Уґраїна — Удмуртія — Статтi

Червона Удмуртія. Апокаліпсис

Створення Удмуртської автономії 4 листопада 1920 року стало ключовою подією в історії Північно-Східної Європи XX століття. Вперше з часів Середньовіччя удмуртський народ знову здобув державність. Сталося це під тиском червоних удмуртів-комуністів, які домоглися постанови Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету та Совєта Народних Комісарів РСФСР про заснування "Вотської" автономної.

Оголошенню автономії передував період активної роботи представників удмуртської інтелігенції, радянських, партійних органів з підготовки удмуртського народу до цього історичного акту. Величезну роль у консолідації удмуртів, у визначенні шляхів та форм національно-державної та культурної побудови зіграли перші Всеросійські з`їзди удмуртів, що відбулися на зорі радянської історії.

На першому національному з`їзді, що проходив у червні 1918р. у м.Єлабуга, були присутні 78 делегатів із Вятської, Казанської, Уфімської, Пермської губерній[1]. Головою на з`їзді делегати одностайно обрали Максима Прокоп`євіча Прокоп`єва, члена Осинського повітового виконкому Ради селянських, робітничих та солдатських депутатів, удмуртського поета, вчителя за фахом, вихованця Казанської вчительської семінарії для інородців, фронтовика.

У центрі уваги з`їзду були питання щодо просвіти удмуртського народу, щодо постачання та кооперування, щодо принципів та форм реалізації права на самовизначення. Розвинулась дискусія у зв`язку з обговоренням різних пропозицій та варіантів упорядкування та структури майбутньої національно-територіальної адміністративної одиниці удмуртів: про створення Урало-Волзьких штатів, Татаро-Башкирської республіки або Прикамської губернії у складі з удмуртами, що компактно мешкають на територіях В’ятської, Казанської, Пермської та Уфімської губерній. З’їзд проголосував за останню пропозицію, яку пізніше було відхилено.

У резолюції I Всеросійського з`їзду удмуртів було зазначено: «Ми повинні дотримуватися загального єднання з російськими громадянами й утворити з ними єдину державу. Усі народи – великі й малі, багаточисельні й малочисельні утворять єдиний союз, і тоді земля наша (Російська) буде землею союзу народів. Лише тоді, як кожна народність отримає право на повне самоуправління. Прокинуться народи, що сплять й швидко покрокують по шляху прогресу. Прийшла свобода, прийшла Федерація, прийшли самовизначення й самоуправління. Які гучні, святі слова на прапорі великої революції. Тож прокинеться, пригнічені народи!»[2]

З’їзд обрав Максима Прокоп`єва повноважним представником до Народного Комісаріату у справах національностей РСФСР. 31 липня 1918р. постановою Наркомнаца РСФСР при ньому було створено Вотський відділ на чолі з М.П. Прокоп`євим. Він склав проект майбутньої Удмуртської автономної трудової комуни (області). При повітових та губернських виконкомах Рад створювались удмуртські національні секції та відділи, скликались губернські та повітові з`їзди національних меншин.

У резолюції І Сарапульського повітового робітничо-селянського з`їзду національних меншин, що відбувся в кінці вересня 1919р., «гаряче віталось звільнення від гніту буржуазного керівництва» й відмічалось «велике усвідомлення того, що лише Радянська влада у змозі дати звільнення робітникам усього світу, взагалі, й, безпосередньо, робітникам національних меншин»[3]
Поміж тим в Удмуртії розгорілась пожежа громадянської війни. Перший завідуючий Удмуртським відділом Наркомнацу Максим Прокоп`єв добровольцем пішов на фронт братовбивчої війни й помер влітку 1919р.ІІІ Всеросійський з’їзд удмуртів у вересні 1919р. прийняв рішення про перейменування Вотського (Удмуртського) відділу на Вотський Комісаріат при Наркомнаці РСФСР з місцем перебування у м.Сарапулі[4]. Головою колегії Комісаріату було обрано Трофіма Борісова. Трофім Борісов – за власним твердженням, «інтелігент із селян», лікар, вчений-філолог, етнограф, публіцист, уродженець с. Кізєково зараз Алнашського району (Удмуртська Республіка - прим.ОК). Повернувшись на батьківщину 1918р. після участі у війнах (імперіалістичній та громадянській), Борісов став головою Єлабузького повітового виконкому, революційного комітету, творцем та редактором першої більшовицької газети удмуртською мовою «Гудыри» («Грім»).

