Уґраїна — Вепсляндія — Монографії

Ірма Муллонен: Етноніми вепсів у XIX-XX столітті

Особливості формування вепсів та їх розселення відображаються у відсутности в них єдиної самоназви. Етнонім вепси (vерslаizеd, bерslаizеd) відомий лише у частині вепських говірок. Він розповсюджений в основному у південних вепсів (у формі bерslааnе) та у частини середніх вепсів у верхній течії річки Оять. У минулому цей етнонім мав певно більш широкий ареал. Про це свідчить, наприклад, те, що паданські карели називають вепсами (vерsаd) своїх південних сусідів - карел-людиків.

У прикор-
донній
зоні розселе-
ння карел-
людиків та
власне карел
у північно-
західному
Обонежжі
зосе-
реджена
й група
топонімів з
основою
vерs-/вепс-,
що маркує межу колишнього поширення вепсів у північно-західному Обонежжі.

Сліди цього етноніму виявляються й у топонімії східного Обонежжя, а також у північно-західному Надладожжі та у східній Фінляндії, де термін vepsa-вепся добре відомий також як антропонімна основа, що закріпилася у низці фінських прізвищ. Фінський етнограф Нііло Валонен схильний пов'язувати поширення етноніму у цій місцевости із вепською експансією (Vаlоnеn, 1980. S. 74), що, однак, не знаходить переконливих лінгвістичних та археологічних підтверджень. У зв`язку з цим цікавою є припущення про карельсько-людиківське посередництво у розповсюдженні назв, в яких присутній варіянт vерsи- (Gruпthаl, 1997. S. 101).

Прионезькі вепси, а також частина приоятських вепсів (західні говірки) називають себе так само, як і карели-людикі, людиками (ludinik, ludilаinе), а свою мову відповідно людиківською (ср.: раgistа ludiks -- 'говорити вепською'). Цей етнонім певно з великоруськими витоками (Бубріх, 1971) розповсюдився, мабуть, уздовж р. Свир й витіснив тут самоназву вепси (vерslainе), що збереглася на околицях колишнього ареалу - на території, віддаленої від Свиру.

Активне функціонування етнонімів характерне для зон міжетнічного контактування. Проте там, де контакти були обмежені, етнонімічна система не отримала значного розвитку. Ця закономірність особливо чітко виявляється у східновепському ареалі, у глухому кутку Онезько-Білозерського вододілу, де у вепсів ніякої особливої самоназви немає. Вони називають себе й співплемінників просто tahinе, tagаlаinе 'тутешній', а їх мову характеризують словами теidе kаrраgizеb ttе - 'нашою говорити', toи kеl'ии раgizеb -- 'цією мовою говорити' (Sеtala, 1917. S. 941-942)*.

* За даними СВЯ, етнонім vерslаinе відомий у c. Пондал (Пондала), проте на тлі відсутності його в інших населених пунктах цього ареалу, запис з села Пондал виглядає пізнішим, тимчасовим, що пов`язаний з офіційним вживанням етноніму "вепси".

На південному кордоні вепського ареалу як самоназва вживається етнонім "чухарь" (cиhаr', множ. cиhаrid), що був сприйнятий із суміжних великоруських говірок. Етнонім "чухарь" прийшов на схід з Новгородської землі, очевидно, по південних околицях вепської території уздовж того шляху новгородської колонізації, що простягався від озера Ільмень до Білоозера.

Термін "чухарь" відомий і на інших вепських територіях, проте не як самоназва, а як зневажливе прізвисько в оточенні великоруських сусідів. Великоруські сусіди називали вепсів також кайванами й чуддю (Пімєнов, Строгальщікова, 1989. С. 7; СРГК, 1996). Останній етнонім широко використовувався у XIX - початку XX ст. у науковій та довідниковій літературі про вепсів. Лише у 1920-1930-ті роки, у період національно-державного та мовного становлення, у літературі, а також у свідомості носіїв вепської мови поступово затвердилась єдина назва народности - вепси (Пімєнов, Строгальщікова, 1989. С. 7).

Традиційно вважається, що в історичних джерелах вепси відомі також як чудь, та як вєсь. Функціонування двох термінів пов`язано, певно, з тим, що західна частина вепської території тяжіла до Надладожжа(чудь), у той час як східна - до Білозер'я (вєсь), й у наслідок цього народ неоднаково називався їх сусідами із заходу, й зі сходу (Бубріх, 1947). Насправді, це, мабуть, надто спрощене уявлення, й література, що висвітлює проблему стародавніх етнонімів, сповнена суперечлевих, взаємовиключних уявлень.

У давньовеликоруських документах вєсь стійко пов`язується з Білим озером. Певно, внаслідок того, що у період зародження Київської (в оригіналі "древнерусской" - прим. ОК) держави Білозерський ареал відігравав завдяки волзькій торгівлі більш важливу роль, ніж Надладожжа, у документах згадується саме білозерська вєсь (Бубріх, 1947; Itkоnет T.I., 1971).

Не дивлячись на те, що у літературі традиційно визнається зв`язок між давньоруським етнонімом вєсь та балтицько-фінським терміном vepsa, для мовознавців це далеко не є очевидним. Видатний фахівець у галузі історичної фонетики балтицько-фінських мов Е.Н. Сетяля вважав цей зв`язок фонетично необгрунтованим (Sеtala, 1917. S. 505).

