Уґраїна — Уельс — Статтi

Як я ледь не став валійським націоналістом

Років десять тому я потрапив до Валії, себто Уельсу, де захоплено розглядав кельтськомовні написи на кардіффських вулицях. У місцевому уряді я зустрів чоловіка, котрий натхненно розповідав про відродження донедавна, здавалося б, мертвої валійської мови й культури, пише український політолог Микола Рябчук.

Він також говорив про зростання кількості шкіл та учнів, котрі навчаються валійською мовою, про закони, які цьому сприяють, про валійські книжки, театри, рок-групи й радіопрограми. А тоді він показав мапу Уельсу, де кожен район був забарвлений іншим відтінком оранжевого — густішим на заході, де мова перетривала, й блідішим на сході, де англізація перемогла. Я запитав його:

— Ви справді вірите, що валійська мова відродиться?

— Так, — сказав він.

— І Валія буде незалежною?

— Безумовно!

— А вам не здається, — поцікавився я, — що краще було б позбутися ось цих східних районів? Адже без них було б значно легше?

— У жодному разі! — вигукнув він.

Я всміхнувся. Мене зворушувала ця наївність — така подібна до щиро-націоналістичної наївності моїх співвітчизників.

Із цим розчуленням я повертався до Лондона. І коли раптом у поїзді почув незрозумілу мову, то зразу уявив собі гордих кельтів, одержимих ідеєю великої Валії, від якої їм, як і нам від великої України, нема жодної користі, самі клопоти. Я дослухався до розмови чотирьох юнаків і врешті не стримався:

— Перепрошую, якою це мовою ви розмовляєте?

— Албанською, — відповів один.

Вираз розчарування, схоже, майнув на моєму обличчі, але я постарався його приховати. Зрештою, сказав я собі, албанці теж гарні люди.

Особливо в Албанії.

Микола Рябчук
Газета по-українськи