Представляючи в Москві в Наркомнаці РСФСР восени 1919р. рішення ІІІ з`їзду удмуртів, Трофім Борісов познайомився з Іосіфом Наговіциним, який у той час працював секретарем та завідуючим земельною, продовольчою та кооперативною секціями Центральної школи радянської та партійної роботи[5].

Іосіф Наговіцин – удмурт, уродженець с.Омутніца (зараз Глазовського району Удмуртської Республкіки), був професійним революціонером, членом РСДРП з 1905р. За активну революційну діяльність на Уралі – у Єкатеренбурзі та у Уфалєй-Киштимє 1907р. був заарештований й засланий до Єнісейської губернії. Звідти втік й знову був заарештований. 1913р. опинився за кордоном. 1918р. повернувся з еміграції[6].

Трофім Борисов запросив Наговіцина на роботу до Вотського Комісаріату. Ця пропозиція співпала з бажанням самого Ноговіцина повернутися на батьківщину, до Удмуртії. Він очолив Вотський Комісаріат, а Трофім Борисов став його заступником.

У важких умовах починав свою діяльність Комісаріат: темнота, неосвіченість, бідність, голод, хвороби, громадянська війна.


Одним із перших заходів по розгортанню серед удмуртського населення культурно-просвітницької, пропагандистської роботи стала організація Сарапульської партійної школи. У зверненні Комісаріату до вотських секцій, гуртків РКП(б) та до виконкомів волостей 10 січня 1920р. йшлося: « Громадяни! У всіх організаціях та установах, що працюють серед вояків, помічається величезний недолік, часом повна відсутність більш-менш досвідчених та обізнаних робітників. Щоби зійти з мертвої точки скрізь необхідні робітники, а їх немає. Своїм головним завданням найближчим часом Вотський Комісаріат вважає підготовку у найкоротший час кадру робітників серед селян-вотяків.»[8]

Сарапульська партійна школа розпочала роботу у лютому 1920р. До кінця року було випущено 218 чоловік, із них – 91 удмурт[9].

Працівники Вотського Комісаріату (серед яких був і відомий пізніше удмуртський поет і вчений Кузьма Павлович Чайніков – Кузєбай Гєрд, який очолив 1920р. видавничий відділ) організовували мітинги й збори, проводили бесіди, направляли до волостей агітаторів, організовували курси ліквідаторів неписемності, ізби-читальні, бібліотеки, театральні та сільськогосподарські секції[10], гуртки художньої самодіяльності, видавали книги, плакати, листівки удмуртською мовою. При видавничому відділі Комісаріату було організовано літературний гурток. Працювала любительська театральна трупа. Збирались партійні та безпартійні конференції та з`їзди удмуртів.

З 6 по 11 червня 1920р. у Сарапулі за ініціативою Вотського комісаріату відбулась І Всеросійська конференція комуністів-вотяків. 62 делегати конференції розглядали питання про партійну роботу серед удмуртів, про діяльність Комісаріату, про роботу серед жінок-удмурток, серед молоді, продовольчий, земельний та ін.[11]

Серед інших, на конференції виступали Комісар у справах вотяків Іосіф Наговіцин, його заступник Трофім Борисов, безпартійний Кузьма Чайніков-Гєрд. Борисов, зазначаючи у своїх виступах, «що культурний рівень вотяків являє найбільш невідрадну картину», вотяки перетворились у «найбільш відсталу націю», і у той же час висловлював впевненість у тому, що «ми незабаром здіймемося на ноги й візьмемося за будівництво нового життя.»[12]

На конференції обговорювалося питання що до утвердження Удмуртської автономії. Це питання викликало сперечання. «Принципово з учасників конференції, -- писав пізніше Борисов, -- ніхто не був проти створення адміністративної вотської одиниці. Сперечання точились навколо форми: республіка, область або трудова комуна?»[13] Голоси розділились. Не прийнявши спеціальної резолюції по цьому питанню, делегати дійшли згоди після пропозиції Ноговіцина відіслати до Москви делегацію для розгляду цього питання перед центральними радянськими й партійними органами[14].

