Уґраїна — Удмуртія — Статтi

Удмуртський демарш Арво Валтона

"Зайдіть-но в Іжкарі до книгарень, запитайте книги удмуртською мовою. На вас подивляться як на дикунів, мовляв, що це ще таке – книги удмуртською мовою, кому вони здались?" Так іронізує естонський письменник Арво Валтон у відкритому листі до удмуртської нації. 80-річний Валтон, який разом з батьками пройшов сталінські концтабори, здатен говорити прямо: в РФ свідомо винищуються мови фіно-угорських народів.

Необхідність навчатися рідною мовою.

Я хотів би говорити про те, що, на мій погляд, є найбільшою проблемою як сьогодення, так і майбутнього удмуртської літератури. Декілька днів тому в Іжкарі відбувалася конференція «Проблема та перспективи функціонування мов». Не знаю, якою була мета так званої науково-практичної конференції, можливо така, щоби показати світу, що рідні мови начебто ще функціонують.

Так, функціонують хіба що в селах у розмові пересічних трудівників. Цього, доки що, не вдалося вижити.

Адже в інших сферах життя ці мови так званих малих народів майже не функціонують, якщо у народу відібрано освіту рідною мовою. Удмуртськими національними школами називають деякі школи у сільській місцевості. Але ж це самообман, тому що в цих школах вивчають лише один єдиний предмет удмуртською мовою – це удмуртська мова та література, та й те – у якості необов’язкової іноземної мови. Адже на практиці дають дитині, точніше батькам, обирати: вивчати удмуртську або ж англійську мову.
Усвідомлення так званої глобалізації дійшло й до цих батьків, і вони досить часто обирають англійську, цю імперіалістичну мову номер один. Аргументують начебто тим, що удмуртську мову діти й так знають. Проте англійська мова відкриває перед ними світ.

Колись й англійська мова насаджувалась примусово в колоніях, але на сьогоднішній день ця колоніальна система розпалась, й примусова дія вже не працює. Проте насаджується через так звану необхідність міжнародного спілкування, американський варіант викривленої англійської мови, що розпалася на десятки варіантів піджинізації.

В історії розпалися всі імперії, рано чи пізно розпадуться й нині існуючі. У наш час, коли триває процес вимирання сотень й сотень мов світу, від безпосередньо кожного народу перш за все залежить, чи виживають його мова та самобутня культура.

В умовах, де освіти рідною мовою не існує, навіть у таких порівняно великих народів, як удмуртський, марійський, комі, ерзя, мокша, не кажучи вже про менші за чисельністю народи, або ще більше розкидані на величезній території країни, в якійсь мірі є дивом, що цими мовами живе й розвивається художня література. Це, певно, дякуючи 20-им рокам XX століття, коли більшовизму потрібно було загравати з малими народами, щоб вижити.

Але незабаром носії цієї літератури, як і інтелігенція інших сфер життєдіяльності поголовно були знищені, літературна діяльність надовго притихла, проте оживилась таки знову.

На сьогоднішній день художня література є чи не єдиною формою протесту проти відібрання у народу своєї рідної мови в інших сферах духовної діяльності. Проте, навіть, критика й літературознавство ведеться вже у більшості випадків чужою мовою, що є, якщо замислитись, досить абсурдно: говорити про мовний предмет чужою мовою.

Проте якою є перспектива цієї літератури, якщо люди з російською освітою не привчені читати рідною мовою? Як ця, по-своєму героїчно створена, література доходить до читача?

Зайдіть-но в Іжкарі до книгарень, запитайте книги удмуртською мовою. На вас подивляться як на дикунів, мовляв, що це ще таке – книги удмуртською мовою, кому вони здались?

Як майбутнє художньої літератури, так і її сьогодення замикається на шкільній освіті. Доки не будуть усі предмети, починаючи з першого класу й закінчуючи гімназією, викладатися рідною мовою, доти великої перспективи немає й у художньої літератури, що намагається йти в ногу зі світовими процесами літературного життя. А як йти в ногу, коли твій читач своєю мовою має не багато уявлення з біології, географії, фізики, не кажучи вже про інформатику, що так швидко розвивається?

Що ж робити в умовах примусового насадження чужої мови усім цим народам? Мені здається, що, перш за все, потрібно дуже захотіти, щоб саме твоя мова не вимерла в потоці вимирання багатьох мов світу.

По-друге, у практиці ірраціональних та безалаберних режимів маємо можливості, які потрібно використовувати. Назвемо, принаймні, нині існуючу можливість створювати приватні школи, адже й приватні школи частково забезпечуються державними коштами, а інше має бути під силу самим людям. Але для цього необхідно відмовитись від звички, що влада думає замість мене й діє замість мене. Можна створювати й дуже малі групи навчання на дому.

У східноєвропейських державах в умовах радянського режиму існували навіть підпільні університети, але ж така підпільність віднині зовсім не потрібна.
Можливо також створювати недільні школи, як це під силу релігійним організаціям, емігрантським групам багатьох держав. Наведу приклад з естонської повоєнної еміграції. Мешкаючи ще у таборах, бідуючи, вони вже створили гімназії естонською мовою, де навчали своїх дітей. Протягом 50-ти років існували естонські гімназії у Стокгольмі, Торонто, Сіднеї та у багатьох інших містах світу. А у менших містах, де естонців було мало, створювали недільні школи.

Адже татари можуть мати справжні національні школи, чому ж удмурти не можуть? Дітям необхідне мовне середовище, усвідомлення того, що мова, яку вони почули вперше від своїх батьків, не якесь другорядне явище, а нею можна розмовляти про все у сучасному світі.

Боятися, що навчений до кінця гімназії своєю рідною мовою молодий чоловік не може вступати до вищих навчальних закладів будь-де у світі, не доводиться. Адже й багато ваших дітей навчається в Угорщині, Фінляндії, Естонії й чудово справляються. Тим більше, що їм під силу буде вступити до вищого навчального закладу з російською мовою, з якою вони й без того знайомі з дитинства. Практика радянських часів показала, що з республік Балтії та Кавказу абітурієнти навіть краще вступали до вищих шкіл Москви та Ленінграду, аніж ті, що закінчили середні школи російською мовою.

Нарешті, слід пам’ятати, що тих самих людей, які перешкоджають освіті удмуртською мовою, розповсюдженню удмуртської літератури, годує удмуртське село. Воно годує паразитуюче місто, що готує засоби вбивати людей й забруднювати оточуюче середовище, годує своїм трудом й розвалені села сусідів.

Так, хоча б тому мова цього працелюбного, охайного й чесного народу має право на існування, право на те, щоб усі висоти сьогоднішньої науки й художнього слова мали змогу лунати цієї мовою.

Арво Валтон
Таллінн