Уґраїна — Вотландія — Статтi

Фіно-Путінська Росія

Великорусам доводилося нести величезний тягар не лише чужих територій, а й чужої історії, про що писали поважні російські історики, такі як Алєксандр Прєсняков, Матвєй Любавскій, Міхаїл Покровскій. Виводячи своє походження з українського Києва, великоруси занедбали основи власної етнічної історії, що вкорінені в землях Володимиро-Суздальщини, Рязані й Твері, - пише відомий київський публіцист Ігор Лосєв в журналі "Тиждень". Також він наводить призабуті цитати великоруських вчених про фінське походження Путінської Росії.

Сьогодні спостерігається цікаве прагнення політичної верхівки Російської Федерації переглянути історію Давньої Русі, відсунувши Київ на узбіччя, а пальму першості передати Новгороду і контрольованому ним давньому поселенню Старій Ладозі. Пікантність ситуації полягає в тому, що одну не свою історію міняють на іншу не свою, бо Давній Новгород разом із Псковом насправді мав свій самобутній етнос, не тотожний московському, власний, глибоко чужий Москві менталітет (як зазначав один російський дослідник, у новгородських літописах відчувається дух свободи), зовсім інші, європейські, геополітичні орієнтації: Новгород разом зі Стокгольмом, Копенгагеном, Гамбургом, Любеком входив до складу Ганзейського союзу.

А згодом у результаті кількох каральних походів московських володарів Івана ІІІ та Івана Грозного новгородці й псковичі були геть знищені або депортовані до Московії. Тому було доволі кумедно спостерігати російського президента Дмітрія Мєдвєдєва, який керував у Новгороді засіданням державних культурницьких структур і багато разів звертався до так званої новгородської спадщини й начебто новгородських витоків російської культури та державності, якій він нарахував 1150 років. Природно, що про Київ у контексті Давньої Русі не було жодної згадки. Це дуже нагадувало анекдотичну ситуацію в комуністичному Політбюро, де після смерті Лєніна Сталін сказав Надєжді Крупскій, мовляв, якщо вона неправильно поводитиметься, то ЦК знайде Іллічеві іншу вдову. Йдеться про прагнення створити систему нових чи оновлених історичних міфів, що мали б стати духов­­ною основою нової російської великодержавності.

Тривалий час ця великодержавність легітимізувалася на сході Європи міфом про «сло­­в’янство» росіян. Із цього міфу випливали претензії на особливу роль об’єднувача слов’ян­­ських народів з усіма правами і привілеями. Політичну сутність сло­­в’янського міфу розкрив Фьодор Тютчев:

И своды древние Софии
В возобновленной Византии
Вновь осенят Христов алтарь
Пади ж пред ним, о царь России,
И встань как всеславянский царь.

Проте чимало російських істориків та етнографів дуже сумнівалися у слов’янському походженні росіян. Зокрема, Васілій Ключєвскій вважав російський етнос продуктом метисації сло­­в’янських і фіно-угорських елементів. Ніколай Трубєцкой наголошував на тому, що росіяни дуже суттєво відрізняються від решти слов’янських народів і лише російська мова є однозначно слов’янською, а академік Покровскій стверджував, що в жилах сучасних росіян тече на 80% неслов’янська кров, тобто кров інородців. Академік висловився так: «Великоросія побудована на костях «інородців», і навряд чи останні дуже втішені тим, що в жилах великоросів тече 80% їхньої крові».

Про фіно-угорську «таємницю» російського етногенезу писав і знаний мислитель Константін Кавєлін: «В утворенні великоросійської гілки, її розселенні й обрусінні фінів полягає інтимна, внутрішня історія російського народу, яка досі залишається якось в тіні, майже забута, а проте саме в ній і лежить ключ до всього ходу російської історії». Кавєлін був у російській історіографії явним ідеологічним «диверсантом», бо дозволяв собі заявляти таке: «Почнемо з того, що ми прожили не тисячу років, а набагато менше. Розкриймо перший наш літопис, написаний у будь-якому разі не пізніше ХІ століття. Укладач його знає малоросіян і перечислює різні розгалуження цієї гілки руського племені: називає північно-західні гілки того самого племені: кривичів (білорусів) і слов’ян, згадує ще радимичів і в’ятичів, які походять від ляхів; але навдивовижу великорусів він зовсім не знав. На схід від західних руських племен, де тепер живуть великоруси, мешкають за літописом фінські племена, частково існуючи і зараз, частково вже зниклі. Де ж були тоді великоруси?»

І тут слід було б навести цікаві факти, що висвітлюють таку собі «матрицю» російського етногенезу. На прикладі слов’я­­нізації фінських народів водь та іжора, що відбувалася за історичними мірками доволі пізно, а тому фіксувалася науковцями, можна зрозуміти, як у древності з фінських етносів мєря, мурома, мещера, чудь, весь, ерзя, мокша та інших формувався російський народ. Ці факти викладені в академічному виданні «Народы европейской части СССР». Ось цікавий фрагмент: «Таким чином, чисельність воді, повільніше іжори протягом століття систематично скорочувалась. Ці групи були православними, що дозволяло їм укладати шлюби між собою і росіянами й сприяло обрусінню (вони вже давно самі вважали себе росіянами). З плином часу зближувалися і культури: як обряди, звичаї і фольклор, так і матеріальна культура. Це давало воді й іжорі справжню підставу говорити, що вони «росіяни, тільки мова інша». До речі, фінські мови не мають нічого спільного зі слов’янськи­­ми, бо належать до різних мовних навіть не груп, а сімей… Цей процес фахівці мали можливість спостерігати в динаміці, протягом двох століть: «Є дані, що в першій половині минулого століття (ХІХ. – Авт.) водь не знала російської мови… Ще на початку нашого століття (ХХ. – Авт.) в деяких водських селах російську мову розуміли вже всі, але поміж собою розмовляли тільки по-водськи».

А ось уже сучасна ситуація: «В колишніх (!!! – Авт.) водських селах є старі, що ще пам’ятають мову, але ані середнє покоління, ані тим більше молодь її не пам’ятають… І водь, і іжора вважають себе росіянами». Отже, практично в природних умовах фахівці спостерігали етногенез російського народу. А Васілій Ключєвскій, сам, до речі, представник народу комі, спостерігав аналогічні процеси перетворення мордвинів на росіян. Кілька років тому в російській пресі опублікували матеріали про дослідження генотипу росіян. Виявилося, що генетично найближчими до них є зовсім не «брати-слов’яни», а са­­ме мордва…

Російський професор Андрєй Буровскій у книжці «Отец городов русских: настоящая столица Древней Руси» наводить цікавий факт: «Є, втім, ще одна концепція – вчений із Плеса Микола Михайлович Травкін дійшов невірогідного висновку: на його думку, у Великоросії змінилося не населення, а культура.

Ось шар фінського поселення XIV століття… Ось його заступає шар Русі XV століття… Але немає жодних слідів переселення слов’ян! Тож виходить, Русь – це слов’янізовані фіни?

А що я можу зробити? Ось один шар, ось другий…»

Тож мав підстави Алєксандр Блок виголошувати:

Утопая в глубоком сугробе,
Я на утлые санки сажусь,
Не в богатом покоишься гробе
Ты, убогая финская Русь!

Але слов’янофільські спекуляції і досі залишаються улюбленим ідеологічним репертуаром у Росії, який вона охоче постачає Україні та Білорусі.

http://www.ut.net.ua/art/166/0/3206/