Слідом за цим у червні 1920р. у Сарапулі працював І Всеросійський з’їзд працівників просвіти та соціалістичної культури – вотяків, що зібрав 245 делегатів, які обміркували питання про відношення радянської влади до національних меншин, дошкільне виховання дітей, про трудову школу, позашкільну та професійну освіту, про ліквідацію неписемності, про підготовку працівників просвіти, про літературно-видавницьку роботу та ін.[15] В одній з резолюцій з`їзду містився такий заклик: «Все(Досить) – за роботу, за остаточне відродження працюючих-вотяків через централізацію всього політичного, культурного та економічного життя, до остаточного об`єднання з трудящими всіх національностей!»[16]

У кінці грудня 1920р. Вотський Комісаріат організував проведення І Всеудмуртської безпартійної конференції жінок.

У серпні 1920р. було завершено складання проекту адміністративно-територіальних кордонів майбутньої Вотської автономної області. У листі Вотського комісаріату до Сарапульського повітового комітету РКП(б) від 9 серпня йшлося: «Ми, комуністи-вотяки, повинні зізнатися, що шлях до розуміння й приєднання до благ революції однієї з найбільш відсталих народностей Росії – вояків, лежить через національне самовизначення, що зводиться до отримання своєї автономної адміністративної одиниці. Область, що нами намічена, куди мають увійти частини територій, що знаходяться у вашому віданні, матиме 65% вотяків. Для нас найголовніше – це підвищити культурний та моральний рівень вотяків на належний рівень, а це можливо лише за централізації всієї роботи в одній області, та не коли вотяки розкидані по різних губерніях.»[17]

Проте Сарапульський повітком партії вимагав утворення Прикамської губернії, виступав проти «утворення самостійної вотської одиниці», «беручи до уваги те, що вотське населення занадто розкидане й у більшості змішане з російськими селянами, також абсолютно не цікавиться своєю нацією.»[18] Подібна позиція призвела до того, що Сарапул пізніше не увійшов до складу області [19].

Питання про створення Вотської (Удмуртської) автономної області розглядався на розширеному засіданні Наркомнацу РСФСР. Було визнано необхідність її створення.

2 листопада 1920р. Рада Народних Комісарів РСФСР прийняла постанову про утворення «автономних областей народів – калмицького, марійського та вотяцького.»[20] Всеросійський Центральний Виконавчий комітет РСФСР ухвалив цю постанову 4 листопада 1920р. Цю дату офіційно прийнято вважати днем народження Удмуртської автономії.

5 січня 1921р. Всеросійський Центральний Виконавчий комітет РСФСР своїм декретом визначив територіально-адміністративний склад Вотської (Удмуртської) автономної області – з 27 волостей Глазовського, 18-ти – Сарапульського, 14-ти – Єлабузького, 12-ти – Малмизького повітів Вятської губернії, міст Глазова та Іжевська. Населення області складало 694 тис. чоловік, з них – 59% удмуртів[21]Столицею було визначено м.Глазов. Лише пізніше – весною-влітку 1921р., центр області було переведено до Іжевська. Постановою було передбачено й створення обласного революційного комітету з уповноваженням скликати установчий з’їзд Рад ВАО. 25 січня постановою президіуму ВЦВК було ухвалено склад ревкому області: голова – І.А. Наговіцин, члени – Т.К. Борисов, С.П. Баришніков, Н.Ф. Шутов, кандидати – П. Стрєлков, Плотніков[22]. Діяльність Вотського Комісаріату припинилась. ЦК РКП(б) ухвалив обласне бюро РКП(б) на чолі зі Степаном Павловичем Баришніковим, та доручив йому проведення підготовчої роботи по утворенню обласної партійної організації.

