовіддачі, за якою в'язень мав отримувати стільки харчу, на скільки «заробив». Пайку варіювали відповідно до відсотка виробки. Перші два місяці людина повністю викладалася за шмат хліба й густішу баланду. Потім слабнула, хворіла і «списувалася».

А людський потенціал у СРСР був величезний. Коли з 1930 року ГУЛАГ поширився по всьому СРСР, система Френкеля була покладена в основу всіх радянських концтаборів. Її винахіднику скоротили термін, він став начальником на будові Біломор-Балтійського каналу. У званні генерал-майора вийшов на пенсію і помер у Москві.

Праця десятків тисяч соловецьких в'язнів приносила країні величезні доходи. На островах збудували купу заводиків, фабрик, пушгосп (де вирощували звірят із гарним хутром), процвітали ловля риби, лісоповал, торфорозробки.

Песці, яких навезли на «штрафний» острів Анзер, жили сито й без огорожі — вони поїдали незакопані трупи. Вже до 1930 року увесь будівельний ліс на Соловках був випиляний. Були випрацьовані поклади глини, бо місцевий цегляний завод трудився по-ударному. З часом вигадану Френкелем новинку запровадили і у «великій зоні». Хворі й слабкі виявлялися непотрібними, а здорових і накачаних підгодовували і хвалили.

Соловецька Голгофа

Три тисячі років тому Соловецькі острови вже були кладовищем. Тут, неподалік Полярного кола, серед Білого моря (воно й справді виглядає cвинцево-білим під постійно захмареним небом) ховали своїх покійників стародавні саами. З того часу збереглися на островах 13 порослих травою таємничих лабіринтів, викладених з каміння, один з яких — найбільший в Європі.А на початку XVIII століття, коли тут уже був православний монастир, преподобному ченцеві Іову було провіщення, що незчисленним соловецьким кладовищем стане гора Голгофа на острові Анзер. Богородиця, яка явилася ченцеві, сказала збудувати на вершині храм Господніх страстей і запевнила, що завжди перебуватиме в цьому місці. Монахи влаштували біля новозбудованої церкви кладовище. Тільки після того, як у ХХ столітті чекісти влаштували в церквах на Голгофі карцер та інфекційний барак, а саму гору порили траншеями під масові могили, розкрився потаємний сенс пророцтва. Незабудки, квіти Божої Матері, щороку вкривають гору, нагадуючи про її обіцянку завжди тут перебувати.

(На світлині - новозбудований храм у м.Повенець поблизу Біломоро-Балтицького каналу).

Над однією з братських могил, де закопано понад 800 розстріляних, виросла дивовижна береза-хрест. Сама гора будить відчуття біблійної Голгофи з трьома розп'яттями на вершині. Посередині — Бог, по боках — грішники, один з яких розкаявся. Православний хрест має внизу похилу поперечину, яка символізує потойбічний шлях отих двох грішників, одного — угору, іншого — вниз.

«У цьому таборі, і в інших комуністична партія знищувала й катів, — сказав на траурному мітингу ієромонах Соловецького монастиря отець Петро. — Для багатьох комуністів це був крах усього життя. Вони вмерли в однакових умовах із тими, кого ненавиділи. Віруючі хоч розуміли, що страждають за віру, що, помучившись тут, вони осягнуть Царство небесне. А люди, які жили в ненависті, відчували, що попереду в них — чорнота».

«Коли в 1936 році на Соловках ввели тюремне ув'язнення, ніхто не міг бачити тих зеків, — розповідає Ольга Бочкарьова. — Архівні дані про них досі засекречені. Відомо тільки, що це колишня комуністична верхівка, голови колгоспів, які складали списки «куркульських» дворів, начальники заводів, у яких була купа репресованих». Були розстріляні заступник голови ВЧК, який сам готував постанову про «Особливі табори на Соловках», керівник радянського уряду і його помічники, які підписували документ про створення СЛОНа. Серед політичних в'язнів було багато професіоналів, які повірили радянській владі, працювали на Союз, виїздили за кордон, створюючи позитивний імідж «совєтів», а по поверненні «зникали».

На Соловки звідусіль переправляли священиків, які не погодилися на співпрацю з більшовиками. Вищі чини православ'я і католицизму утримувалися на острові Анзер і були розстріляні в 1936—37 роках. Серед інших там загинули 28 єпископів Української автокефальної православної церкви. «Я певен, що ці новомученики і сповідники українські неусипно і безперестанно молять Господа за нашу Батьківщину і за наше врозумлення», — переконаний настоятель київської Покровської церкви протоієрей Володимир Черпак, який майже щороку приїжджає у Дні пам'яті, щоб відправити за загиблими заупокійну службу.

Тут забагато пояснюється...