Проблематичність тотожности вєсь-вепси виражається й у тому, що філологічно незрозуміло, який варіянт первісний: походить великорос. вєсь від бал.-фін. vepsa (SКЕS) чи, навпаки, бал.-фін. vepsa від великорос. вєсь (Богданов, 1958. С. 63). Не допомагає у вирішенні проблеми на сьогоднішній день й етимологія, не існує будь-якої надійної етимологічної інтерпретації етноніму. Серед дослідників досить широкого визнання набула так звана "теорія клину" (фин. vааjа-tеоria), що виходить з того, що у низці балтицько-фінських та саамських етнонімів відображається лексема, що означає клиноподібний родовий знак (vерsа < саам, vuоwjе 'плавник риби'), (SКЕS;також див.: Валонен, 1982. С. 74-82). Проте останніми роками вона піддається серйозній та досить обгрунтованій критиці (Коivulеhtо, 1997; Gruпthаl, 1997).

Надзвичайно складною є також проблема відображення етноніму вєсь у топоніміці, оскільки у низці випадків, особливо тих, що належать до території історичної Вотської п'ятини (див. топоніми Сорольська вєсь, Мєглінська вєсь тощо), приховується старовеликоруська лексема вєсь -- 'дєрєвня' (Попов, 1973. С. 81-82). Іншими, неонімічними, можуть бути, на думку дослідників, витоки елементу вєсь у білозерських топонімах типу Чєрєповєсь, Мадовєсь, Арбужевєсь, Луковєсь тощо.

Згадки про вєсь відомі також у західноєвропейських (Vаsinаbrоnkаs, Wizzi, visunnus) та арабських (вісу, ісу) джерелах, хоча зв`язок останніх з білозерською вєссю останніми десятиліттями піддається сумніву (Lуtkiп, 1970. С. 467; Макаров, 1990. С. 131). Мова йде скоріш за все про населення , що мешкає значно більше на схід, у верхів`ях Ками та Північної Двини. Пропонується й компромісне рішення, яке виходить з того, що арабські джерела відобразили пересування білозерської вєсі на схід (Gruпthаl, 1997. S. 107).

Наведні вище суперечливі уявлення важко підсумувати. По-перше, етнонім vерsa має у прибалтійсько-фінському світі вузьке розповсюдження й відомий лише у карельському та у фінському. При цьому вважається, що він проник до цих мов у результаті відносно пізніх контактів з вепсами. По-друге, слід прийняти до уваги, що етнонім представлено переважно на сході вепського ареалу. Нарешті, необхідно визнати, що у письмових джерелах вєсь усталено прив`язується до Білозерья. Зважаючи на все це, доречно припускати східне, неприбалтицько-фінське коріння цього етноніму, що був розповсюджений у прибалтицько-фінській мовній сфері разом з тим східним етнокультурним впливом, що дослідники схильні вбачати на різних зрізах вепської культури. Це, у свою чергу, дає підстави ставити питання про етнічне коріння білозерської вєсі стародавніх джерел, що наводили її в одному ряді з верхньоволзькими племенами мерею та муромою, можливо, не лише через географічну, але й етнічну близькість. Не виключено, що вєсь - це особливий етнос, що полишив у багато чому цікаву топонімію, на яку багате Білозер'я.

Не менш заплутана й доля історичної чуді. Аргументами на користь того, що за літописною чудью приховуються вепси, є офіційне вживання етноніму стосовно до вепсів у Великоросії, а також те, що вепси самі ідентифікують себе з чуддю. Не менш важливим є той факт, що у низці письмових джерел XIII-XIV ст. стосовно вепсів вживається етнонім чудь. З іншого боку, у більш ранніх документах зв`язок між чуддю та вепсами не такий очевидний; разом із цим термін чудь вживався стосовно естонців, й воді, а також стосовно давнього населення Верхньої Руси, що розмовляло на східному балтицько-фінському діялекті, що відобразився у багатьох пізніших балтицько-фінських мовах.

Суперечлива й етимологія етноніму чудь. Найбільш продуктивною нам видається думка Д.В. Бубріха про те, що етнонім було принесено на територію Верхньої Руси слов`янами. Останні перейняли його у давнину в результаті контактів з германцями (старослов'ян. *tjudjь 'чужий народ'), а пізніше, при пересуванні до Надільмення та на Волхов, почали використовувати його стосовно тамтешнього місцевого балтицько-фінського населення (Бубріх, 1947. С. 22-26). Із великоруським опануванням Півночі ареал вживання етноніму розширювався.

З великоруської мови етнонім, ймовірно, увійшов і до саамської, і до комі мов. Деякі фонетичні складності, що виникли у зв`язку з останнім твердженням, в принципі можна подолати, якщо припустити, що термін міг розповсюджуватись як своєрідне "бродяче" слово, що проникає з мови до мови разом із фольклорними сюжетами ( Gruпthаl, 1997. S. 169). Це саме властиво для саамського сuhti ~ cuрре 'чудь, ворог' та зирянського t'sud 'стародавній народ, що мешкав колись то на зирянській території'.

Переклад Віри Тинченко
Зі збірки <Прибалтийско-финские народы России>
Москва. <Наука> 2003г.