На спільному засіданні обласного бюро РКП(б) та ревкому було вирішено проголосити 27 лютого 1921р. днем святкування Вотської автономної області[23].
У заклику обласного бюро РКП(б) до робітників, селян, всіх громадян Вотської автономної області говорилось: «Сьогодні, 27 лютого, ми святкуємо визначний день, коли всьому вотському народові надають вільне самоуправління. Сьогодні ми маємо змогу урочисто, голосно заявити, що з цього дня ми самі господарі у своїй державі. Кожний вотяк-робітник, вотяк-селянин повинен пам’ятати, що наступного дня він мусить стати до неусипної праці над освітою своїх синів, своїх дочок, готуючи таким чином керівників та організаторів не свого маленького подвір`я, а величного, могутнього народного хазяїна Радянської Росії, наступного дня, засукавши рукава, він мусить почати бити кувалдою, виковуючи своє власне щастя, щастя робітників всього світу!»[24]

У всіх повітових та волосних центрах у цей день пройшли урочисті засідання, мітинги, народна хода, святкові вечори. Так, наприклад, у Дебессах відбулись урочисті збори у будівлі Народного будинку, хода до братських могил загиблих у громадянській війні, мітинг, урочистий вечір з виставою. Звіт про проведення цих заходів Дебесского повітового ревкому закінчувався закликами: «Товариші вотяки! Не втратимо того, що надала нам Велика Жовтнева революція! Укріпимо всі завоювання шляхом наполегливої праці – основи людського життя. Всі – за справу! Геть – розгнузданість! Всі – по місцях!» [25] Аж до 1932 р. саме день 27 лютого 1921 р. відзначався в Удмуртії як день створення автономії.
Взимку-навесні 1921 р. тривав процес формування кордонів автономної області, повітових, волосних органів управління, партійних та комсомольських органів та організації. Так, 28 лютого – 1 березня в Глазові тривала І обласна партійна конференція, 8-11 травня – І обласна конференція РКСМ.

16-21 липня 1921 р. в Іжевську відбувся І з`їзд Рад Вотської автономної області. Він визначив завдання господарського та культурного будівництва. Зі звітом про діяльність облревкому виступав Іосіф Наговіцин. З`їзд обрав обласний виконавчий комітет з 25 членів на чолі з Наговіциним, якому облревком передав свої повноваження, виконавши, таким чином, своє основне завдання.

Е.М. Ушакова,
начальник відділу інформації та публікації документів ЦДНИ УР

Примітки
1. - Н.П.Павлов, Всероссийские съезды удмуртов.// Вчера, сегодня,
завтра Советской Удмуртии. - Ижевск, 1990, с.65
2. - Там же, с.67,68
3. - ЦДНИ УР, ф.11,оп.1,д.16,л.113
4. - К.И. Куликов. Удмуртская автономия. - Ижевск, 1990, с.13
5. - Н.П. Павлов. Путь к равноправию.// Вчера, сегодня, звтра
Советской Удмуртии. - Ижевск, 1990, с.83
6. - Борцы за Советскую власть в Удмуртии. Буклет. - Ижевск, 1980
7. - Н.П. Павлов, Путь к равноправию:, с.83
8. - ЦДНИ УР, ф.54,оп.1,д.82,л.333
9. - К истории образования Удмуртской автономии. Сб.док.- Ижевск,
1960, с.57,58
10. - ЦДНИ УР, ф.350,оп.6,д.7,л.79
11. - ЦДНИ УР,ф.16,оп.1,д.1,л.3,3об.
12. - Там же, л.4об.,11,11об.
13. - Н.П.Павлов. Иосиф Наговицын. - Ижевск, 1988,с.85
14. - Там же, с.85,86
15. - ЦДНИ УР, ф.16,оп.1,д.3,л.2-3об.
16. - Там же, л.4
17. - ЦДНИ УР, ф.11,оп.1,д.34,л.34об.,35
18. - К.И.Куликов. Удмурт. автономия:, с.18
19. - Там же, с.19
20. - ЦДНИ УР,ф.350,оп.6,д.7,л.91
21. - К.И.Куликов. Удм.автономия:, с.21
22. - ЦДНИ УР,ф.16,оп.1,д.25,л.2
23. - К истории образования Удм. авт:, с.120
24. - ЦДНИ УР,ф.16,оп.1,д.26,л.1
25. - ЦДНИ УР, ф.16,оп.1,д.55,л.1,2

Переклад з великоруської Віри Аношкіної