Три роки тому працівникам соловецького музею заборонили «згори» експонувати нову велику виставку про концтабір, уже зверстану в планшетах. «Ми роз'яснювали, що таке революційні трибунали, червоний терор, документи Леніна, розстрільні протоколи, операція 1937 року, — кажуть працівники музею. — Ми хотіли вивісити на стендi всі підпункти 58-ї статті, щоб люди знали, за що їхні родичі були розстріляні. Ми дуже багато пояснювали». Першу невеличку експозицію про концтабір відкрили у 1989 році в музеї на головному Соловецькому острові, хоча його працівники давно збирали потайки документи. Державний заповідник тут створено ще в 1967 році, але не меморіальний, а історико-архітектурний і природничий. Хоча острови — це суцільні могили. Не так давно над величезною розстрільною ямою встановлено камінь зі скромним написом: «Соловецким заключенным».Перший мітинг-реквієм на Соловках організував тоді ще всесоюзний «Меморіал» у 1989 році. З тих пір щороку у Дні пам'яті приїжджають сюди українці за сприяння українського «Меморіалу» та Спілки політв'язнів і репресованих. Колишній політв'язень Василь Овсієнко близько 20 років досліджує «українські Соловки», співпрацює з журналістами. Він щороку 27 жовтня скликає людей до київського пам'ятника Лесеві Курбасу, щоб пом'янути жертви першого «соловецького етапу» 1937 року. У 2007-му відзначатимемо круглу дату — 70-річчя розстрілу «Соловецького етапу» в урочищі Сандармох у Карелії. Серед 1 111 убитих — 667 українців. У сосновому лісі, схожому на Биківнянський, українська громада встановила великий гранітний хрест з написом «Убієнним синам України». Поряд є карельський і польський хрести, пам'ятні знаки юдеїв і мусульман. Загалом, у Сандармосі з 11 серпня 1937 по 24 грудня 1938-го чекісти вбили понад 7 тисяч соловецьких в'язнів. Імена понад 6 тисяч відомі завдяки праці пошуковців.

Віднаходити місця масових поховань нелегко. Розстріли здійснювали таємно, глупої ночі, спеціальна команда відразу після здійснення вироку (а кожен «протокол» — це 150-200 людей, величезні рови), маскувала покопане місце, поспіхом висаджувала дерева або накидала каміння. До найближчого селища, за інструкцією НКВС, мало бути не ближче ніж 5 кілометрів, щоб не чулися постріли. У звітах не називали місце здійснення вироку. І навіть такі архівні документи ще закриті для дослідників, зокрема Центральний архів ФСБ у Москві. Матеріали про 1937—38 роки вважаються «секретними довічно».

Місце розстрілів у Сандармоху після тривалих пошуків «вирахували» Юрій Дмитрієв (Республіка Карелія) і світлої пам'яті Веніамін Іоффе (Петербург). Президент Академії соціально-правового захисту Юрій Дмитрієв, онук двох репресованих дідів, каже, що пошук могил й імен репресованих — це його «хрест». 18 років тому будівельники неподалік Петрозаводська випадково натрапили на величезну яму-могилу. «Мене тоді вразило небажання й абсолютне невміння влади займатися цим питанням, — каже Юрій Олексійович. — Коли я запропонував їм поховати загиблих по-людськи, вони відказали: «А хто цим буде займатися?». От я і зайнявся. Перші два роки пішли на те, щоб довести, що це розстріляні жертви більшовицького геноциду».

Дамоклів меч комуністичного «щастя» ще висить над нами всіма — над колишнiм «совком». Про систему нищення душ у радянських концтаборах «маси» ні в Росії, ні в Україні не мають змоги дізнатися з державних музейних експозицій, художніх фільмів. Тим часом у Росії, немов лавина, зростає агресія проти «іновірців» та «інородців». Через численні сайти й «молодіжні рухи» на зразок скінхедівського ця концентрована ненависть перетікає в Україну. Історія свідчить, що накопичена енергія зла, набравши критичної маси, обов'язково вибухає. «Хіба могли монахи Соловецького монастиря у 1915 році подумати, що через 10 років тут буде пекло, табір? — питає соловецький ієромонах Петро. — А хто нам може гарантувати, що через десять років тут не буде табору? Це все залежить від кожного з нас, від того, що переважить у нашому серці — ненависть чи любов».



ЦИТАТА
Радянський терор був спрямований не тільки на знищення людей, а й на стирання пам'яті про них. Однак пам'ять зберігалася — у захованих фотокартках, у рукописах, у людських серцях. Ця потаємна пам'ять про людей була, мабуть, найсильнішою формою масового спротиву радянському терору. У кінці 1980-х років ця особистісна, таємна пам'ять виплеснулася у світ. У всіх містах колишнього Радянського Союзу влаштовувалися «стіни пам'яті»: люди йшли вулицями і називали імена своїх родичів і близьких, сусідів по комунальній квартирі. Імена неповні, долі невідомі. Здавалося, що саме ця пам'ять, яка вирвалася назовні, стане основою незворотніх змін у Росiї. Минули роки, і ми бачимо, що вона і досі залишається особистою пам'яттю сімей, земляцтв.

Ірина Фліге,
голова Санкт-Петербурзького
науково-інформаційного центру «Меморіал».


ДОВІДКА «УМ»
Відділення північних концтаборів відкрилося на Соловках у травні 1920 року. У 1923 році на островах розташовується центральне управління соловецькими таборами, що «накрило» терени Соловецького архіпелагу, півночі Архангельської області, всієї Карелії, Мурманського берега. Після 1930 року «Соловки» розпалися на окремі території табірних концернів. Соловецький концтабір стає частиною Біломор-Балтійського «комбінату».

Автор: Ярослава Музиченко
Газета "Україна Молода"
Ч.161, 05.09.2006

http://www.umoloda.kiev.ua/
number/747/163/27185/